Коли я вступив до медичного інституту, то мусив підробляти по ночах, так як грошей у мене не було, батьки також бідували і надія була лише на власні сили. На третьому курсі я познайомився з Катею. Вона була молодша за мене на два роки, я закохався як хлопчик. На той момент ми були разом більше пів року, коли дізналися, що чекаємо дитину. Скажу чесно, дітей я тоді не хотів ні за яких умов. Я виріс в родині з низьким достатком і знав не з чуток, що це таке і як непросто жити в таких умовах. Ми не мали ні окремого житла, ні освіти, ні роботи.
Наші стосунки не протрималися довго після того випадку. Через кілька тижнів вона розлучилася зі мною, змінила університет і поїхала з міста. Від її подруги я дізнався, що Катерина знайшла собі чоловіка. Я важко переживав той період, але розумів, що якби ми залишили дитину, то втратили б усе. Я не був готовий покинути навчання, занадто багато сил уже було покладено. Роки йшли, я нічого про неї не чув.
Минуло 16 років, я став успішним лікарем. Одного разу до мене на прийом прийшла бабуся з онуком. Хлопчик цей – ангельської зовнішності – великі сині очі з сумним поглядом, білі кучері, але виглядав він не дуже добре. Його бабуся пояснила, що їх направили до мене через проблеми зі здоров’ям у внука.
При огляді з’ясувалося, що він уже кілька років регулярно п’є. З його проблемами робити цього не можна було категорично, про що я відразу і поставив до відома. На що хлопчик відповів, що йому все-одно, через що бабуся розплакалася.
Я відправив хлопця в коридор, а жінку спробував заспокоїти. Вона почала розповідати, що хлопчикові було всього 9 років, коли його матері не стало і його весь цей час виховував вітчим, який виявився не дуже хорошою людиною. Вихованням пасинка йому було ніколи займатися, хлопчик ріс в нехорошому оточенні. Півтора роки тому бабуся змогла забрати дитину, змінила документи, переписала його на своє прізвище замість прізвища вітчима, аби той не знайшов.
Я відкрив медичну карту, і у мене потемніло в очах. Там було прізвище Каті, та й зовні хлопчик був неймовірно схожий на свою матір. Як виявилося, вона дійсно залишила тоді дитину і переїхала в інше місто.
Я пообіцяв собі допомогти хлопчикові, навіть якщо стільки років нічого про нього не знав. Спрощувати мені життя він зовсім не збирався – влаштовував сутички в лікарні, вів себе нахабно, хоча лежав там не один. Я зізнався бабусі, що я батько її онука. Жінка слізно просила мене вилікувати його і поставити на ноги, що йому в такому віці потрібна чоловіча підтримка, яку він ніколи не отримував. Своїх дітей у бабусі не залишилося, тому свою любов вона намагалася дати онукові, але той буквально був не контрольованим.
Я розумів, як сильно винен перед ним і його матір’ю, тому старався з усіх сил. Перший рік спільного проживання виявився особливо складним, але зараз моєму синові вже 22 роки, і він здобуває освіту, яку сам обрав, я дуже його люблю. Здається, хлопчикові передався талант від матері. Немає сенсу гадати, що було б, зроби ми все інакше в юному віці, але не можу ніяк перестати шкодувати про те, що колись залишив їх. А як би ви сприйняли такі зміни у своєму житті?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – yaplakal.com
