Вже десять років я живу і працюю в Іспанії. Приїхала сюди сама, з однією валізою та оберемком надії.
Тут, скажу відверто, далеко не всім українцям посміхається доля на заробітках. Але мені пощастило неймовірно.
З першого ж дня я потрапила до чудових людей. Я досі щодня дякую долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою Кармен.
Я заробляла гідні гроші, доглядаючи її. Кармен була людиною надзвичайної доброти і розуміння. Вона ніколи не створювала мені жодних клопотів, соромлячись навіть зайвий раз попросити склянку води, що мене навіть дивувало іноді.
Наші стосунки були більше схожі на родинні, ніж на робочі.
Добре облаштувавшись, я змогла перевезти до себе чоловіка, Олега, та доньку, Дарину.
Олег теж знайшов тут непогану роботу на місцевій меблевій фабриці. А діти сеньйори Кармен, які самі вже були успішними бізнесменами, допомогли нам із житлом.
Спочатку ми мешкали в одній із кімнат у великій квартирі моєї господині за символічну плату, а згодом, завдяки нашим спільним зусиллям, ми змогли придбати власну квартиру.
В Іспанії я глибоко вкорінилася, можна сказати. Місцеві люди дуже доброзичливі.
Тепер я маю тут широке коло друзів та знайомих, ми дружимо сім’ями, відзначаємо свята.
Ми з чоловіком одностайні: ми хочемо залишитися тут назавжди. Тут наш дім, наше майбутнє, і, здавалося, нарешті, наша спокійна гавань.
Життя йшло своєю чергою, аж поки одного осіннього дня я не отримала сумну звістку з України.
Там, у місті, залишилася моя мати, Галина Олексіївна. У її просторій квартирі жила моя молодша сестра з чоловіком.
За клопотами облаштування нашого нового, іспанського життя, я стала телефонувати мамі вкрай рідко.
Це були короткі дзвінки «для галочки»: декілька слів про її самопочуття, швидка розповідь про наші успіхи, і я вимикала телефон.
Вислухати маму, заглибитися у її старечі розмови — на це часу ніколи не вистачало у мене, на жаль. І не те, щоб я не хотіла, чи мені не цікаво було, просто я за роботою важкою і всіма справами й на себе часу не могла знайти, що вже казати про маму.
Восени того року я дізналася сумну правду: влітку моя сестра, Олена, розумна та корислива жінка, вмовила маму продати квартиру. Олена запевнила матір, що купить їй маленький будиночок у селі, а собі з чоловіком — добротний будинок за містом, і тоді вони зможуть регулярно її відвідувати і доглядати.
Мама була власницею великої трикімнатної квартири в центрі обласного міста, але пішла на вмовляння доньки.
Олена, відверто кажучи, людина з дуже недобрим характером, зробила інакше.
Вони купили матері стареньку, напіврозвалену хатину на околиці віддаленого села, а собі — сучасний будинок.
Спочатку Олена трохи відвідувала матір, а потім і зовсім забула до неї дорогу, мовляв проблем багато у неї.
Той рік був дуже складним для мене, і я, звісно, не могла приїхати в Україну. Проте, зараз я розумію, що не у моїх справах була причина: я просто забула про те, що це мій обов’язок дбати про маму і мені дуже шкода про це тепер.
Новина, що сталася, мене здивувала, засмутила і розчарувала.
Мама продала квартиру, усе майно дісталося сестрі, а мені — нічого. Навіть не це було найстрашніше.
Мені зателефонувала наша колишня сусідка з міста і повідомила, що насувається зима, будуть морози, а моя Галина Олексіївна навіть дров не має, щоб опалювати стару хату. А сестра Олена приїжджати не хоче.
Я кинула все, взяла відпустку і полетіла до України. Я приїхала в те далеке село до матері в її стару хату.
Звісно, я усвідомлюю, що в тому, як склалося наше життя, є і моя провина.
Я чудово знала, яка в мене сестра, але я геть забула про свій доччин обов’язок перед мамою і відгородилася іспанським благополуччям, сподіваючись, що все й так минеться без моєї участі.
Мама, якій зараз майже 70 років, була змучена, але горда.
Її старенький будиночок ледь стояв. Перше, що я зробила — купила дров, поставила обігрівачі і знайшла робітників, які терміново взялися за ремонт.
Найголовніше: я знайшла в селі жінку, Оксану, яка мешкала по сусідству. Це була порядна людина, і ми домовилися, що вона доглядатиме за моєю мамою, а я буду щомісячно платити їй гідні гроші.
Мама не захотіла їхати до Іспанії. Вона сказала, що їй у селі краще, вона вже звикла до місцевих людей.
А кинути все в Іспанії і повернутися в Україну я не могла: ми вже там добре облаштувалися, маємо житло, стабільність.
Коли я поверталася до Іспанії, у мене всю дорогу були вологі очі. Життя склалося парадоксально: я тут, в Іспанії, з любов’ю та турботою доглядаю чужу людину, мою сеньйору Кармен, щоб платити гроші іншій чужій людині з села, Оксані, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку маму.
Я не бачу її, не бачу, як вона старіє. Я не знаю, коли ми побачимося з нею знову.
Але я телефоную їй зараз по кілька разів на день. Я розмовляю з нею довго, слухаю її розповіді про село, про минуле. Я дуже люблю її і дуже за нею сумую.
Я зроблю все можливе, щоб вона прожила свою старість гідно і ні в чому не мала потреби. Це не просто мій обов’язок — це спокута за роки мовчання і байдужості, і єдиний спосіб довести собі, що я не стала такою ж безсердечною, як моя сестра.
Повернувшись до Іспанії, я взялася за роботу з подвоєною енергією. Мої стосунки із сеньйорою Кармен стали ще глибшими.
Здавалося, вона інтуїтивно відчула мою душевну боротьбу. Кармен часто розповідала про своє життя, про помилки, які вона зробила, не приділяючи уваги своїй молодшій сестрі через сімейний бізнес.
— Світлано, — одного разу сказала мені старенька, тримаючи мене за руку, — не робіть помилок із часом. Час — наш найдорожчий капітал, а любов — єдина валюта, яка не знецінюється. Ви мусите дбати про свою матір, бо я бачу, що ви робите це від щирого серця.
Слова Кармен стали для мене своєрідною сповіддю і дозволом. Сеньйора Кармен прожила ще шість місяців, які були наповнені спокоєм і теплом. Потім її не стало.
Діти Кармен, знаючи про мою бездоганну відданість, виплатили мені значну премію та оформили офіційну спадщину — невелику частку акцій у своєму сімейному бізнесі.
Це ще більше зміцнило наше з Олегом фінансове становище, остаточно закріпивши моє місце в Іспанії.
Спокій, однак, тривав недовго. Гроші, які я почала регулярно пересилати в Україну Оксані, сусідці, що доглядала матір, привернули увагу сестри Олени.
Олена, дізнавшись, що мама має постійний догляд і регулярні грошові надходження, одразу ж з’явилася у селі. Використовуючи своє становище «рідної дочки», вона почала просити, щоб Оксана ділилася з нею частиною моєї оплати, мовляв, вона буде іноді навідуватися і продукти купувати, тому частина грошей має належати їй.
Коли Оксана відмовилася, Олена влаштувала суперечку.
Я, перебуваючи в Іспанії, діяла рішуче. Я залучила юриста, який спеціалізувався на сімейних справах.
Ми офіційно оформили договір із Оксаною про догляд, а всі банківські операції були підтверджені виписками.
Крім того, я зібрала всі докази продажу квартири: документи, що підтверджували вартість проданої квартири в центрі міста, і ціну, за яку Олена купила мамі хатину в селі і попросила юриста зайнятися і цією справою.
Олені це не сподобалося, але боялася, що залишиться без будинку, не хотіла, щоб я так вчинила, тому більше не з’являлася в селі.
Олег був повністю на моєму боці: «Ти робиш правильно. Ми тут заробляємо, щоб тобі не було соромно за те, що ти там несеш відповідальність».
Але донька Дарина була більш критичною. Вона вже була студенткою і бачила світ інакше.
— Мамо, я тебе люблю. Але ти залишила бабусю, щоб купити тут собі комфорт. Це сумно. Тепер ти платиш гроші, щоб замінити себе. Бабуся не про гроші просить, а про твою присутність.
Слова доньки лягли важким каменем на душу, бо я розуміла, що вона частково права.
Я зрозуміла, що фінансове забезпечення — це лише половина справи. Справжня любов вимагає часу та присутності з літньою мамою.
Після того, як не стало сеньйори Кармен, ми з Олегом постали перед вибором: закріпитися в Іспанії назавжди або використати цей капітал і повернутися.
Я прийняла важке, але чесне рішення: ми залишаємося в Іспанії. Тут було майбутнє Дарини та Романа.
Однак, ми розробили детальний план:
Капітальний ремонт: Використовуючи частину спадщини, ми повністю відремонтували будинок матері, встановили автономне опалення, щоб вона більше ніколи не мерзла.
Регулярні візити: Я прилітатиму в Україну кожні три місяці, щоб проводити з матір’ю по тижню.
Ми купили мамі простий планшет і навчили користуватися відеозв’язком.
Тепер, коли я телефоную матері, я бачу її посмішку. Мої очі все ще вологі, коли я думаю про парадокс мого життя: я досягла успіху, але не змогла уникнути відчуття провини.
Проте я знаю: я роблю все можливе, щоб цей пізній догляд був гідним.
Дуже часто, щоб там не було, мені стає важко від думок про маму, я таки відчуваю свою провину перед нею, бо сама вже в літах і тепер поставила себе на її місце і розумію, що теж хотіла б бути біля дітей.
Скажіть, будь ласка, а чи вірно я вчинила? Чи вірний зараз зробила вибір: що роблю все для мами, але я не біля неї?
Фото ілюстративне.