Я сиділа на кухні, готувала чай і думала, що сьогодні приготувати на сніданок. Може, сирники? Або оладки з яблуками? Субота ж — можна трохи полінуватися, не поспішати. У вікно ледь пробивалося сонце, і я, закутавшись у халат, навіть відчула, що життя, хоч і не просте, але затишне.

Тут відчинилися двері. Чоловік прийшов. Валентин. З самого ранку кудись ходив — сказав, що «в справах». Я навіть не питала, звикла. За десять років шлюбу він навчив мене, що надмірні питання йому не подобаються.

— Нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти.

Я поставила чайник на плиту й подивилася на нього. В його голосі не було ні злості, ні втоми — тільки холодна твердість. І вже тоді я відчула — буде щось погане.

— Я йду від тебе, — спокійно сказав він. — Ми розлучаємося.

Чайник ще не встиг закипіти, а всередині мене вже все обірвалося.

— Що? Як це? Чому? — я насилу вимовила.

— Не треба сцен. Так буде краще для всіх. Ти залишаєш мені будинок, — він показав рукою навколо, — повертаєшся в нашу стару квартиру. Собі залишаєш салон краси. Твоя справа, твої клієнти. Але більше — ні до моїх грошей, ні до бізнесу, ні до цього дому — ти не маєш відношення.

Я мовчала. Навіть не могла знайти слова. Але далі він кинув таке, що я ледь не впустила чашку.

— І ще. Донька буде жити зі мною.

— О ні, — я підвелася. — Це вже ні!

І тут він гукнув:

— Марічко, іди сюди!

Дівчинка, наша одинадцятирічна донька, зайшла на кухню, наче чекала цього сигналу. Він подивився на неї й каже:

— Доню, скажи мамі, з ким ти хочеш жити?

Я дивилася на неї, серце билося десь у горлі. А вона опустила очі, покусала губу і тихо прошепотіла:

— З татом…

Мене ніби громом вдарило. Я зрозуміла: він підготував її. Розповів, яка я «зла», як я «нічого не розумію», і як йому «тяжко» зі мною.

— Ясно, — тільки й змогла сказати я.

Увечері я зібрала речі, поїхала у стару квартиру, де ми жили колись удвох — ще до всього цього «успішного життя». Квартира була маленька, але рідна. Там пахло минулим, спогадами і моєю молодістю.

Я плакала. Багато. Але потім сказала собі: досить. Я ж не якась безпорадна. Я маю руки, маю голову, маю свій салон.

Минув тиждень. І от Валентин з’явився знову. Не сам. З холодним виразом обличчя, з документами в руках.

— Підпиши, — каже. — Ти продаєш свою частку салону мені.

— З якого це дива?

— Бо моя Лариса хоче вести цей бізнес.

— Хто така Лариса?

Він навіть не знітився.

— Моя жінка. Тепер.

Я засміялася. Гірко, але щиро.

— Ти навіть не встиг розлучення нормально оформити, а вже «жінка»?

— Не ускладнюй, Ірино. Продай. Я дам тобі гарну ціну.

— Купи інший салон.

— Вона хоче саме цей.

— Тоді — ні.

Його обличчя перекосилося.

— Добре. Тоді я передаю свою частину Ларисі. І побачимо, як ти з нею впораєшся.

Наступного дня у дверях салону стояла вона. Висока, доглянута, з червоною помадою і пихатим виразом.

— Доброго дня, — сказала Лариса, обводячи поглядом приміщення. — Тепер я тут головна, і ви всі повинні мене слухатися.

І почалося. Вона ходила між майстрами, командувала, вимагала звіти за день, вказувала, як треба обслуговувати клієнтів, хоч сама в житті не тримала в руках ножиці чи пензель.

Дівчата — мої дівчата, з якими ми роками працювали, — ледве стримували емоції. До кінця дня троє заявили, що звільняються.

— Іро, — шепнула мені перукарка Світлана, — або ми всі підемо, або ти щось роби.

І от того вечора я запросила всіх на вечерю. Звичайну, без розкішних ресторанів — у мене вдома, у маленькій квартирі. Піца, домашнє вино, чай. І ми почали радитися.

— Ми не дамо їй нас знищити, — сказала я. — У мене є план.

Наступного дня я прийшла в салон усміхнена. Лариса теж була там — із кавою в руці, вся така «власниця».

— Ну що, Ірино, ти вже здалася? — єхидно спитала вона.

— Навпаки, — кажу. — Я знайшла нову ідею для розвитку.

Я почала розповідати про «салон-кафе» — нову концепцію, де клієнти можуть не лише зробити зачіску, а й випити кави, поки чекають. Лариса засяяла.

— О, чудово! Я якраз обожнюю каву!

— Так, але треба інвестиції, — кажу. — Нові меблі, кавомашина, реклама. Якщо ви справді керуєте, то вам і вкладати.

І вона повелася. Через тиждень привезли дорогу кавомашину, столи, декор. Лариса щодня приїздила, контролювала — і не помічала, що клієнти один за одним йдуть до іншого салону. Мого нового.

Поки вона займалася «кофейним салоном», я відкрила через вулицю інший — з тими ж майстрами. Ми все продумали заздалегідь. Назвали просто — «Ірина Beauty». Люди тягнулися до нас, бо знали — там атмосфера, там руки, там душа.

Через два місяці салон Лариси був порожній. Вона бігала по кабінетах, кричала, що я вкрала клієнтів, погрожувала судом. Але все було чисто. Усе по закону. Вона не мала ні досвіду, ні команди. І Валентин… Валентин зрозумів, що його «ідеальна» нова жінка — це його крах.

Він прийшов до мене. Стояв у дверях мого нового салону, такий спустошений, як мокрий пес.

— Іро, — каже, — може, поговоримо?

— Про що? Про те, як ти мене залишив без дому і доньки?

— Я… помилився.

— Знаєш, — кажу я спокійно, — я тепер не маю часу на чужі помилки.

І тут з-за моєї спини вибігла Марічка.

— Мамо! — вона обійняла мене. — Можна я з тобою залишуся? Тато весь час нервує, а Лариса кричить…

Я притисла її до себе.

— Звичайно, доню. Ти ж моя.

Валентин стояв, дивився на нас і розумів, що втратив усе — не через мене, а через власну жадібність.

А я того вечора заварила собі чай, сіла на кухні й подумала:

Життя, воно як кава — гірке, поки не додаси в нього свого цукру. Але коли додаєш — воно пахне перемогою.

І тепер у моєму салоні завжди пахне саме так — кавою і свободою. А мій колишній чоловік отримав все по заслугах.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.