Вечірнє місто за вікном поступово розчинялося в синіх сутінках, а в затишній кухні Мар’яни аромат свіжозвареної кави переплітався з важкою, майже відчутною на дотик напругою.

Її сестра Тамара, жінка з емоційним характером і непохитною вірою в традиційні цінності, вже понад годину намагалася довести свою правоту.

Об’єктом її обурення стала їхня спільна знайома — Катерина, яка нещодавно прийняла радикальне рішення повністю припинити будь-яке спілкування зі своєю матір’ю, пані Ганною.

— Я просто не можу вкласти це в голову, Мар’яно! — Тамара емоційно сплеснула руками, від чого ложечка в її чашці тонко задзвеніла. — Я знаю, що Ганна Петрівна — жінка з характером. Вона буває різкою, надто прямолінійною, часом навіть нестерпною у своєму бажанні все контролювати. Але ж вона мати! Вона пройшла через неймовірні труднощі, щоб поставити Катерину на ноги в ті голодні дев’яності, працювала на трьох роботах, не бачила білого світу. Як можна тепер, коли мати постаріла, просто викреслити її з життя? Це ж не просто знайома, це людина, яка дала їй життя. Це ж коріння, без якого дерево всохне.

Мар’яна мовчала, дивлячись на вогні міста.

Вона знала Катерину з іншого боку — не як «невдячну доньку», а як жінку, яка роками збирала себе по шматочках після кожного візиту до батьківської хати.

— Ти кажеш про «дати життя», Тамаро, — тихо відповіла Мар’яна, — але чи замислювалася ти, яке саме життя вона їй дала? Ми бачимо Ганну Петрівну на святах: охайна пані, активістка будинкового комітету, завжди з пирогами. Але Катя розповідала мені про іншу реальність. Про те, як кожен її успіх знецінювався одним порухом брів. Про те, як мати професійно вміла викликати таке почуття провини, що дівчина в тридцять років почувалася винною у всьому, яка винна в усіх бідах своєї матері.

Тамара лише відмахнулася, її очі заблищали від сліз, які, очевидно, були пов’язані з її власними спогадами.

— Ой, ну в кого з нас не було конфліктів? — вигукнула вона. — Хіба наша мама була ідеальною? Теж іноді могла таке сказати, що хотілося втекти на край світу. Але я терпіла, я шукала підхід, я прощала. Бо я знала: якщо її не стане, я не зможу жити з усвідомленням того, що ми були ворогами. Життя таке коротке, Мар’яно! Сьогодні ми сперечаємося про дурниці, а завтра — порожнеча, яку нічим не заповниш. Катя пошкодує. От побачиш, вона гірко плакатиме, коли мами не стане бо не встигла сказати «пробач». Я вважаю, що якщо рідна людина зобов’язує до того, щоб знаходити спільну мову, попри все. Це її обов’язок перед Богом і людьми.

Мар’яна зітхнула. Вона розуміла логіку сестри — це була логіка людини, яка виросла в любові, нехай і з певними шорсткостями.

Для Тамари «мати» була синонімом безпеки, навіть якщо іноді виникали сварки.

Але вона не могла зрозуміти, що для когось слово «мати» асоціюється з негативом одним.

— Знаєш, Тамаро, — почала Мар’яна, підбираючи слова, — є така фраза: «Ми судимо інших за їхніми вчинками, а себе — за своїми намірами». Але в ситуації з Катериною все навпаки.

Всі навколо судять її за вчинком — за мовчанням. Але ніхто не бачить наміру. А її намір — просто вижити.

Ти кажеш про обов’язок. А як щодо обов’язку матері не руйнувати відносини з власною дитиною? Ганна Петрівна не просто «складна людина». Вона — дуже складна. Вона часто докоряла доньці, вона ніколи не відчувала до неї тепла.

Кожен дзвінок перетворювався на допит, кожна зустріч — на сеанс приниження під маскою «турботи».

Тамара на мить завагалася, але швидко повернула собі впевненість:

— Все одно, це неправильно. Треба бути вищою за це. Можна просто обмежити спілкування, але не обривати його зовсім. Не возити дітей до бабусі — це взагалі щось недобре! Діти мають знати свій рід.

— А чому вони мають вчитися у такої бабусі? — Мар’яна підняла брову. — Катя побачила, як Ганна Петрівна почала застосовувати ті ж самі методи до маленької Софійки. Вона почала шепотіти дитині, що «мама тебе не любить, мама тебе покинула в садочку». Це було останньою краплею. Катерина зробила те, що має зробити будь-який дорослий батько чи мати. Іноді «шанувати батьків» означає триматися від них на такій відстані, щоб не дати їм можливості продовжувати псувати вам життя.

Розмова зайшла в глухий кут. Тамара дивилася на світ через призму страху втрати, а Мар’яна — через призму необхідності внутрішньої свободи.

Вони говорили про різних матерів.

Тамара згадувала їхню маму, яка, попри дрібні сварки, завжди була на їхньому боці. Катерина ж мала справу з жінкою, для якої материнство було лише способом командувати кимось.

Саме тоді Катерина зрозуміла: єдиний спосіб врятувати себе і свою сім’ю — це повна тиша. Це не була помста. Це було її звільнення від важких стосунків.

— Ти кажеш, що Катя пошкодує, — знову заговорила Мар’яна, дивлячись у вічі сестрі. — Але знаєш, про що вона шкодує вже зараз? Про тридцять років свого життя, які вона витратила на те, щоб догодити людині, яку неможливо задовольнити. Вона шкодує про кожну сльозу, про те, що довго не наважувалася стати дорослою і самостійною. Вона не хоче бути «хорошою дівчинкою» для суспільства ціною власного здоров’я.

Тамара поставила чашку і тихо мовила:

— Можливо, ти й права в чомусь. Але мені все одно сумно. Сумно, що світ стає таким холодним. Що люди так легко розривають зв’язки. Мені здається, що в будь-якій ситуації є шлях до прощення.

— Прощення не означає продовження спілкування, — м’яко зауважила Мар’яна. — Катя пробачила матір. Вона зрозуміла, що Ганна Петрівна сама глибоко нещасна людина, яка не вміє любити інакше. Вона пробачила її і відпустила. Але вона більше не дозволить їй руйнувати свій світ. Іноді найбільший прояв любові до себе — це піти звідти, де тебе не поважають, навіть якщо це дім, де ти народився.

У кухні знову запанувала тиша, але тепер вона була іншою — не напруженою, а задумливою.

Кожна з сестер залишилася при своєму, проте істина, як завжди, була десь посередині.

У світі, де ідеалізують материнство, дуже важко визнати, що іноді найрідніші люди можуть бути найбільшим випробуванням.

І право на своє добре власне життя не робить людину «поганою» або «невдячною». Воно просто робить її людиною, яка обирає життя замість того, щоб догоджати постійно комусь, навіть, якщо це твоя рідна людина.

Мар’яна підійшла до вікна і відчинила його.

Прохолодне нічне повітря увірвалося в кімнату, витісняючи застояні запахи.

Вона подумала про Катерину, яка, напевно, зараз укладала дітей спати в тиші та спокої свого нового дому.

Можливо, вона теж дивилася на зірки, відчуваючи сум, але водночас і неймовірну полегкість — ту саму полегкість, яку дарує свобода бути собою, попри всі «так не прийнято» та «що скажуть сусіди».

А Ганна Петрівна? Вона продовжувала свою роль ображеної бідної матері, збираючи навколо себе співчутливих слухачів, таких як Тамара.

Це був її вибір — жити в ілюзії власної безгрішності.

Кожен у цій історії обрав свою дорогу, і тільки час зможе розставити остаточні крапки.

Але одне Мар’яна знала точно: життя занадто цінне, щоб витрачати його на підтримання фальшивих святинь.

Але чи дійсно має доросла донька спілкуватися з матір’ю, яка недобре ставилася до неї завжди, докоряє постійно і має недобрий характер тільки тому, що вона рідна людина.

Фото ілюстративне.