У мене є рідна внучка, дочка мого сина, але свою квартиру я переписала на двоюрідну внучку. Вважаю, що це справедливо, бо вона була єдиною, хто мені допомагав. Син з дружиною через це на мене дуже образилися. А я вважаю, що вчинила справедливо.
У мене був рідний брат, старший за мене на три роки. Він з дружиною часто влаштовували вдома застілля з оковитою, в такі вечори дівчинка залишалася у нас, бабуся з дідусем займалися онукою, намагаючись дати виховання. Але згодом дівчинка стала такою ж, як і її батьки.
Я до того моменту вже сама стала мамою, з чоловіком жили в тому ж місті, народили сина. У нього з двоюрідною сестрою різниця була в п’ять років, вона старша. Між собою вони не спілкувалися, бо з сім’єю брата я бачилася рідко.
Довго я про них нічого не чула, у нас вже син одружився, дитина у них народилася, коли мені з опіки подзвонили, сказали, що у племінниці теж народилася дівчинка, мати ось прав позбавляти збираються. Полетіла я туди. Справа повернулася так, що материнських прав її не позбавили, вона ніби й на роботу влаштувалася, кімнату якусь знімала, залишили дитину з нею.
Я стала по можливості допомагати, брата з дружиною тоді вже не було, а племінниця ніби як намагалася за розум братися. Я до себе її дочку забирала, коли потрібно було, займалася з нею, дарувала одяг. Часто ми гуляли втрьох – я і дві внучки, рідна і двоюрідна. Мене Вероніка теж називала бабусею.
Син мого завзяття не підтримував, я ж вірила в краще. Дуже я до цієї дівчинки прив’язалася.
Зараз вже обидві дівчинки дорослі, Вероніка працює, Софія закінчує вуз. Я спілкуюся з обома, але у Софії все часу немає навіть подзвонити, а Вероніка до мене через день їздить, щоб допомогти приготувати, прибрати, в магазин сходити та й просто чаю випити разом.
Коли я взимку захворіла, то син з невісткою наполягали, що мені треба в стаціонар лягти.
– Там за тобою догляд буде, а вдома що? Нам після роботи через все місто кататися тебе провідувати? – переконував мене син.
Але мені в лікарню не хотілося. Вдома і стіни допомагають, але потрібне було лікування. Виручила Вероніка, вона майже жила у мене два тижні, все по дому робила, у всьому допомагала. Мені було незручно, що молода дівчина зі мною возиться, але вона і чути нічого не хотіла.
Софія ж зі мною спілкувалася тільки по телефону, та й то не часто. Сама я їй не дзвонила, не хотіла псувати настрій. Їй коли не подзвониш – вона зайнята. Син з невісткою теж приїжджали тільки у свята, та й то не завжди.
Я давно помітила це, але ця ситуація все розставила по своїх місцях. Відразу стало остаточно зрозуміло, хто і як до мене ставиться. Син в стаціонар відправляє, внучка Софія навіть не подзвонила, не спитала ні разу, як я себе почуваю. Тільки Вероніка приїжджала і допомагала, хоча по суті-то я їй ніхто.
Подумала я, та й вирішила, що відпишу свою квартиру Вероніці. Сходила і оформила всі папери, тепер квартира після мене їй дістанеться. Нікому нічого казати я не збиралася, поки син не підняв цю розмову.
Софія виросла, тепер хоче свою квартиру. У сина з невісткою таких грошей немає, ось він і запропонував, щоб я віддала свою двокімнатну квартиру Софії, а вони мені візьмуть в кредит в області квартиру. Мені ж на роботу не їздити, яка різниця.
Я і сказала, що питання з квартирою вже вирішене, вона Вероніці дістається. Син спочатку не повірив, навіть приїхав разом з невісткою і Софією. Розмова не вийшла. Вони переконували мене, що Вероніка до мене тільки через квартиру і їздила. Говорили, що є рідна внучка, а я квартиру чужій людині віддала. Багато говорили, але я вже все вирішила.
Син заявив, що раз я так все для себе вирішила, то нехай Вероніка мені тепер і допомагає. А вона і так допомагала мені, від сина тільки обіцянки, з Софії ж і того не було. Вони перестали зі мною спілкуватися, але через це в моєму житті не змінилося нічого, а Вероніка як їздила до мене, так і їздить. Напевно, я все зробила правильно.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
