Я вдячна Любі, другій невістці, що з її появою в житті мого сина він дуже змінився. Але це зовсім не означає, що я маю з радості віддати свій будинок чужим дітям, коли я маю рідного онука. Та невістка і син вважають, що я роблю неправильно

Моєму сину не пощастило з особистим життям, і мені, як мамі, через це дуже прикро. Бо яка ж мама не хоче щастя для своєї дитини?

Хто винен – важко сказати. Мені здається, що коли він перший раз одружився, це просто було зарано, у свої 20 років він був не готовий до такої відповідальності.

Невістка мені сподобалася – і красива, і роботяща. Сама могла скопати город, грядки привела до ладу, у неї все як з картинки було.

Потім взялася за будинок, затіяла ремонт. Вона була господинею, і хотіла, щоб все було красиво.

Мені її ініціатива подобалася, я намагалася теж допомагати, робила все, що від мене залежало, і грошей давала, коли треба було.

Син нічого не хотів робити. Поки вони не одружилися, він працював сторожем. Потім взагалі перестав цікавитися роботою.

Невістці це не подобалося, і я її розумію. Тим не менше, їм вдалося прожити разом 6 років і народити дитину. Потім Ліля не витримала і розлучилася з моїм сином.

Перший час я запропонувала невістці, щоб вона з дитиною переїжджали до мене. Я думала, що за цей час мій син одумається, зміниться, і вони знову житимуть разом.

Але цього не сталося, бо син став ще з більшою швидкістю котитися вниз. Жив він сам, мені доводилося приходити до нього і прибирати там. Також я продукти приносила, бо він ніде не працював.

Я розуміла, що з сина толку не буде ніякого. Будинок, де він жив, був оформлений на мене. Я вирішила його записати на онука. Син дізнався про все, але мені нічого не сказав.

Минав час. Невістка переїхала в місто, влаштувала сина в школу.

Я продовжувала підтримувати з ними стосунки, передавала їм продукти.

Якимось дивом син теж одумався. Знайшов роботу, познайомився із дівчиною, яка потім стала його дружиною.

Вони швидко зійшлися, але на його території, тому що у цієї жінки було троє дітей від першого шлюбу.

Не можу сказати, що мені це подобалося, але я раділа, що у сина трохи налагодилося життя. Нехай краще так, аніж як було.

Пізніше з’ясувалося, що ця жінка була далеко не така проста, як здавалося. Вона точно мітила на будинок, бо ж не знала, що син нічого не має.

Якось він не витримав і зізнався їй, що цей будинок йому не належить.

Люба засмутилася, і пішла до мене з розмовою, мовляв, так не чесно, вона мого сина витягла з ями, завдяки їй він змінився, то ж буде справедливо, якщо будинок їм і дістанеться.

Люба хотіла, щоб я знову переписала все на сина, адже у нього тепер нова сім’я і йому треба якось її забезпечувати.

Син став на сторону своєї дружини, і теж зажадав від мене, щоб я змінила заповіт.

Та нічого змінювати я не збираюся. Швидше за все, спільних дітей у мого сина з Любою не буде. Тоді чому мій син повинен утримувати чужих дітей? Вони мають свого батька. Ну хіба не так?

Так, я вдячна Любі, що з її появою в житті мого сина він дуже змінився. Але це зовсім не означає, що я маю з радості віддати свій будинок чужим дітям, коли я маю рідного онука.

Любі це не сподобалося, вона стала звинувачувати мене, що з такою матір’ю мій син залишиться самотнім.

Я ж сказала їй у відповідь, що у нього, принаймні, буде дах над головою. Їй не знайшлося, що мені на це сказати.

Більше розмов на тему майна не було. Вони поки-що живуть в цьому будинку, я їх не виселяю.

Але думаю, що напевно буде краще, якщо я заповіт зміню на дарчу, так я буду точно впевнена, що дім успадкує мій рідний онук.

А яка ваша думка? Як буде правильно?

Cпеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube. 

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.

You cannot copy content of this page