– Не розумію, що тобі не подобається? Ти ж сама не раз говорила, що хочеш, аби я одружився і невістку тобі привів! – Стас розвів руками й ображено випнув губу, наче маленька дитина, якій недодали цукерку.
Я глибоко вдихнула, намагаючись втримати залишки самовладання.
– Так, синку, говорила, – відповіла я, ледь стримуючи тремтіння в голосі. – Але я мала на увазі зовсім не це. Я і про роботу тобі не раз говорила. Що пора вже на свій хліб ставати, а не заглядати в мою кишеню і чекати на черговий переказ у євро.
– Ой, мамо, тобі ніколи не вгодиш, – махнув він рукою, миттєво втрачаючи інтерес до моїх повчань. – До речі, а скільки ти грошей цього разу привезла? Я тут подумав… Нам зі Світланою тепер машина потрібна. Сама розумієш, двоє дітей: одного в школу відвези, іншого в садок. А дасть Бог, то й своїх, спільних діток наростимо. Тож колеса нам точно потрібні.
У мене всередині все просто закипіло. Ноги стали наче ватяні, а в грудях з’явився важкий, гарячий клубок.
– Е ні, синку. Хочеш машину – іди й зароби на неї. Велосипед теж на колесах, між іншим. А від мене ти більше жодної копійки не побачиш. Досить!
Сказати, що я була розлючена і засмучена – це нічого не сказати. Мені на цей Великдень не вийшло приїхати додому вчасно. Старенький сеньйор, якого я доглядаю в Італії, раптово потрапив до лікарні. Його дорослі діти благали мене залишитися на свята й підстрахувати, пообіцявши заплатити вдвічі більше. Гроші мені зайвими не бувають, та й роботу втрачати не хотілося, тож я погодилася. На свята мені особливо й нема чого було рватися додому. Там на мене чекав лише син, і то, останнім часом у мене складалося стійке враження, що Стасу від мене потрібен лише гаманець.
Маю ще рідну сестру в сусідньому селі, але в неї своїх турбот вистачає, чоловік хворіє, господарство велике. Тому я й вирішила: приїду на тиждень пізніше, нічого страшного не станеться. Сину про свій приїзд спеціально не казала. По-перше, не була впевнена з квитками на бус, бо в передсвяткові та післясвяткові дні знайти вільне місце – це справжнє випробування. А по-друге — знала, що йому байдуже. Коли я приїжджала минулими разами, ми майже не бачилися: він то десь гуляв з друзями до ранку, то відсипався до обіду, зарившись під ковдру і вимкнувши телефон.
Стасу вже 37 років. Здоровий, кремезний чоловік, який ніде не працює і живе виключно за мій рахунок. Я поїхала в Італію 17 років тому, коли йому ледь стукнуло двадцять. Хотіла вивчити дитину, дати старт у житті, щоб він не бідував, як ми колись із його покійним батьком. Але університет Станіслав благополучно провалив — вигнали за неуспішність на другому курсі. Відтоді він шукав роботу. То начальник не такий, занадто вимогливий і кричить, то платять мало, на цигарки та каву не вистачає, то обов’язки не до душі – треба спину гнути. Так і сидів удома, майстерно керуючи моїми заробітками.
За ці роки, поки я гнула спину на чужині, ми повністю перебудували наш дім. Зробили великий, сучасний, із хорошим ремонтом, дорогими меблями та технікою — щоб було де жити і йому, і мені, коли повернуся на старість. Я дуже сподівалася, що якщо він знайде жінку й створить сім’ю, у нього з’явиться відповідальність. Думала, попадеться якась хороша, бойова дівчина з нашого чи сусіднього села, яка надихне його, підштовхне піти нарешті працювати. Я ж не вічна заробітчанка. Роки беруть своє, суглоби крутить на погоду, спина вечорами німіє так, що важко розігнутися. Зараз я його тягну, але сподівалася, що на старість він стане моєю опорою.
Те, що я не попередила про приїзд, виявилося моєю найбільшою помилкою. Або, навпаки, відкрило мені очі на те, що відбувалося за моєю спиною.
Бус підкотив під саму хвіртку рано-вранці. Сонце ледь піднімалося над обрієм, фарбуючи небо в ніжні рожеві кольори. На траві блищала роса, а повітря було чистим і прохолодним. Водій, привітний чоловік років п’ятдесяти, допоміг мені вивантажити важкі сумки, в яких були подарунки, італійська кава, сир, оливкова олія та солодощі.
– Ну все, господине, приймай добро, – посміхнувся водій, витираючи чоло. – Щасливо тобі відпочити вдома.
– Дякую, синку, і тобі щасливої дороги, – відповіла я, підтягуючи сумки ближче до паркану.
І ось тут перше, що мені кинулося в очі — на мотузках у дворі, які ми колись натягнули між старими яблунями, рясно сушився дитячий одяг. Маленькі штанці з кумедними малюнками, рожеві та жовті суконьки, крихітні шкарпетки. Я розгубилася, навіть очі протерла, думаючи, що мені це спросоння здалося. Звідки в нашому домі діти? Може, сестра племінників привезла погостити? Та ні, у сестри онуки вже дорослі підлітки.
Поки заносила речі у двір, долаючи важкість у руках, глянула на город. Земля стояла чорна, заросла пирієм та бур’янами — навіть не скопана! Жодної грядки, жодного натяку на порядок. А син же божився по телефону всього три дні тому, що все давно посадив, і картоплю закопав, і цибульку з зеленню посіяв, і навіть парник накрив. “Мамо, я так утомився, цілий день на городі спини не розгинав”, – бідкався він тоді в слухавку, а я, наївна, жаліла його і думала, який він у мене молодець, господар росте.
Але головний сюрприз чекав попереду. Я підійшла до ганку, тихо повернула ключ у замку – двері були незачинені. У коридорі стояв стійкий запах підгорілої каші та якогось дешевого освіжувача повітря. Двері хати відчинилися, і на поріг вийшла незнайома жінка. На вигляд їй було років під тридцять п’ять. Розпатлане волосся, змитий макіяж під очима, потертий домашній халат, який колись, здається, належав мені й лежав у шафі для гостей. За її спідницю трималися двоє малюків, хлопчик і дівчинка, років чотирьох і шести. Вони дивилися на мене великими переляканими очима, тримаючи в руках замазані пластиліном іграшки.
Слідом за ними з глибини будинку виплив сонніший Стас. Він був у самих лише спортивних штанях, почухував живіт і солодко позіхав. Побачивши мене, він застиг, і його обличчя витягнулося від подиву.
– Мамо? Ти приїхала? А чого без попередження? – здивовано кліпав очима син, намагаючись збагнути, що відбувається. – Ну… знайомся. Це Світлана, моя майбутня дружина. А це її діти. Твої онуки будуть!
Настрій упав нижче плінтуса. Я стояла посеред власного коридору в куртці, з важкими сумками, і відчувала, як земля тікає з-під ніг. Син привів у мій дім жінку з двома чужими дітьми, навіть не спитавши моєї думки, не порадившись. Обоє безробітні. Город не копаний, у хаті безлад, скрізь розкидані речі, брудний посуд на столі в кухні, зате плани на майбутнє — грандіозні. І я маю цьому радіти?
Я не проти дітей, мені щиро шкода малих, вони ж не винні, що їхні батьки не можуть дати їм ладу. Але за які шиши ця «молода сім’я» збирається жити далі? Знову за мої євро? Це мені тепер до скону віку з Італії не вилазити, міняти підгузки чужим старим, терпіти капризи чужих людей, щоб прогодувати цей табір, який зручно вмостився на моїй шиї?
Світлана, навіть не привітавшись доладно, лише буркнула щось схоже на “добрий день” і пішла на кухню, гупаючи капцями. Діти побігли за нею. Ми зі Стасом залишилися в коридорі.
– Стасе, ходімо в кімнату, треба поговорити, – сказала я тихим, але твердим голосом, знімаючи плащ.
– Мамо, ну давай потім, я ще кави не пив, голова тріщить, – почав відмахуватися він.
– Ні, зараз, – я наполягла і першою пройшла до зали.
Тут теж усе змінилося. На моєму улюбленому дивані лежали якісь чужі ковдри, на журнальному столику стояли порожні горнятка з-під кави та обгортки від цукерок. Я сіла на крісло, відчуваючи, як втома після тривалої дороги важким тягарем лягає на плечі. Стас зайшов, сів навпроти і випинув ту саму образу, з якої й почалася наша суперечка.
– Не розумію, що тобі не подобається? – знову повторив він, кривлячи обличчя. – Ти ж сама мріяла про онуків. Ось, маєш одразу двох. Вони мене татом кличуть, між іншим.
– Стасе, онуки – це чудово, коли батько цих дітей може їх забезпечити, – я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло. – Де ти плануєш брати гроші на їхнє утримання? Одяг, їжа, садочок, підручники… Це все коштує чималих грошей. Ти знайшов роботу?
– Ой, почнеться зараз знову твоя стара пісня, – Стас закотив очі. – Роботи в селі немає, ти ж знаєш. А їздити в місто на залізницю за копійки я не збираюся. Світлана теж поки не може працювати, їй за дітьми треба дивитися. Ну нічого, ти ж нам поможеш спочатку? Тобі що, шкода для рідного сина?
– Мені не шкода, Стасе. Я 17 років свого життя залишила в чужій країні. Я приїхала сюди, думаючи, що нарешті зможу відпочити, що мій син став дорослим чоловіком. А що я бачу? Город бур’янами заріс. Ти мені брехав, що все посадив!
– Та встигнеться той город! – крикнув він, схоплюючись із дивана. – Що ти до того городу причепилася? Зараз усе в магазині купити можна. Були б гроші. До речі, про гроші… Я ж казав, нам машина потрібна. Світлані важко з дітьми на автобусі їздити. Та й мені статус треба мати. Як це так, тридцять сім років, а я пішки ходжу? Сусіди сміються.
Я дивилася на нього і не впізнавала власну дитину. Перед мною стояв егоїст, який звик отримувати все на тарілочці з золотою облямівкою. І в цьому була моя провина. Я сама його таким зробила, оберігаючи від кожної життєвої негаразди, надсилаючи кожні два тижні кругленьку суму.
– Машину? – перепитала я, і в моєму голосі з’явилися залізні нотки. – Хочеш машину – іди й зароби на неї. Велосипед теж на колесах, між іншим. А від мене ти більше жодної копійки не побачиш. Досить! Я закриваю цей банк.
Стас зблід, його губи затремтіли від обурення.
– Ти не маєш права так чинити! Це і мій дім теж! Ти не можеш нас тут голодом морити!
– Дім цей побудований за мої важко зароюлені гроші, – спокійно відповіла я, підводячись. – Жінка, яка працює, має право жити в комфорті. А ви молоді, здорові. Руки є, ноги є – вперед, на заробітки.
У цей момент до кімнати увійшла Світлана. Вона тримала в руках рушник і дивилася на мене з неприхованою злістю.
– Знаєте що, мамо, – почала вона голосним, неприємним тоном, – я думала, ви добра жінка, раз Стасу так допомагали. А ви приїхали і з першого дня скандал влаштовуєте. Дітей злякали. Ми взагалі-то розраховували, що ви як бабуся зустрінете нас з радістю. Стас казав, що ви добра. А ви… гроші рахуєте. Гроші – це бруд, головне – сім’я!
– Сім’я, Світлано, – це відповідальність, – повернулася я до неї. – Це коли чоловік і дружина разом думають, чим завтра годувати дітей, а не чекають, що їм літня жінка з Італії пришле на тарілочці. Ви скільки вже тут живете?
– Місяць, – буркнула Світлана.
– І за цей місяць ніхто з вас не спромігся навіть лопату в руки взяти? – я показала рукою в бік вікна, де виднівся зарослий город. – Земля – це наш годувальник. Якби ви хоч картоплю посадили, я б слова не сказала. А ви просто сидите і чекаєте на готовеньке.
– Стас втомився, він роботу шукає в інтернеті! – заступилася за нього Світлана, хоча сам Стас у цей момент відвів очі в бік.
Я вийшла з кімнати, бо повітря там стало занадто важким. Мені хотілося побути наодинці. Я піднялася на другий поверх, у свою маленьку кімнатку, яку Стас, на щастя, не встиг загарбати під дитячу. Зачинила двері, сіла на ліжко і просто закрила обличчя руками. Сліз не було. Була лише порожнеча і глибока, невимовна образа.
Перед очима пролетіли всі ці сімнадцять років. Скільки всього довелося пережити! Коли я тільки приїхала до Італії, не знала ні мови, ні звичаїв. Перша моя робота була в однієї старої синьйори на півдні країни. Та жінка мала важкий характер, постійно кричала, вимагала ідеальної чистоти, а платила копійки. Я спала на маленькому розкладному ліжку на кухні, вставала о п’ятій ранку і лягала далеко за північ. Кожен цент відкладала, відмовляла собі в усьому: купувала найдешевший хліб і макарони, не дозволяла собі навіть зайвого разу зателефонувати додому, бо хвилини міжнародного зв’язку тоді коштували шалених грошей.
А Стас у цей час гуляв. Я пам’ятаю, як він дзвонив і казав: “Мамо, мені треба на книжки”, “Мамо, хлопці скидаються на день народження, я не можу бути гіршим за всіх”, “Мамо, мені потрібен новий телефон, бо старий соромно з кишені дістати”. І я висилала. Мені здавалося, що якщо я далеко, то мушу компенсувати свою відсутність грошима. Хотіла, щоб у моєї дитини було все найкраще.
Коли його вигнали з університету, для мене це стало справжнім ударом. Я два дні не могла їсти, серце боліло так, що дихати було важко. Але він тоді так красиво виправдовувався: “Мамо, там усі викладачі хабарники, вони з мене гроші тягнули, а я не хотів твої важкі гроші їм віддавати”. І я знову повірила! Пошкодувала його, бідненького, чесного мого синочка.
Потім була перебудова будинку. Я висилала тисячі євро на цеглу, цемент, блоки, пластикові вікна, дах. Стас керував будівництвом. Ну, як керував… Найняв бригаду, а сам лише пальцем показував. Але я була рада, думала: ось, буде велика хата, син приведе господарку, звитиметься гніздечко.
І ось воно, гніздечко. Тільки господарка виявилася зовсім не такою, про яку я мріяла, а син так і залишився тридцятисемирічним підлітком.
Наступного дня атмосфера в домі була натягнутою, як струна. Знизу доносилися голоси дітей, Світлана гриміла каструлями, а Стас ходив навшпиньки. Я вирішила не сидіти в кімнаті, а вийти і зайнятися справами. Треба було хоч якось дати ладу тому городу, бо серце кров’ю наливалося, дивлячись на занедбану землю.
Я перевдяглася в старий робочий одяг, вийшла в двір і взяла в руки лопату. Земля після весняних дощів була важкою, твердою. Після перших десяти хвилин роботи мої незвиклі до такої праці руки покрилися мозолями, а спина почала нити. Але я не зупинялася. Мені треба було виплеснути кудись свою злість.
Через годину до мене на город вийшов Стас. Він тримав у руках горнятко з чаєм і спостерігав за мною з-під козирка старої кепки.
– Мамо, ну досить тобі вже ображатися, – почав він м’яким, улесливим голосом, яким завжди користувався, коли йому було щось потрібно. – Ну погарячкував я вчора, визнаю. Про машину – то я так, на майбутнє загнув. Не треба нам зараз машина. Ти тільки не сердься.
Я зупинилася, сперлася на лопату і витерла піт з чола тильним боком долоні.
– Я не серджуся, Стасе. Я роблю висновки.
– Ну які висновки, мамо? – він підійшов ближче. – Ми ж сім’я. Світлана насправді хороша. Вона просто переживає, у неї життя важке було. Перший чоловік її покинув, нічим не допомагає. Вона сама тих двох тягнула. Я вирішив їй допомогти, врятувати її, розумієш? Невже це погано, що твій син виявився благородним чоловіком?
Я ледь не засміялася від цієї його “благородності”.
– Благородство, сину, проявляється за власний рахунок. Ти врятував її, привівши в мою хату і посадивши на моє забезпечення. Це не благородство, це паразитизм.
– Ну чому ти така жорстока стала в тій Італії? – Стас знову ображено піджав губи. – Європа тебе зіпсувала. Тільки про гроші й думаєш. А як же християнське милосердя? Зараз же свята пройшли, треба прощати один одному.
– Християнське милосердя не означає, що я маю підтримувати твої лінощі, – відрізала я. – Хочеш довести, що ти чоловік і голова родини? Бери другу лопату і ставай поруч. Треба город докопати, поки час не пішов повністю.
Стас подивився на лопату, що стояла біля паркану, потім на свої чисті руки з доглянутими нігтями.
– Ой, мамо, у мене сьогодні щось поперек прихопило. Мабуть, на погоду. Я краще піду Світлані поможу обід готувати.
Він розвернувся і швидко пішов до хати. Я лише важко зітхнула і продовжила копати. Тепер усе стало остаточно зрозуміло. Люди не змінюються, якщо їм створювати тепличні умови.
Увечері я не витримала і пішла в сусіднє село до своєї сестри Галини. Мені просто необхідно було виговоритися комусь, хто зрозуміє мій біль без зайвих осудів. Дорога через поле зайняла близько сорока хвилин. Вечірнє повітря трохи заспокоювало, а тиша навколо допомагала зібрати думки до купи.
Галина якраз поралася біля корів, коли я зайшла до неї в двір. Побачивши мене, вона сплеснула руками, кинула відро і побігла назустріч.
– Ой, Маріє! Сестричко! Ти вже приїхала? А чого ж не казала нічого? Ми б тебе зустріли! – ми обнялися, і я відчула рідне, тепле плече, якого мені так бракувало всі ці роки.
– Та вирішила сюрпризом, Галю… – тихо сказала я, відчуваючи, як до очей нарешті підступають сльози.
– Що сталося? На тобі обличчя немає. Заходь у хату, зараз чай поставлю, – Галина одразу зрозуміла, що щось не так.
Ми сіли на кухні. Я розповіла їй усе: і про Світлану, і про дітей, і про некований город, і про вимогу купити машину. Галина слухала мовчки, лише час від часу похитувала головою і підливала мені гарячого чаю з липою.
– Ох, Маріє, Маріє… – зітхнула вона, коли я закінчила свою розповідь. – Я ж тобі казала ще рік тому, що Стас зовсім розпустився. Ти ж йому такі суми висилала, що в нас у селі люди за пів року стільки не заробляють. Він тут королем ходив. Усі бари були його. А Світлану цю я знаю. Вона з дальнього хутора. Про неї слава не дуже хороша йде. Не те щоб вона погана, але шукає, де б прилаштуватися, щоб самої не тягнути віз. Вона як дізналася, що в Стаса мати в Італії й такий будинок відбудувала, то миттєво до нього переїхала.
– І що мені тепер робити, Галю? – я подивилася на сестру з надією. – Я ж не можу їх просто на вулицю вигнати, там же діти маленькі. Вони не винні. Але й годувати їх більше не маю сил. Я сама вже ледь тримаюся на тій роботі.
– А ти і не виганяй, – порадила Галина, примруживши очі. – Ти просто перекрий кран. Повністю. Не давай ні копійки. Спробуй пожити для себе. Скажи, що гроші закінчилися, що тебе звільнили або що все витратила на лікування. Подивишся, як швидко їхня “любов” і “сім’я” пройдуть перевірку на міцність.
Порада сестри глибоко запала мені в душу. Повертаючись додому під зоряним небом, я вже точно знала, що буду робити. Я більше не буду безвольною жертвою обставин і власної сліпої материнської любові. Настав час ставати жорсткою.
Наступного ранку я зібрала Стаса і Світлану на кухні за столом. Діти гралися в іншій кімнатці. Перед мною на столі лежав мій блокнот і ручка.
– Отже, дорогі мої, – почала я, дивившись їм прямо в очі. – У мене для вас є важлива новина. Моя робота в Італії закінчується. Сеньйор, за яким я доглядала, одужав, і його діти вирішили забрати його до себе в Мілан. Мені дали розрахунок, і більше я туди не повернуся. Грошей, які я привезла, вистачить лише на те, щоб оплатити комунальні послуги за три місяці наперед і купити найпростіші продукти. Все. Більше переказів у євро не буде.
Треба було бачити обличчя Стаса. Воно вмить витягнулося, а очі стали круглими від переляку.
– Як… як не буде? – пролепетав він, ледь не впустивши шматок хліба з рота. – Мамо, ти жартуєш? А як же ми? А як же машина? А плани?
– Машини не буде, Стасе. Плани змінюються, – спокійно відповіла я. – Я залишаюся вдома. Буду жити на свою невелику українську пенсію та ті копійки, що заощадила на чорний день. Але ці заощадження – це мій недоторканний запас на старість, на ліки. Я їх не чіпатиму.
Світлана різко встала з-за столу, її стілець із гуркотом від’їхав назад.
– Це якась підстава! – крикнула вона, зриваючись на вереск. – Стасе, ти ж казав, що твоя мати забезпечена! Що ми ні в чому не будемо мати потреби! Навіщо ти мені голову морочив? Навіщо я сюди своїх дітей привезла? Щоб з голоду пухнути разом з твоєю мамою?
– Світлано, заспокойся, – спробував втихомирити її Стас, але вона його навіть не слухала.
– Не заспокоюся! Якщо грошей немає, то що нам тут робити? У цьому селі навіть нормального магазину немає! Стасе, роби щось! Нехай вона шукає іншу роботу в Італії! Зараз повно агенцій!
Я дивилася на це видовище з абсолютною байдужістю. Маска благородства та сімейної ідилії злетіла зі Світлани за одну хвилину, як тільки запахло фінансовою скрутою.
– Іншу роботу я шукати не буду, – твердо сказала я. – Мені 58 років. Я хочу жити у своєму домі, який я збудувала. А ви, якщо хочете жити разом, маєте тиждень, щоб знайти роботу. Стасе, у місті на будівництво завжди потрібні люди. Платять непогано, на хліб і молоко дітям вистачить. Світлано, у нашому селі в дитячому садку потрібна нянечка, я точно знаю. Робота важка, але офіційна. Що скажете?
Стас опустив голову і мовчав. Світлана ж лише презирливо пирхнула.
– Нянечкою за копійки? Та ніколи в житті! Я краще до мами в село повернуся, там хоч господарство є, яйця, молоко свої. Стасе, ти йдеш зі мною чи залишаєшся тут біля маминої спідниці?
Стас підняв на неї очі, повні розпачу. Він опинився між двох вогнів. З одного боку – кохана жінка, яка вимагала від нього дій, з іншого – мати, яка вперше в житті відмовила в грошах.
– Світлано, ну почекай… давай подумаємо… – пробурмотів він.
– Тут нічого думати! – відрізала вона. – Я збираю речі. З бідняками мені не по дорозі.
Вона пішла в кімнату і почала голосно кидати речі в сумки. Діти почали плакати, не розуміючи, чому мама так кричить. Стас побіг за нею, намагаючись її вмовити, щось обіцяв, благав, але Світлана була непохитною. Вона чітко знала, чого хоче від життя, і бідний тридцятисемирічний безробітний чоловік без маминих євро в її плани не входив.
Через дві години таксі, яке вона викликала за останні гроші (які, до речі, витягнула зі схованки Стаса), підкотило до хвіртки. Вона забрала дітей, сумки і, навіть не глянувши в мій бік, сіла в машину. Стас стояв біля воріт, розгублений, з опущеними руками, схожий на побитого пса.
Коли таксі поїхало, Стас повернувся до хати. Він пройшов повз мене, не дивлячись у вічі, і зачинився у своїй кімнаті. Весь залишок дня він не виходив, не їв і не пив.
Я ж почувалася дивно. З одного боку, мені було трохи шкода сина, бо бачити його таким нещасним – це випробування для будь-якої матері. Але з іншого боку, я відчула неймовірне полегшення. Наче з моїх плечей зняли величезний, важкий мішок із камінням, який я тягнула стільки років.
Наступні кілька днів пройшли в тиші. Я продовжувала копати город, привела до ладу кілька грядок, посадила зелень та помідори. Стас виходив лише вночі, щоб узяти щось поїсти з холодильника. Ми не розмовляли.
На п’ятий день він вийшов на ґанок, коли я відпочивала після ранкової праці. На ньому були чисті джинси та сорочка. Обличчя було блідим, під очима темні кола від недосипу, але погляд став іншим – більш зібраним, чи що.
– Мамо, – тихо сказав він, підходячи до мене. – Я в місто їду. На автостанцію.
– Куди саме? – спитала я, не показуючи зайвих емоцій.
– Хлопці знайомі казали, що на меблеву фабрику потрібні різноробочі. Оплата щотижня. Спробую влаштуватися. Жити буду поки в гуртожитку від фабрики, там обіцяли місце дати.
У мене всередині щось тьохнуло. Невже мій план спрацював? Невже жорстокість виявилася кращими ліками, ніж роки вседозволеності?
– Це добре рішення, Стасе, – відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно. – Тобі пора ставати на ноги.
– Ти справді більше не повернешся в Італію? – запитав він, уважно дивлячись на мене.
– Не повернуся, синку. Моє місце тут, дома. Я хочу спокійної старості.
Він кивнув, узяв свій рюкзак, який стояв біля дверей, і повільно пішов до хвіртки. На порозі зупинився, озирнувся на великий, гарний будинок, який ми разом збудували, і сказав:
– Прости мені, мамо. За все.
– Іди з Богом, синку, – відповіла я.
Коли хвіртка за ним зачинилася, я сіла на лавку під старою яблунею і вперше за багато років заплакала. Це були сльози очищення і надії. Надії на те, що мій син нарешті стане чоловіком.
Ні, дорогі мої, гроші в мене насправді є. Я не збрехала про те, що робота закінчилася, але заощаджень мені вистачить надовго. Тільки тепер я витрачу їх інакше. Почну відкладати собі на окрему, нехай маленьку, однокімнатну квартиру в місті, щоб жити подалі від цього всього споживацтва і мати свій власний куточок, де ніхто нічого від мене не вимагатиме. А цей будинок… нехай залишається Стасу, якщо він зможе його сам утримувати і заробити на комуналку. Бо якщо залишитися тут і далі жаліти його — вони разом із новими “невістками” вип’ють із мене всі соки до останньої краплі.
Стас, звісно, зараз намагається щось змінити, працює вже другий тиждень, дзвонить вечорами, розказує про свої успіхи на фабриці. Але я більше не вірю жодному його слову на сто відсотків, час покаже. Життя навчило мене бути обережною навіть із власними дітьми.
Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, перекривши сину фінансовий кран і розігравши цей спектакль із бідністю, чи, можливо, варто було дати їм зі Світланою останній шанс, допомогти купити ту машину і подивитися, чи зміниться він заради дітей? Як би ви вчинили на моєму місці, коли на кону стоїть власна старість і майбутнє єдиного сина?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
