Якби не моя нещаслива любов в юності, я б ніколи не дозволив доньці вийти заміж за її хлопця. Мені 50 років, зараз я успішний бізнесмен. Нещодавно моя єдина донька оголосила, що виходить заміж. Її обранцем став звичайний хлопець, у якого за душею нічого немає.
Свою доньку я забезпечив квартирою, машиною, у неї є гарна високооплачувана робота. Мій майбутній зять правду кажучи, бідний. Але донька переконує мене, що це не головне, а головне те, що вони люблять один одного. Коли я сам поспілкувався з хлопцем, зрозумів, що він розумний, а значить, і перспективний.
Я дав добро на їхнє весілля і навіть пообіцяв доньці, що знайду її чоловікові добру роботу, аби той лише хотів працювати. Від цього мого рішення не в захваті моя дружина. Вона вважає, що шлюби мають бути «рівними», а цей хлопець – не пара нашій доньці. Дружина ставить в приклад наш шлюб, ми разом вже 25 років. Але не зважаючи на те, що ми так довго разом, мого секрету дружина не знає. Для мене вона – некохана дружина…
Колись на першому курсі інституту я закохався в свою одногрупницю. Це була симпатична, худенька брюнетка, невисокого зросту, скромна і тиха. Звали її Наталя. Це було справжнє кохання з мого боку, я дарував їй подарунки, проводжав додому, запрошував в кафе, намагався викликати в ній відповідні почуття, але вона бачила в мені лише друга.
Вуз був технічний, дівчат на факультеті мало, тому нестачі в кавалерах вона не відчувала і на п’ятому курсі вийшла заміж за хлопця, який сподобався їй. На цьому наші шляхи розійшлися.
Після закінчення інституту я багато працював, хотілося пошвидше все забути. А потім я познайомився з дівчиною. Зовнішністю вона чимось нагадувала мені мою колишню любов, теж була скромною худенькою брюнеткою. Ми зустрілися недовго і одружилися. Народилася донька.
Прожили ми майже двадцять п’ять років. Дружину я так і не зміг полюбити, вона мені як сестра. Всю свою любов я віддав доньці, а всі сили – роботі. Я досяг неабияких успіхів, у мене є все, що душа бажає. Єдине, чого у мене не було і немає, це – любов. Наталю я забув, але нікого іншого покохати так і не зміг.
З дружиною мені просто зручно. Я ніколи не ображав її, але і не любив. А вона так нічого і не зрозуміла. Часом я думаю, якби я не одружився з нелюбимою жінкою, то можливо, почекавши ще трохи, зустрів би свою справжню любов і не були б зламані кілька життів.
Такої долі своїй доньці я не бажаю. І якщо їй вдалося знайти свою справжню любов, то це – велике щастя. Нехай діти одружуються, а я чим зможу – тим поможу.
Фото ілюстративне – zen.yandex.
