fbpx
Життєві історії
Я приїхала в Італію з конкретною метою – заробити дітям на житло. Планувала старшому синові купити квартиру, а молодшого лишити в селі біля себе, але для цього потрібно було відбудувати наш будинок. А минулого року на Різдво я приїхала додому і зрозуміла, що нікому тут не потрібна

За 10 років, які я прожила в Італії, Рим став моїм другим домом. А може, навіть і першим. Не знаю, бо мені здається, що повертатися мені немає куди. Зараз мені 58 років, а коли приїхала сюди, було 48.

Я розлучена вже давно, чоловік покинув мене з двома малими дітьми і йому було не цікаво, як я роститиму одна синів. Він поїхав з нашого містечка і за весь час він навіть жодного разу не прислав ні аліментів, ні подарунків дітям. Але я справилася, виростила синів, дала їм освіту. А коли молодший одружився, то я вирішила їм все залишити і поїхати на заробітки.

В Римі була моя родичка, то ж вона відразу знайшла мені роботу, за що я їй дуже вдячна. Перша моя робота була в однієї літньої італійки, зараз її вже немає, але я її надовго запам’ятаю. Роберта, в свої тоді 92 роки, говорила мені речі, які я починаю розуміти лише зараз.

Наші жінки як живуть? Кинув чоловік – вони все тягнуть на собі, щоб довести, мовляв, я без нього не пропала. А в Італії не так, чоловіки бояться навіть заговорити про розлучення, тут закон повністю на стороні жінки.

А діти? Та наші жінки до кінця життя вважають своїм святим обов’язком допомагати дітям, тягнуть, поки можуть, як не грошима підсоблюють, то продуктами з села, але від свого святого обов’язку «віддати все найкраще дітям» не відмовляються ні при яких обставинах. А у них не так. В Італії виросла дитина – і давай, йди на свої хліби. Там діти вважають своїм обов’язком допомагати батькам.

Але тоді я ще не розуміла, що хоче сказати мені Роберта. Я приїхала з конкретною метою – заробити дітям на житло. Планувала старшому синові купити квартиру, а молодшого лишити в селі біля себе, але для цього потрібно було відбудувати наш будинок.

За професією я бухгалтер, то ж я швидко порахувала, скільки мені треба тут пробути, щоб реалізувати свій план. В кінці кожного місяця зарплату мені видавав син Роберти, а я ділила її на дві частини і чемно відправляла бусом в Україну. Собі інколи залишала якихось 50 євро на дрібні витрати, і то мене мучила за це совість. Я ж приїхала дітям допомагати, а не розважатися.

– Маріє, – повчала мене вечорами Роберта. – Ти вже з чоловіком помилку зробила – відпустила його і все тягла на собі, то хоч з дітьми не роби помилки. Вони дорослі і самі мають собі давати раду, а ти – живи для себе.

Через три роки мудрої Роберти не стало. Я щиро сумувала за нею, за ці роки вона стала мені, як мама. Потім прийшлося шукати іншу роботу, за цей час я змінила майже десять італійських сімей. У кожної були свої звичаї, але наших звичаїв ніхто з них зрозуміти не міг.

Коли наші жінки показували італійцям, які величезні будинки вони зводять в Україні на гроші, зароблені у них, ті лише розводили руками, мовляв, навіщо такі палаци. «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми», – пояснювали наші дівчата, але нашим італійським сеньйорам зрозуміти це було не під силу.

Додому я приїжджала рідко, всього кілька разів, влітку, на тиждень-два і назад. Душа тішилася, бо сини гроші по вітру не пускали, вкладали в справу. Старший син купив, як і планувалося, квартиру, велику, трикімнатну, а молодший – так розбудував нашу хату, що коли я приїхала, то не впізнала.

Але в ті короткі приїзди я не встигла розгледіти, якою плачевною насправді є моя ситуація. Очі мені відкрилися, коли я минулого року вперше приїхала додому на Різдво. От тоді і відкрилося істинне відношення синів і невісток до мене. В своєму домі я була чужою, а невістка поводила себе так, ніби вона тут господиня.

У старшого сина вдома мене теж приймали без особливої радості, невістка на свята накрила стіл, запросила сватів, коло своєї мами бігала, як коло писаного яйця, а до мене за столом мало що і говорила.

Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали. Всю дорогу назад я згадувала слова Роберти і тільки тепер до мене почав доходити їх зміст.

Весь рік я працювала, як завжди, але гроші перестала висилати. Сини швидко це помітили, стали частіше мені дзвонити, питати, як у мене справи. Я їм кажу, що все добре, а на Різдво цього року не приїду через ситуацію, що склалася в світі. Але навіть і якби не ця причина, я б все одно не поїхала. Не хочу більше таких свят, де я вдома почуваюся самотньою і непотрібною.

А нещодавно на вулиці я зустріла сина Роберти. Він був дуже радий мене бачити, сказав, що став вдівцем і вже три роки живе сам. У нас зав’язалося спілкування, коли у мене вихідні, ми завжди ходимо кудись разом. А нещодавно він запропонував мені, щоб я переїжджала до нього. Я ще думаю, але, можливо, навіть відповім йому згодою.

А що – вдома я не потрібна. Треба ж хоч колись подумати і про себе.

Олеся Біла.

Фото ілюстративне – leboard.

You cannot copy content of this page