Я власних двох онучок виростила майже пелюшок, – ділиться пенсіонерка моя знайома Ліда. – Їм зараз 14 та 10 років. Дорослі майже стали, про мене і не згадують тепер. Не телефонує ні одна, ні друга. А я ж все їхнє дитинство з ними сиділа. завжди з ними була. З садочка забирала, на ранки ходила, уроки постійно з ними сама вчила. По музеям, гурткам та театрам водила – батькам було не до того, вони працювали.

Синові Ліди майже 40 років, і внучки Марічка і Оксанка – його дочки. Син із сім’єю давним-давно вже живе окремо від матері, хоча вони з невісткою лише недавно виплатили кредит за житло та стали офіційними власниками хорошої двокімнатної квартири. Щиро кажучи, квартира та їм вже замала, і подружжя активно подумують про розширення житлоплощі.

– Планують вони знову брати новий кредит, по всій видимості! – зітхає Ліда. – Вічні боржники мої діти.

Але сама перспектива нового кредиту сина Ліди та невістку її не особливо лякає. Цього разу вже має бути набагато легше ніж минулого: все ж дочки вже гарно підросли, особливої ​​уваги не потребують тепер, як колись.

З дітьми такого віку можна спокійно працювати і не хвилюватися вже. Вони вже самі прийдуть, підуть, поїдять, зберуться в школу, сходять на заняття та гуртки.

От раніше було непросто. Дівчата в садочку часто вдома залишалися, коли недужали, то разом, то, ще гірше, по черзі обоє. Звісно, у них тоді була няня, але не на повний день, а на кілька годин ввечері – забрати з садочка та дочекатися вдома батьків, коли ті з роботи повернуться. У денні години няня підхопити дітей не могла.

Та й якби навіть вона й могла це робити – оплачувати їй повноцінний десятигодинний робочий день у молодого подружжя, які виплачували кредит за квартиру, не було зовсім ніякої можливості.

І невідомо, як би вони виходили з того непростого становища, якщо б не Ліда сама, яка всі роки була у невістки на підхваті щоразу.

Якраз бабуся і заміняла няню в разі того, коли не було з ким сидіти з онуками, сиділа на з ними сама, коли ті недужали, водила дітей в поліклініку.

Старша, Марічка, пішла в перший клас, а Ліда – на пенсі вже була, і перший час забирала внучку додому після уроків. Потім, через два роки, точно так же забирала і Оксанку.

– Не сиділи вони обоє на групі продовженого дня до сьомої вечора, як більшість дітей! – згадує Ліда. – Мали можливість прийти додому, пообідати, нормально зробити уроки – без поспіху, в тиші і спокої, а я їх ще й нагудую смачно.

Ліда завжди була дуже відповідальна та акуратна людина, так що батьки, залишаючи з нею дітей, не турбувалися зовсім ні про що. Бабуся і їсти дасть вчасно, і уроки з онуками вивчить, і взагалі, час з користю проведуть.

– Я завжди сиділа з онучками дуже добре, стільки уваги приділяла їм, – розповідає Ліда. – Вчила їх акуратності. Удома вони брали цукерки, печиво, їли в кімнатах. А у мене ж досить таки строго – сніданок, обід, полуденок, вечеря. Ніяких перекусів. Їмо усі разом і на кухні лише, за столом. Ніяких вам мультиків, нічогонероблення, лежання часто в ліжку до обіду. Здорова людина вдень ​​лежати не повинна, сидіти просто склавши руки також. Просила їх обох завжди читати, переказувати прочитане. Навчила і одну, і другу в’язати, шити, пекти печиво, прибирати. І у Марічки, і у Оксанки були свої обов’язки по дому. Ми не нудьгували зовсім!

А пару років тому батьки дівчаток сказали Ліді: все, дякуємо дуже, більше нагляд не потрібен за дітьми.

Сестри обидві тепер вже приходять зі школи самі, обідають, старша їде до репетитора, молодша на гуртки вже сама ходить. Всі справляються без проблем.

І з того часу як відрізало щось – внучки зовсім не хочуть спілкуватися з бабусею.

– Чому вони не зателефонують ніколи? – сумно говорить Ліда. – Дуже невдячні якісь! Я їх ростила, а вони! Навіть з днем ​​народження не привітали жодного разу!

– Ну чому не привітали, мамо, – зітхає син. – Ми разом тобі телефонували усією сім’єю.

– А мені не потрібно “разом”! – ображено відповідає Ліда. – Я хочу отримати елементарне “вітаю” від улюблених онучок. Хоча б по телефону. Я багато у вас так прошу?

– Ну хочеш, телефонуй їм сама! – каже син. – Давай я тобі грошей перешлю на телефон, щоб ви могли більше розмовляти.

– Справа не в грошах зовсім і не в телефоні моєму! – відповідає Ліда. – Я вважаю, що телефонувати мені мають саме вони! Дзвонити, вітати, хоч трохи цікавитися здоров’ям – мені ж уже не 40 років, а давно за 60!

Невістка Ліди, мати дівчаток, лише зітхає.

– Вона і мені говорила – мовляв, чому внучки не телефонують бабусі своїй. Ну не телефонують. А я що зроблю? Бабуся сама не змогла побудувати з ними відносин за весь цей час. Ні, так-то вона людина хороша, звісно, але дуже складна. Все виховувала їх постійно. Ходили строєм у неї вони, все за правилами, все за графіком. В’язати їх вчила, коли вони не хотіли зовсім того, а їх подружки гралися і відпочивали на вулиці в нашому дворі і їх кликали до себе. Ну кому це в’язання зараз потрібно? Прибирання ці вічні: сама прибирає з ранку до вечора і їм каже прибирати, хоча вони зовсім малі. Так, вона нам дуже допомогла в ті роки з дітьми, ми вдячні їй дуже. Дітям говоримо про неї лише хороше і вони дуже добре ставляться до бабусі. Але вмовляти їх дзвонити бабусі я не бачу сенсу, якщо це не йде від душі. Кому потрібні не щирі почуття?

Чи дійсно невістка Ліди права, що якщо б онучки любили бабусю, то б самі телефонували їй, а примушувати їх до цього точно не потрібно?

Фото ілюстративне.