— Нам третій бібліотекар не потрібен, Надіє. Будемо міняти штатний розклад. Я вважаю, що тобі простіше буде знайти щось підходяще, ніж Галині Василівні. Тож пиши заяву за власним бажанням.
Директорка навіть не дивилася на Надію, коли все це говорила. Вона просто стояла біля підвіконня й спокійно поливала герань, наче вирішувала долю звичайного зів’ялого листка, а не живої людини.
«Ось чому вона покликала мене відразу після обіднього чаювання, а не зранку», — Надія подумки гірко зітхнула. Звільнити в день народження, коли людині виповнюється двадцять сім років — це треба було вміти.
— Давній досвід підказує, що молодим усюди дорога, — продовжила керівниця, так і не повертаючись. — А Галині Василівні за два роки на пенсію, її зараз нікуди не візьмуть, самі розумієте.
— Так, я розумію, — ледве вичавила з себе Надія. Горло стисло від образи, але плакати перед цією жінкою вона не збиралася.
— Ну от і добре. Заяву напиши сьогоднішнім числом. Не будемо псувати трудову книжку статтями про скорочення. Тобі ж краще.
— Добре, — ще раз кивнула Надія. — Я тоді сьогодні раніше піду додому? Все одно паперову роботу на цей місяць я вже закрила.
— Так, звісно, збирайся і йди вже зараз. Чого час гаяти.
Надія вийшла з кабінету директорки, намагаючись тримати спину рівно. Вона повернулася до читального залу, обійшла високі стелажі з книжками по самому далекому проходу, щоб ніхто не помітив її заплаканих очей.
Дівчина зайшла в невелику кімнатку для персоналу. На столі ще стояли брудні чашки, а на тарілці лежав залишок торта, яким вона щойно пригощала колег.
— А чого це наша іменинниця така зажурена? — Христина, донька директорки, яка теж працювала в сусідньому відділі, щиро посміхнулася. Вона явно не знала про розмову, яка щойно відбулася в кабінеті матері.
— Та так… Мене сьогодні просто не всі привітали, як хотілося б, — спробувала пожартувати Надія, збираючи свої речі в сумку.
Галина Василівна, та сама старша колега, раптом опустила очі й поспішно почала мити свою чашку в раковині. Надія все зрозуміла за цим одним поглядом. Значить, Галина Василівна знала. І, мабуть, сама приклала до цього руку. Хто б міг подітися, що в тихій провінційній бібліотеці між книжковими полицями можуть плестися такі інтриги.
— Я додому, мене відпустили раніше, — тихо сказала Надія, забираючи свій пакет із подарунками від дівчат.
Вона вийшла на вулицю. Надривна літня спека плавила асфальт. У повітрі кружляв тополиний пух, він чіплявся за одяг, залітав в обличчя, збивався біля бордюрів у білі кучугури, схожі на зимовий сніг.
Надію раптом почало лихоманити. Попри нестерпну духоту, вона сильніше загорнулася в легку трикотажну кофтину. Її всю трясло від несправедливості.
З декретної відпустки вона вийшла всього пів року тому. Маленькій донечці щойно виповнилося три роки, вона тільки пішла в садочок. Надія планувала спокійно попрацювати в бібліотеці кілька років, набратися офіційного стажу, якого до замужества майже не мала, а потім, можливо, подумати й про другу дитину. Вона обожнювала дітей і мріяла про велику родину.
Державні виплати на дитину давно закінчилися. Чоловік Віталій ніколи не прагнув заробляти більше, вважаючи, що його скромного доходу цілком достатньо для виживання. Тому Надія й схопилася за першу ліпшу вакансію за спеціальністю, щоб мати бодай якусь копійку на дитячі гуртки та фрукти. А тепер знову доведеться рахувати кожну гривню.
Єдиним плюсом було те, що квартира дісталася Надії в спадок від бабусі, тому за оренду житла платити не доводилося. Проте на них висів автомобільний кредит.
Коли вони купували машину, Віталій наполіг, щоб договір оформили на Надію, мовляв, у неї чистіша кредитна історія. Вона тоді легко погодилася, бо мала водійське посвідчення й уявляла, як буде сама возити доньку в дитячий садок, їздити на вихідні до річки й не залежати від розкладу переповнених маршруток.
Реальність виявилася іншою. Віталій одразу забрав ключі собі.
Його аргументи щоразу звучали безапеляційно: «Мені на роботу їхати через усе місто, а тобі до садочка два кроки пішки пройтися корисно», «Машина потребує чоловічої руки», «Та й взагалі, ти після пологів помітно набрала вагу, прогулянки тобі тільки на користь підуть».
Надія тоді не ображалася на ці шпильки чоловіка. Вона й сама вважала, що фігуру треба підкоригувати, тому слухняно ходила пішки, поки чоловік гордо роз’їжджав на автівці, за яку вона щомісяця віддавала майже всю свою бібліотечну зарплату.
Підходячи до свого триповерхового будинку, Надія подивилася на годинник. Забирати доньку із дитячого садка було ще зарано, залишалася приблизно година. Вона вирішила трохи відпочити вдома, випити холодної води й прийти до тями після розмови з директоркою.
Підійшовши ближче, вона здивувалася. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були розчинені навстіж, а на знайомому місці біля під’їзду стояв їхній автомобіль.
Всередині все стислося від недоброго передчуття. Віталій у цей час мав бути на зміні. Перша думка була про те, що сталося щось жахливе — аварія, проблеми на роботі чи травма.
Надія швидко піднялася по знайомих сходах, підійшла до дверей і двічі натиснула на кнопку дзвінка. За дверима панувала тиша. Вона зачекала хвилину, дістала з сумочки свої ключі й тихо відімкнула замок.
У квартирі було тихо, але з боку спальні донеслися якісь дивні поспішні звуки та шурхіт одягу.
— Віталію? — Надія зробила кілька кроків по коридору й зупинилася на порозі кімнати. Те, що вона побачила, засліпило її від обурення. — Це ти так вирішив привітати мене з днем народження?
У ліжку була чужа жінка, яка гарячково натягувала на себе блузку. Надія бачила її вперше в житті. Що найбільше вразило — незнайомка навіть не намагалася ніяковіти. Вона лише зухвало та задоволено усміхнулася, дивлячись на розгублену законну дружину.
— Надю, це зовсім не те, що ти подумала! Ти чого взагалі прийшла так рано? Чому ти не на роботі? — почав метушитися Віталій, намагаючись знайти свої штани.
— Мені не потрібно нічого думати, я все чудово бачу на власні очі, — голос Надії звучав дивно спокійно, хоча всередині все тремтіло.
Вона стояла в дверному проємі, міцно обхопивши себе руками за плечі, щоб сховати дрижаки. Ноги стали наче ватяні, спиратися на них було важко, але вона змусила себе стояти рівно.
— Значить так, — Надія заговорила тихіше, стримуючи внутрішній крик, який готовий був вирватися назовні. — Збирай свої речі. Щоб до вихідних тебе тут не було. Потім я просто замовлю майстра і зміню всі замки в будинку.
Віталій раптом перестав метушитися й злісно ухмильнувся. Його тон миттєво змінився з виправдального на нахабний.
— Дивись, яка господарка знайшлася! Розкомандувалася вона тут. Та кому потрібні твої речі й ти сама, нещасна бібліотекарка? Подивимося, як ти заспіваєш за місяць. Сама приповзеш на колінах, будеш копійки на дитину випрошувати!
Чоловік швидко вийшов із кімнати разом зі своєю супутницею. Надія думала, що вони вже пішли, але Віталій раптом повернувся. Він прямо в брудному взутті пройшов через усю спальню до комода, висунув верхню шухляду й забрав шкіряну папку з документами на автомобіль.
— Не забувай, що машину нам доведеться ділити через суд, — нагадала Надія, намагаючись говорити твердо. — Кредит оформлений на мене, і платила за нього я.
— Ну то й діли! Пилити її будеш вздовж чи впоперек? Я машину не віддам і продавати її не збираюся, зрозуміла? Вона мені потрібна, — кинув він на прощання й голосно грюкнув вхідними дверима.
Надія безсило опустилася на стілець у коридорі. Все її колишнє життя зруйнувалося за один день. Кілька годин тому вона мріяла про другу дитину від цього чоловіка, планувала майбутнє. Як людина може так майстерно прикидатися роками й приховувати свою справжню сутність? Ці радикальні зміни лякали її до глибини душі.
Вона зачекала приблизно двадцять хвилин, підійшла до вікна й переконалася, що автівка нарешті від’їхала від будинку. Залишатися в чотирьох стінах, де ще відчувався запах чужих парфумів, було вище її сил. Надія вибігла на вулицю.
Маленьке затишне кафе поруч із дитячим садком у цей час було майже порожнім. Надія зайшла всередину, замовила склянку прохолодного лимонаду й сіла за найвіддаленіший столик у кутку зали. Їй просто необхідно було побути наодинці зі своїми думками, перечекати час до закриття садка й заспокоїтися.
Біля великого панорамного вікна сиділа молода пара. Вони виглядали закоханими й щасливими. Хлопець ніжно тримав дівчину за руку, ловлячи кожне її слово. Перед ними лежав товстий глянцевий журнал.
— Я так хочу особливу сукню, — донісся до Надії тихий голос дівчини. — Щоб ні в кого в нашому місті такої не було. Набридли ці стандартні пишні спідниці з дешевого мережива.
— Соломіє, кохана, ми обійшли вже три найкращі салони, — лагідно відповів їй юнак. — Якщо тобі нічого не подобається, давай замовимо індивідуальне пошиття. Не думай про фінанси, я все оплачу, аби ти була найщасливішою.
Дівчина знову почала гортати каталог, незадоволено зітхаючи над кожною сторінкою.
Надія сама не зрозуміла, чому почала так пильно стежити за цією парою. Напевно, це був єдиний спосіб відволіктися від власного болю. Вона автоматично дістала з сумочки простий олівець, який завжди носила з собою для бібліотечних нотаток, і підсунула до себе чисту паперову серветку.
Малювати вбрання для ляльок Надія почала ще в глибокому дитинстві. У неї завжди було особливе бачення стилю та ліній. У школі вчителька трудового навчання постійно хвалила дівчинку за її ескізи й наполегливо радила розвивати цей талант, вступати на дизайн одягу. Але батьки тоді виступили категорично проти: «Художник — це не професія, будеш голодна ходити. Потрібно мати серйозний диплом». І Надія підкорилася, обравши надійне, як тоді здавалося, бібліотечне діло.
Зараз пальці згадали все самі. Олівець швидко й упевнено рухався по тонкому паперу серветки. Перед очима Надії постав образ цієї тендітної дівчини біля вікна.
Вона створила ескіз сукні з легким, майже невагомим силуетом, незвичайним асиметричним кроєм верху, що підкреслював тонку шию, та витонченою знімною накидкою, яка заміняла традиційну фату. Це було сміливо, сучасно й водночас дуже жіночно.
Коли малюнок був повністю готовий, Надія зрозуміла, що їй час іти за донькою. Вона зібрала свої речі, піднялася зі стільця і, проходячи повз столик закоханих, акуратно поклала перед ними серветку.
— Пробачте, будь ласка, що випадково почула вашу розмову й дозволила собі втрутитися, — Надія щиро й тепло посміхнулася дівчині. — Мені здається, що саме в такому фасоні ви будете справжньою королевою. Бажаю вам великого щастя.
Вона швидко пішла до виходу, але не встигла зробити й десятка кроків по вулиці, як почула позаду поспішний тупіт підборів.
— Дівчино, зачекайте, будь ласка! — наздогнала її захекана Соломія, тримаючи в руках ту саму серветку. — Як? Скажіть, як ви змогли це зробити? Ви так точно вгадали те, що я крутила в голові останні три місяці! Жодна модистка в ательє не могла мене зрозуміти!
Надія лише знизала плечима й ніяково посміхнулася:
— Я просто побачила вас і ваш образ сам склався в малюнок.
— Я благаю вас, зробіть мені детальний ескіз на нормальному папері! З усіма дрібницями, щоб швачка зрозуміла. Ми з нареченим добре заплатимо за вашу роботу, правда ж, Денисе? — повернулася вона до хлопця, який якраз підійшов до них.
— Так, звісно, — впевнено підтвердив Денис. — Якщо у вас є час, давайте обговоримо деталі. Або призначимо зустріч на завтра.
— Давайте завтра, — погодилася Надія, раптом відчувши дивний приплив сміливості. — Зустрінемося в цьому ж кафе вдень, коли донька буде в садочку.
Увечері маленька донечка кілька разів запитувала, де тато і чому його речей немає в шафі, але Надія спокійно перевела розмову на іншу тему, пообіцявши почитати цікаву казку. Згадувати про колишнього чоловіка не було жодного бажання. Вона вклала дитину спати, дістала чисті аркуші паперу, наточила олівці й сіла за стіл. Надія працювала майже до світанку, промальовуючи кожну складку, кожен шов майбутньої весільної сукні.
Наступного дня Соломія довго розглядала готові альбомні листи. В її очах світилося справжнє захоплення. Вона раптом підняла голову й уважно подивилася на Надію:
— Надю, а скажіть, ви не могли б особисто контролювати пошиття цієї сукні? У мене є знайома майстриня, вона шиє акуратно, але я дуже боюся, що без вашого авторського ока вона може зіпсувати таку ідею. Потрібно разом обрати тканину й ходити на примірки.
Надія помітно збентежилася:
— Я ніколи раніше не займалася цим професійно. Я просто вмію малювати.
— А я впевнена, що у вас усе вийде найкращим чином! — палко заперечила дівчина. — Ну що, по рукам? Часу до свята в нас ще достатньо.
І Надія ризикнула.
Для неї розпочався абсолютно новий, дивовижний період. Як виявилося, вона мала рідкісний дар — тонко відчувати настрій людини, її характер і навіть вгадувати текстуру тканини, яка підійде ідеально. Вони разом із нареченою оббігали чимало магазинів, поки не знайшли ідеальний шовк ніжно-кремового відтінку та невагомий фатин.
Сукня вийшла неймовірною. Завдяки продуманому крою, вона чудово тримала форму без важких корсетів та жорстких утяжок, не сковувала рухів і майже не м’ялася. А додаткову верхню спідницю після офіційної церемонії можна було легко відстебнути, щоб нареченій було зручно танцювати на банкеті.
— Це вам за вашу роботу й талант, — після останньої примірки Денис протягнув Надії цупкий закритий конверт. — Ми домовлялися про одну винагороду, але я вирішив додати ще від себе. Такою щасливою та спокійною я свою кохану давно не бачив. Ви творите справжні дива.
— Дякую, мені було дуже приємно працювати з вами, — тихо відповіла Надія.
Вона сховала конверт у сумочку й відкрила його лише вдома, коли донька заснула. Коли вона побачила вміст, у неї перехопило подих. Таких грошей вона ніколи в житті не тримала в руках. Тепер вони з донечкою могли спокійно й безбідно жити щонайменше пів року, взагалі не думаючи про фінансові проблеми чи пошук випадкових заробітків.
А за тиждень на телефон Надії надійшов перший дзвінок із незнайомого номера. Так зване сарафанне радіо спрацювало бездоганно. Мати Дениса, яка була вражена витонченим виглядом невістки на весіллі, теж захотіла собі ексклюзивний костюм на ювілей. За нею звернулися кілька подруг Соломії, потім запрошені гості.
Замовлень раптом стало так багато, що Надія вже не встигала приймати людей удома, серед дитячих іграшок. Вона прийняла сміливе рішення й орендувала невеликий затишний кабінет у центрі, неподалік від дому та дитячого садка, щоб не витрачати дорогоцінний час на тривалі роз’їзди.
Працювати доводилося дуже багато, часто ночами, коли донечка спала. Надії катастрофічно не вистачало професійних знань, тому вона почала скуповувати спеціалізовану літературу, вивчати сучасні світові тенденції, розбиратися в технологічних властивостях нових тканин та логістиці постачання матеріалів з-за кордону.
Вона ніколи не пропонувала клієнткам просто малюнок. Кожна жінка отримувала від неї набагато більше — детальну консультацію щодо типу фігури, підбору аксесуарів і навіть зачіски. Це створювало ефект високого професіоналізму та виняткового індивідуального підходу. Клієнтки були в захваті.
— Доброго дня! Мені сказали, що тут працює найкраща стилістка в нашому місті, — жінка в елегантному червоному костюмі з великими чорними ґудзиками впевнено увійшла до кабінету Надії майже одразу після відкриття.
Вона прискіпливо оглянула скромний, але зі смаком оформлений інтер’єр і присіла в крісло навпроти робочого столу.
— Мені подобається ваша пунктуальність, це свідчить про серйозне ставлення до справи, — гостя дістала зі свого витонченого клатча стильну візитку й поклала на стіл. — Я Олена Михайлівна. Власниця мережі магазинів авторського одягу та кількох швейних цехів. Я уважно стежу за новими іменами на нашому ринку, і ваші останні роботи мене щиро зацікавили.
Надія уважно слухала, боячись пропустити хоч слово.
— Я хочу запропонувати вам постійну співпрацю, — продовжила Олена Михайлівна, тонко посміхаючись. — Скажімо, три дні на тиждень ви працюєте на мій бренд як провідний дизайнер. Я чудово розумію, що у вас є маленька дитина й власні приватні клієнти, тому не вимагаю присутності в режимі двадцять чотири на сім. Проте фінансові умови, запевняю, вас приємно здивують. Вам пора виходити на новий рівень, створювати власне ім’я та отримувати за свій талант справжні, великі гроші.
Надія на мить розгубилася, не знаючи, що відповісти. Події навколо неї розвивалися з такою шаленою швидкістю, що вона ледве встигала звикати до своєї нової ролі.
— Мені потрібно трохи часу, щоб обдумати всі деталі, — Надія вирішила продемонструвати стриманість, хоча всередині все співало від радості. Від таких пропозицій, які самі йдуть до рук, не відмовляються.
Вони обговорили кілька загальних організаційних питань, і Олена Михайлівна запросила Надію наступного дня до себе в головний офіс для детального ознайомлення з текстом договору.
Коли гостя пішла, Надія відкрила карту в телефоні, щоб подивитися, де саме розташовані виробничі цехи нової партнерки.
«Ого, це ж на самому виїзді з міста, — подумала вона. — Громадським транспортом туди з пересадками їхати більше години. Потрібно терміново купувати власну машину, тепер я точно можу собі це дозволити».
Вона зайшла в мобільний банкінг, щоб перевірити стан свого накопичувального рахунку, куди ретельно відкладала майже всі гроші від замовлень за останні місяці. Але те, що вона побачила на екрані, змусило її похолодіти.
На рахунку був круглий нуль. Списано абсолютно все, до останньої копійки. В офіційному сповіщенні від банку зазначалося, що кошти заблоковані й примусово стягнуті виконавчою службою за рішенням суду. Це була загальна сума заборгованості, величезний штраф і пеня за тим самим автомобільним кредитом, який був оформлений на її ім’я.
Виходило, що Віталій за всі ці місяці не вніс жодного платежу, просто катаючись на машині й ігноруючи всі попередження банків. Більше ніж пів року її важкої, виснажливої праці, безсонних ночей та нервів просто зникли в один момент через чужу підлість.
Надія тремтячими пальцями набрала номер колишнього чоловіка. На диво, він підняв слухавку майже одразу.
— Віталію, скажи мені, як ти збираєшся повертати мені мої гроші? — намагаючись говорити максимально спокійно, запитала вона.
— Які ще гроші? Ти про що взагалі, бібліотекарка? — донісся з трубки його нахабний смішок.
— З мого особистого рахунку сьогодні виконавча служба списала величезні кошти! Повністю закрили весь борг за автомобіль, який ти забрав собі. Ти що, взагалі нічого не платив усі ці місяці?
— Так ти ж завжди платила, у тебе це добре виходило, — байдуже відповів Віталій. — Що, фінанси закінчилися? Мені твої проблеми не цікаві. Машина моя, а кредит твій. Бувай.
Надія відчула, як від обурення їй перекрило подих. Така цинічна наглість просто не вкладалася в голові.
— Значить так, — твердо сказала вона, перебиваючи його чергову шпильку. — Якщо ти добровільно не повернеш мені мою частку грошей, я подаю офіційний позов на повний поділ майна. Побачимося в суді.
Вона рішуче натиснула кнопку відбою й безсило поклала телефон на стіл.
Наступного дня в головному офісі швейного підприємства Олена Михайлівна одразу помітила пригнічений стан своєї нової співробітниці.
— Надю, ти сьогодні виглядаєш дуже схвильованою, — зауважила бізнес-вумен, уважно вивчаючи її обличчя. — І це явно не пов’язано з підписанням нашого договору. Що сталося?
— Пробачте, будь ласка, — опустила очі Надія. — Я дуже не хотіла, щоб мої особисті сімейні проблеми якось впливали на нашу роботу.
— Я завжди намагаюся бути максимально чесною та відкритою зі своїми людьми, і вимагаю від них такого ж ставлення, — серйозно сказала Олена Михайлівна. — Сімейні негаразди мають здатність сильно псувати робочий процес, а мій бізнес не може собі дозволити таких збитків. Розкажи, що в тебе трапилося. Можливо, я зможу допомогти.
Надія зітхнула й коротко, без зайвих емоцій, розповіла про ситуацію з колишнім чоловіком, автомобільним кредитом та повністю спустошеним банківським рахунком.
Олена Михайлівна вислухала її мовчки, лише зрідка киваючи головою. Коли Надія закінчила, на обличчі жінки з’явилася впевнена посмішка.
— Так, усе зрозуміло. Ситуація неприємна, але цілком вирішувана. Зараз, прямо після підписання нашого контракту, я особисто попрошу головного юриста нашої компанії зайнятися твоєю справою. Повір мені, цей адвокат зубатий, він з такого чоловіка здере все до копійки й ще зверху за моральні збитки додасть.
Вона підсунула до Надії документи:
— А щодо автомобіля — навіть не переживай. Мій особистий водій чудово розбирається в машинах. Він підбере для тебе надійний, економний варіант на вторинному ринку, перевірить його на станції технічного обслуговування й скине тобі варіанти. А необхідні кошти на купівлю я виділю тобі прямо сьогодні, як аванс під заставу твоїх майбутніх гонорарів за договором. Працювати ти будеш багато, тому колеса тобі потрібні вже завтра.
Надія відчула, як на очі накочуються сльози вдячності. Їй дуже хотілося одразу радісно погодитися, але вона змусила себе стримати емоції, спокійно підписала договір і впевнено потиснула руку Олені Михайлівні. Вона нарешті навчилася тримати обличчя й знати собі ціну.
Минуло два місяці.
Надія акуратно припаркувала свій власний акуратний автомобіль біля будівлі міського суду й поглянула на годинник. Все йшло чітко за графіком.
Вона вийшла з машини, поправила поли стильного темного брючного костюма з контрастними білими манжетами й мельком глянула на своє відображення в дзеркалі заднього виду. Вона виглядала просто неперевершено. Нова коротка дерзка зачіска підкреслювала витончені скули, в очах з’явився спокійний, впевнений блиск, а весь її образ випромінював силу та незалежність.
Вона переклала маленький шкіряний клатч в іншу руку й спокійно попрямувала до центрального входу. Свого колишнього чоловіка вона помітила здалеку. Віталій стояв біля сходів разом із тією самою жінкою. Побачивши Надію, він буквально відкрив рот від подиву. Він явно очікував побачити заплакану, розбиту життям колишню дружину, яка буде благати про милість.
Надія пройшла повз них із гордо піднятою головою, навіть не сповільнивши крок.
— Та сто відсотків усе це в оренду взяла на один день, щоб просто перед нами похизуватися! — донісся з-за спини отруйний жіночий шепіт.
Надія лише ледве помітно посміхнулася цим словам. Вона пройшла до зали засідань.
Судовий процес тривав недовго. Завдяки професіоналізму юриста Олени Михайлівни та заздалегідь підготовленим банківським випискам, суд повністю задовольнив усі позовні вимоги Надії. Віталія зобов’язали виплатити їй половину вартості автомобіля, повернути всі примусово списані виконавчою службою кошти, а також призначили солідні офіційні аліменти на утримання доньки.
Коли все закінчилося, адвокат щиро привітав Надію з абсолютною перемогою. Вона виходила з будівлі суду відчуваючи неймовірне полегшення. Надія розуміла, що могла б узагалі не приїжджати на це засідання, довіривши все захиснику, але вона зробила це свідомо.
Спочатку їй хотілося просто довести Віталію, чого вона варта і чого змогла досягти за такий короткий проміжок часу, адже з моменту їхнього розставання не минуло й року. Але зараз, стоячи на високих сходах, вона раптом чітко усвідомила: вона зробила це виключно для себе. Щоб остаточно відпустити минуле, повірити у власні сили, назавжди закрити ці двері й упевнено йти далі. Реакція колишнього чоловіка їй була більше не потрібна.
Вона почала спускатися до своєї машини, дістаючи з клатча ключі.
— Що, задоволена, колишня? — Віталій перегородив їй дорогу біля самого тротуару, намагаючись триматися нахабно, хоча в його очах читалася явна розгубленість. — Тепер буде чим розраховуватися за оренду цього шмоту та адвокатські послуги. Думаєш, найрозумніша?
Надія зупинилася, спокійно подивилася йому прямо в очі й тихим, але дуже чітким голосом відповіла:
— Це мій власний автомобіль, який я купила за власні чесно зароблені гроші, без жодних кредитів. Це мій особистий адвокат. І знаєш, Віталію… Я хочу, щоб ти просто знав і пам’ятав: без тебе звичайна, як ти казав, бібліотекарка досягла в рази більшого, ніж за всі роки спільного життя з тобою. Я впевнена, що ти про мене ще не раз почуєш і прочитаєш у пресі. І щоразу ти будеш кусати лікті від усвідомлення того, яку жінку втратив через власну дурість. Але мені на той час буде вже абсолютно байдуже. Прощавай.
Вона впевнено сіла за кермо, завела двигун і плавно рушила з місця. Надія дивилася вперед на дорогу, відчуваючи, як усередині розливається дивовижне відчуття свободи й спокою. Все її справжнє, нове й щасливе життя тільки починалося.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
