Моєму сину не пощастило з особистим життям, і мені, як мамі, через це дуже прикро. Бо яка ж мама не хоче щастя для своєї дитини?

Хто винен – важко сказати. Мені здається, що коли він перший раз одружився, це просто було зарано, у свої 20 років він був не готовий до такої відповідальності.

Невістка мені сподобалася – і красива, і роботяща. Сама могла скопати город, грядки привела до ладу, у неї все як з картинки було.

Потім взялася за будинок, затіяла ремонт. Вона була господинею, і хотіла, щоб все було красиво.

Мені її ініціатива подобалася, я намагалася теж допомагати, робила все, що від мене залежало, і грошей давала, коли треба було.

Син нічого не хотів робити. Поки вони не одружилися, він працював сторожем. Потім взагалі перестав цікавитися роботою.

Невістці це не подобалося, і я її розумію. Тим не менше, їм вдалося прожити разом 6 років і народити дитину. Потім Ліля не витримала і розлучилася з моїм сином.

Перший час я запропонувала невістці, щоб вона з дитиною переїжджали до мене. Я думала, що за цей час мій син одумається, зміниться, і вони знову житимуть разом.

Але цього не сталося, бо син став ще з більшою швидкістю котитися вниз. Жив він сам, мені доводилося приходити до нього і прибирати там. Також я продукти приносила, бо він ніде не працював.

Я розуміла, що з сина толку не буде ніякого. Будинок, де він жив, був оформлений на мене. Я вирішила його записати на онука. Син дізнався про все, але мені нічого не сказав.

Минав час. Невістка переїхала в місто, влаштувала сина в школу.

Я продовжувала підтримувати з ними стосунки, передавала їм продукти.

Якимось дивом син теж одумався. Знайшов роботу, познайомився із дівчиною, яка потім стала його дружиною.

Вони швидко зійшлися, але на його території, тому що у цієї жінки було троє дітей від першого шлюбу.

Не можу сказати, що мені це подобалося, але я раділа, що у сина трохи налагодилося життя. Нехай краще так, аніж як було.

Пізніше з’ясувалося, що ця жінка була далеко не така проста, як здавалося. Вона точно мітила на будинок, бо ж не знала, що син нічого не має.

Якось він не витримав і зізнався їй, що цей будинок йому не належить.

Люба засмутилася, і пішла до мене з розмовою, мовляв, так не чесно, вона мого сина витягла з ями, завдяки їй він змінився, то ж буде справедливо, якщо будинок їм і дістанеться.

Люба хотіла, щоб я знову переписала все на сина, адже у нього тепер нова сім’я і йому треба якось її забезпечувати.

Син став на сторону своєї дружини, і теж зажадав від мене, щоб я змінила заповіт.

Та нічого змінювати я не збираюся. Швидше за все, спільних дітей у мого сина з Любою не буде. Тоді чому мій син повинен утримувати чужих дітей? Вони мають свого батька. Ну хіба не так?

Так, я вдячна Любі, що з її появою в житті мого сина він дуже змінився. Але це зовсім не означає, що я маю з радості віддати свій будинок чужим дітям, коли я маю рідного онука.

Любі це не сподобалося, вона стала звинувачувати мене, що з такою матір’ю мій син залишиться самотнім.

Я ж сказала їй у відповідь, що у нього, принаймні, буде дах над головою. Їй не знайшлося, що мені на це сказати.

Більше розмов на тему майна не було. Вони поки-що живуть в цьому будинку, я їх не виселяю.

Але думаю, що напевно буде краще, якщо я заповіт зміню на дарчу, так я буду точно впевнена, що дім успадкує мій рідний онук.

А яка ваша думка? Як буде правильно?

Cпеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube. 

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.