Ми з колишнім чоловіком в розлученні 18 років. Сина я виховала одна. Головна причина розлучення полягала в тому, що я не сподобалася батькам чоловіка. Свекри мої мене не прийняли, думали, що я з сім’ї з грошима і мої родичі будуть допомагати, а коли зрозуміли, що все не так, відразу мене відкинули.
Чоловіка свого я дуже любила, абсолютно на всі капризи свекрухи я реагувала болісно, вона, як могла, намагалася нас розлучити. Підстроювали різні підступи вони, ну не підійшла я їм ніяк.
Я намагалася бути ідеальною дружиною, але ні мої борщі, ні котлети, ні чистота в домі, ні доглянутий їх син, ні навіть народження їх онука не зупинило від того, щоб нас з сином вигнати з їхнього життя і їхнього дому.
І ось я зовсім юна з маленькою дитиною мати-одиначка залишилася одна без будь-якої допомоги на існування. Пішла в квартиру мами, а вона зайнята була завжди тільки собою. Після розлучення мене попросили більше ніколи їх сім’ю не турбувати, не дзвонити, ні про що не просити, і онука вони бачити не захотіли.
Я просила, благала й плакала, що наше розлучення з їхнім сином це одне – не люблять вони мене, не хочуть вони бачити мене, так син нехай знає, що у нього є бабуся і дідусь. До речі, я без батька виросла і тому для мене це тема дуже делікатна.
Колишній чоловік дуже скоро знайшов мені заміну, одружився з молодою, красивою дівчиною і з дуже знатної і забезпеченої сім’ї з вищого світу. Зрозуміло, що я – дівчина з звичайної родини, без вищої освіти і без забезпеченої рідні навіть і в підметки їй не годилася.
Я думаю, що не треба розповідати, як важко одній жінці виховувати сина, але я впоралася. Пролетіли роки як один день. Зараз мені 45 і синові 22 У нас все добре. Особисте життя я так і не влаштувала, побита душа була дуже, з величезним потрясінням на все життя від першої і справжньої любові.
Одного разу від спільних знайомих я почула, що моя колишня свекруха шкодувала через роки після нашого розлучення і говорила: «Перша невістка була золото, шкодую, що розвела їх». Був порив душі поїхати заради сина до них з подарунками, вони вже доволі літні люди, свекру вже 80, і свекрусі під 80. Мені шкода щирі їх, і в глибині душі я їх давним-давно пробачила.
І сина я ніколи не налаштовувала проти них, а лише говорила: «Синку, в житті буває по-різному, не зважаючи ні на що, треба всіх прощати, всі люди різні, зі своєю долею, ну ось вони такі». І пропонувала йому дати адресу, купити подарунки, і щоб він поїхав до дідуся з бабусею, адже що для людей похилого віку важливо? Це ж щастя, напевно, побачити копію їхнього сина, первістка? Зрозуміло, що у колишнього чоловіка ще є діти. Але син пішов в їх породу, таке ж товстошкірий, каже: «Не хочу, я їм не потрібен і вони чужі мені».
А я з кожним днем думаю, адже роки так летять, ніхто не йде назустріч один до одному, батько нічого не хоче робити, йому 50 років. Бабуся з дідусем теж не приїжджають і не шукають з нами зустрічі майже 20 років. Що робити? Совість тільки мені одній не дає спокою. Чи краще змиритися і заспокоїтися?
Фото ілюстративне – Cecilebricole.
