– То, Анно, звичайно не моя справа, і якщо не хочеш – не відповідай, але куди ти діваєш свою зарплату? – якось запитав мене Роберто, син синьйори Амелії, яку я доглядаю останніх два роки.
Запитання італійця мене дещо здивувало, бо само собою зрозуміло, що гроші я дітям відправляю, адже саме заради цього я в Італію на заробітки і приїхала.
Я заробітчанка вже 17 років, поїхала як мені лише 40 виповнилося, тоді мій молодший син школу закінчив, а дві старші доньки вже вчилися в університеті.
З чоловіком сімейне життя не склалося, ми розлучилися давно, дітям він не допомагав, тож я розуміла, що якщо я сама не зроблю щось, то нічого і не буде.
Багато моїх знайомих поїхали на заробітки, і за 5 років вже будинок збудували. А в мене хата розвалювалася, така стара була, тому я теж наважилася їхати.
Старша донька заміж вийшла, чоловіка додому до нас привела, і вони пообіцяли, що я буду заробляти гроші, а вони будуть ними розумно розпоряджатися і заодно, за молодшими моїми дітьми приглядати.
Я влаштувалася на фісу і стала заробляти по тисячі євро в місяць, для мене це спочатку щось було із області фантастики. Я пам’ятаю, як я раділа, коли отримала свою першу зарплату, і не знала, де її подіти, бо боялася їх втратити.
Потім інші заробітчанки мене навчили бусом через водіїв гроші додому передавати, і я стала так робити. Я заробляла і передавала зароблені євро додому, а старша донька з зятем господарювали.
Перше, що ми зробили – це довели до ладу наш будинок. Потім я купила однокімнатну квартиру другій доньці, і потім ще таку саму квартиру я придбала для сина. Пішло на це все 15 років.
Два роки тому я перейшла на іншу роботу, до синьйори Амелії. Їй 96 років, але вона ще досі у чудовій формі як на свій вік. У неї є син Роберто, якому 67 років. Він мені щомісяця платить гроші за роботу.
Роберто з самого початку приділяв мені знаки уваги, але я на це не зважала, пояснила йому, що я не за тим сюди приїхала, мені гроші заробляти треба.
Я собі подумала, що нарешті щось і для себе треба скласти, а то я все дітям і дітям. І я по тихеньку стала собі відкладати. На себе я не витрачала нічого, по кілька років ходила в одному і тому ж вбранні і взутті, щоб зекономити.
От Роберто і звернув на це увагу. Він щиро не розумів, куди діваються мої гроші, адже я на елементарних речах для себе економлю.
Треба було бачити вираз його обличчя, коли я йому розповіла, що всі зароблені гроші я дотепер дітям віддавала, і лише зараз я вирішила для себе щось скласти.
Але тут мені зателефонувала старша донька і сказала, що її 16-річна донька, моя старша внучка, заміж хоче виходити, десь через рік весілля планують, і треба, щоб я їм квартиру допомогла придбати.
– Мамо, за два останніх роки ти вже десь 20 тисяч євро відклала, так що ще рік, і буде внучці квартира – подарунок на весілля, – радісно планує донька.
Вона мене навіть не запитала, чи я згідна, бо вже за багато років звикла розпоряджатися заробленими мною грошима.
Роберто настільки вражений, що слів не підбере.
– То що виходить, Анно, ти спочатку дітей забезпечила, а тепер ще й внуків маєш забезпечити? – здивовано питає. Він не вірить, що таке буває. Радить мені не віддавати ці гроші нікому.
Роберто вкотре натякнув, що був би щасливий, якби я прийняла пропозицію стати його дружиною.
Сама не знаю чого, але я чогось боюся, тому вперто не погоджуюся. Хоча, що я втрачаю?
Не знаю, як мені бути – віддавати гроші внучці на квартиру, чи сказати, що з мене досить?
Як би ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
