Коли я закінчила навчання в школі, то пішла навчатися, проживала в гуртожитку. Після навчання знайшла роботу та орендувала невеличку кімнату. Брат мій і далі жив в квартирі з нашими батьками.
А коли батьків не стало, за спадком квартиру ми мали ділити на двох. Але брат іван постійно говорив мені, що квартира має дістатися тому, хто жив з батьками під дахом одним та доглядав їх весь час.
З цього приводу ми з Іваном мали непорозуміння і недобру розмову. В образі на нього я сказала – нехай забирає всю батьківську квартиру, раз йому більше потрібно, мені нічого не треба від нього.
А Іван, як виявилося – хлопець зовсім не гордий – погодився відразу на таке. Я згодом, ще коли сердита була, гордовито виписалася з квартири та виїхала в інше місто жити, припинила взагалі всі відносини з своїм братом.
У батьків я була дуже пізньою дитиною, Іван був на багато старший за мене. Лише через 4 роки, коли виходила заміж, я зателефонувала Іванові – якось треба миритися, він найрідніша людина мені.
Іван таки приїхав до нас на розпис та взагалі нічого не привіз, не подарував. Сказав, що продав квартиру батьків, почав свій бізнес, все вклав туди. Живе тепер в приватному будинку у своєї багатої нареченої, теж збирається одружитися.
А потім показав мені фото своєї нареченої, вона була старша за нього. Я відразу зрозуміла – брат мій не змінився, Івана, найбільше в житті, цікавлять лише гроші.
На своє весілля він нас з чоловіком не покликав. Тоді вже у всіх були комп’ютери та інтернет, і ми по відео їх весілля подивилися – всі якісь потрібні гості, солідні.
Звичайно, що якась там бідна сестра Іванові там не була потрібною зовсім. Та й саме весілля якась сухе та нудне, наче якісь збори важливих людей, вони там групками якимись стояли, розмовляли.
Наречена та на весіллі, теж жодного разу не посміхнулася, сиділа сердита якась, лише все салати поїдала. Згодом у них з’явилася донька.
З чоловіком життя моє не склалося, ми розлучилися з ним згодом. А потім і другий раз вийшла заміж, але теж не вдало, на жаль, у чоловіка був складний характер.
Я залишилася сама: житла у мене немає, з роботи звільнили. Не знала, як далі бути, адже й так часи складні.
І ось дивно, в моєму житті з’явився мій брат, Іван, зовсім несподівано, але ж я його багато років не бачила, крім як зрідка в інтернеті спілкувалися.
Апельсини дітям приніс, шкодував мене. Сказав, мовляв, пробачимо один одному – рідні ж, переїжджай до нас в двоповерховий заміський будинок, кімната знайдеться для тебе, жити будеш на свіжому повітрі, з дружиною моєю подружишся, адже не чужі одне одному люди.
Я і послухала Івана жити до них поїхала. Але й вибору у мене. особливо, не було.
Так, вони дали мені свою кімнату. Крихітну, з ліжком, одною тумбочкою, столом та старим телевізором, а ноутбук завжди зі мною. Я була рада й цьому, адже у мене в житті був дійсно важкий період.
Як згодом з’ясувала – ця кімната була для покоївки, але характер господині мало хто може спокійно пересидіти, з ним змиритися непросто. Спочатку начебто було все добре: я допомагала по господарству, в плані – прибрати, приготувати їжу.
Згодом це все перейшло в мої обов’язки. За весни та літа почалися сад та грядки за будинком, добре вони хоч худобу не тримають. Лише все одно, весь мій час йшов на роботу біля їх будинку.
Брат мій зрідка дає мені якусь тисячу гривень в тиждень, і каже: “Ну а на що тобі витрачати зараз гроші? Ти ж на всьому готовому живеш у нас, ще й харчуєшся тут!”
З невісткою взагалі не змогла знайти спільної мови – вона постійно незадоволена, все їй не так, вона відразу дала зрозуміти мені, що я їй не рівня, навіть брат на мене ніколи не каже сестра, лише по імені називає, щоб не підкреслювати, особливо перед людьми, що ми з ним родичі.
Лише тепер я зрозуміла, що їм зручно так, адже я все роблю для них безоплатно, а ті копійки, що іван мені дає, то підносить так, ніби він мені допомагає, ніби благородний вчинок робить, мовляв, візьми, купиш собі щось. А про оплату якоїсь роботи і мови немає, вони не вважають, що я в них працюю.
Брат з дружиною все перекрутили так – мовляв, підібрали, обігріли.
А нещодавно під час прибирання на кухні я відрізала шматочок свіженького запеченого м’яса, який сама й приготувала для всіх, і поклала його на хлібчик як бутерброд, щоб перекусити.
Невістка була дуже незадоволена, коли побачила це: “Це ще що за перекуси такі незрозумілі? Вечері не можеш дочекатися? Може тобі булочку ікрою намазати і в твою кімнату на підносі віднести? Зовсім знахабніла! Ми самі не поїли ще”. І все в такому дусі.
Навіть у свята я як служниця: не сяду ніколи, поки всіх їх потрібних та солідних гостей не пригощу за столом, адже це все на мені, коли сходяться гості. На мене навіть уваги не звертають, але ж я теж відношуся до цієї сім’ї.
Племінниця мене ні в що не ставить, називає на “ти” і по імені, ще й докоряє мені часто, бачить, як це роблять її батьки. Хочеться від них піти – але куди?
Мені вже за 40 років, ні кошеня, ні дитини, ні квартири, нічого не маю я зовсім. Але втомилася наймитувати на них. Пишу і очі вологі від того, як склалося моє життя. Так, я багато помилок в житті зробила, але невже мені за це все життя розплачуватися? Як мені бути далі?
Можливо, поїхати за кордон? Але я ніколи не була в іншій країні. Хвилююся чи пощастить мені там, як складеться на чужині. Як там наші жінки самі справляються? Розкажіть.
Фото ілюстративне.
