Я вже цілих 7 років працюю в Португалії, адже маю двоє дітей.
Просто, свого часу, я, на жаль, залишилася без чоловіка, його не стало майже 8 років тому.
Знайти роботу в Україні, на той час, довго не могла, як тільки не старалася, адже скрізь мені платили лише копійки, а з двома дітьми, особливо, брати ніхто й не хотів дуже.
Жили ми з сином і донькою в двокімнатній квартирі, вони мали навчатися, ще й гроші на освіту потрібні були, тому я вирішила не вагатися зовсім, а поїхати з подругою, яка давно працює в Португалії, на заробітки.
Я мала велику надію, що покращу життя своїм дітям, адже розуміла, що в них надія одна, лише на мене вони можуть сподіватися і все.
7 років вже тут працюю, вивчила своїх дітей, згодом і доньку заміж видала та й синові своєму весілля гарне зробила.
Хай як важко мені не було, але я працювала щодня і дуже раділа, що можу допомогти своїм дітям, що вони не знають важкого життя. Адже, як би там не було, а зважилася я поїхати за кордон лише через те, щоб покращити життя своїм дітям, лише заради них старалася в усьому.
Дуже мрію допомогти дітям з житлом, щоб мали свій дах над головою, адже це дуже важливо в сучасному житті, тому планувала ще працювати за кордоном, скільки буде сил, а далі – видно буде. Може й згодом подумаю і про себе.
А вчора мені зателефонувала моя рідна сестра з села, Наталя мені сказала прямо, що має до мене серйозну розмову.
Мама й тато наші вже немолоді, живуть в селі, їм потрібна вже допомога майже в усьому, не з усім справляються самі. Останнім часом моя рідна сестра до них додому іноді ходить щось допомагати, так як сама окремо живе від наших батьків.
Тому Наталя стала мені говорити прямо, мовляв, я давно вже в Португалії сиджу, і ще там буду працювати, додому їхати найближчим часом не збираюся, тому сестра буде доглядати за батьками нашими, але хату вони тоді ще зараз переоформляють на сестру, щоб вона була впевнена, що все дістанеться їй.
Я сказала, що подумаю над цим добре, але я зовсім не хочу відмовлятися від батьківського обійстя на сьогоднішній день.
Хата у наших батьків досить таки велика й простора, подвір’я гарне, город доглянутий.
Тато й мама вже й не такі старі, щоб мову про спадок зараз вести, і, якщо сестра там щось допомагає їм, то так і має бути, вона їх донька, вона ближче живе і може дозволити навідатися до них.
Але батьки цілком зараз живуть собі самі, на свою пенсію, хоч якесь господарство мають, курочку тримають, город невеличкий. І обов’язок доньки навідуватися до них, коли близько живе.
Але назвати це доглядом за старими людьми я не можу, це просто допомога і не більше, як на мене.
Я не знаю, як моє життя складеться далі, а якщо мені тут недобре буде, щось не вдасться і через рік я повернуся в Україну. Хто знає? Ніхто.
Сьогодні я сама зателефонувала сестрі і сказала, що відмовлятися від хати не буду. Я не відмовляюся доглядати за батьками, але не зараз, трохи нехай зачекають, я ще трохи грошей тут дітям зароблю, поки ще можу.
Бачу сестра образилася, тиждень мені не телефонує і телефон сама не бере. Думаю, що я вірно вчинила. Хіба не так?
Фото ілюстративне.