Наталя зовсім не могла повірити своїм вухам. Квартира, яку її бабуся заповіла, мала дістатися Тарасу — її рідному брату, який не здогадувався, що таке турбота і відповідальність.

Мати була невблаганна. Вона завжди знаходила для нього виправдання, а Наталі залишала лише порожні сподівання.

Усе своє життя вона, здається, не могла виграти в цій невидимій боротьбі за любов та увагу.

Але цього разу, коли мати знову вирішила все без її участі, Наталя не хотіла мовчати.

Задавши собі питання, яке вона ставила вже тисячу разів:

“Чому ж завжди Тарас?”, — вона вирішила діяти.

― Я подарую бабину квартиру Тарасику, щойно вступлю сама у спадщину, ― оголосила Марина Іванівна, мати.

Від цієї несподіваної новини Наталя ледь не впустила чашку з кавою.

Її обличчя враз змінилося.

― Він чоловік, Наталю. Йому вона потрібніша! Це ж логічно, – продовжувала мама.

― Чому квартира дістається йому? Це ж я доглядала за бабусею Вірою! Я годувала її з ложечки, коли вона стала зовсім старенькою, коли вже не могла сама нічого робити! А Тарас за весь рік не спромігся навіть у магазин по хліб сходити, не кажучи вже про більш складні речі для старенької рідної людини!

Марина Іванівна, жінка з непохитним переконанням у власній правоті, невдоволено розвела руками, ніби відкидаючи претензії власної доньки.

― Ти ― жінка! Піклуватися про родичів, про сім’ю ― це твій прямий обов’язок, я вважаю! Жінка створена для турботи, а чоловік ― для великих справ!

Наталя поглянула на маму, відчуваючи, як багаторічна образа виривається назовні.

― Це просто неймовірно! Якесь вічне свято для Тарасика! Він завжди був любий синочок, для тебе на першому місці. Завжди маленький, нещасний, якого всі повинні жаліти й оберігати, та допомагати йому в усьому. А він заради своєї родини, заради рідної бабусі, яка його виростила, пальцем об палець не вдарить. Та він взагалі нічого не зробив для неї. І це не вперше!

― Припини! ― Марина Іванівна вже говорила голосніше, намагаючись закінчити суперечку одним владним словом. ― Квартира однозначно дістанеться Тарасу і все. Йому потрібно одружитися, створити сім’ю, мати та забезпечувати дітей. Куди він свою наречену приведе жити? А онуків моїх де глядітиме?

― У тебе вже є онуки ― мої діти, мамо, Надійка та Роман! Чи вони, на твою думку, не заслуговують на підтримку та спадок?! А Тарасик, можливо, взагалі ніколи не одружиться, так і залишиться жити з вами, граючи у свої якісь ігри до пенсії!

― Недобра ти якась стала, доню! І заздрісна. Не личить це матері двох дітей!

― Звісно, я зла! Ти завжди любила його більше, ніж мене, завжди ставила його потреби вище моїх. Чи через те, що він син, чи з якоїсь іншої причини. Я не знаю. Кажуть, матері завжди люблять синів більше, але це ж має бути хоча б чесно! Давай поділимо квартиру хоча б навпіл! Це справедливо буде, якщо вже на те пішло!

― А якщо він наречену вже за тиждень приведе. Мені що, його на вулицю виставити? ― знову почала мати свою улюблену пісню.

― Добре! Нехай! Ти ігноруєш моє життя, мої проблеми і мої зусилля. Але онуки! Що їм дістанеться? Ми з Юрієм і так ледве зводимо кінці з кінцями ― вся зарплата йде на іпотеку за нашу двокімнатну квартиру, нам дуже важко зараз!

Марина Іванівна якось байдуже махнула рукою, відкидаючи останній аргумент доньки.

― Це взагалі не мої проблеми, доню. Ти сама звалила на себе ці фінансові тягарі, це ваше рішення. Нехай твій чоловік Юрій про це переживає і думає про це! Ти ж заміжня. Ти маєш надійне плече. А ось Тарасику тільки належить побудувати своє сімейне гніздо. Йому треба дати старт!

Наталі важко було чути подібні мамині слова. А в думках було нерозуміння і багато питань.

Скільки Наталя себе пам’ятала, вона завжди знала, що мати любить Тараса більше.

Ілюзія, що у неї є старший брат, який завжди захистить і підтримає в усьому, жила в її дитячій уяві недовго, вона швидко десь відійшла на задній план.

Тарас був старшим за неї на цілих сім років, і йому, звичайно, було не до сестриних проблем.

Але Наталя тоді відчула справжню образу і засвоїла урок: сподіватися на свого старшого рідного брата не варто в житті взагалі.

Поки вони росли, усі обов’язки з допомоги по дому очікувано лягали на плечі Наталі.

Їй було всього десять, а вона вже відповідала за миття посуду після вечері та прибирання всієї квартири.

Витерти скрізь пил, вимити всю підлогу, а іноді й пропилососити ― це була її непорушна рутина. Причому мати завжди робила зауваження, якщо донька робила це “недостатньо ретельно”.

З Тарасом Наталя часто сперечалася саме через прибирання.

Брат, який уже був підлітком, ображався і зачиняв двері: не хотів навіть пускати в свою кімнату.

Наталя кілька разів висловлювала своє нерозуміння, але потім перестала сперечатися: навіщо? Їй же менше прибирати.

Бабуся Віра зрідка приїжджала в гості до них й, бачачи, як Наталя порається сама вдома і допомагає мамі в усьому, завжди дуже хвалила її:

― Яка ж ти молодчина, внучечко! Просто господиня маленька, але найкраща!

― Не молодчина вона! ― втручалася Марина Іванівна. ― Була б розумницею, підмела б і в Тараса в кімнаті, йому ніколи.

― А чому він сам підмести не може? ― дивувалася бабуся. Наталя, не очікуючи такої підтримки, уважно заглядала бабусі в очі, вбираючи кожне слово. ― Він уже дорослий сам! Сам може прибрати у своїй кімнаті!

― Він хлопець, а не Попелюшка, ― хитала головою мати. ― Йому треба про навчання думати, а не про швабру і пил.

― Але він доросла самостійна людина!

― Не вчи мене виховувати дітей, мамо!

Батько, хоч і жив із ними, у сімейні справи майже не втручався, обмежуючись роллю спостерігача.

Максимум його турботи ― повести дітей у зоопарк чи в кіно раз на рік, на якесь свято чи день народження.

Вдома він займався виключно переглядом телевізора, лежанням на дивані та читанням газет. Тож єдиною справжньою підтримкою для Наталі була її улюблена бабуся Віра.

Мати завжди оберігала Тараса, навіть коли він став повнолітнім.

Вступити до університету на бюджет він не зміг, тому плата за його навчання стала суттєвою статтею витрат для сім’ї.

Наталі, яка в цей час вступала в підлітковий вік, хотілося простих в житті радощів: нові сукні, стильні джинси, гарні аксесуари та перша косметика.

Зрозуміло, сім’я цього дозволити не могла, адже коштів на це в них просто не було, лише зрідка.

Зате на будь-які речі для Тараса мати чарівним чином гроші знаходилися завжди.

Йому купували новий одяг на першу вимогу, і періодично мати давала йому «на кишенькові витрати»:

«Він дорослий хлопець. Раптом із дівчиною познайомиться, нехай хоч у кіно її поведе».

Наталя тоді була ще юною, але вже відчувала несправедливість: чому дівчини у Тараса ще немає, а гроші йому дають вже зараз? І чому його «дорослий» статус не поширюється на домашні обов’язки?

З роками запити Тараса лише зростали, і до кінця навчання вони стали справді відчутною статтею витрат, яка постійно спустошувала сімейний бюджет.

― Купіть мені новий телефон, ― одного разу заявив він. ― Це буде мій подарунок на закінчення університету. Тодішні моделі були особливо дорогі.

― У тебе ж є телефон, ― обурився ще тоді батько, вперше виказавши своє незадоволення. ― Він майже новий, ти ним користувався лише рік!

― Який же він новий? Він уже давно застарів, вже є набагато кращі!

― Хочеш новий телефон ― сам купуй. І так за твою освіту платили всі ці роки, у нас іпотека! ― сказав батько.

Яким же було здивування й обурення Наталі, коли вона випадково почула, що мати взяла кредит, нічого не сказавши батькові, і все-таки купила Тарасу найновіший телефон!

І, що найгірше, Тарас відмовився віддати «у спадок» Наталі свій старий, але цілком робочий телефон, заявивши:

«Раптом мені самому знадобиться як запасний».

Після закінчення університету, на превеликий подив батьків і особливо Наталі, Тарас працювати не пішов.

Він ще відразу усім оголосив, що йому потрібен принаймні рік, щоб «перевести дух» і «знайти себе» після років «важкого навчання», йому ще подумати добре потрібно про все і зважити своє майбутнє.

У результаті він не працював майже два роки, цілком собі добре живучи на утриманні мами й тата.

Наталю цього зовсім не розуміла.

Вона ніколи не могла дозволити собі таких речей.

Коли вона перейшла у випускний клас, мати прямим текстом заявила їй, не залишаючи місця для мрій:

― Врахуй, якщо не вступиш сама на бюджетне навчання, ніхто тобі за навчання платити не буде. Я вже вклала в Тараса всі наші заощадження і кредити, більше у нас грошей немає!

― А як же Тарас? ― запитала Наталя розчарованим голосом. ― Йому ви платили за все, що потрібно було, кращу освіту йому дали, він навіть не спробував вступити наступного року.

― Він чоловік! ― сказала мати таким здивованим тоном, наче Наталя не розуміла нічого в житті. ― Він майбутній годувальник сім’ї, на ньому буде триматися вся родина! Йому потрібна освіта. А ти дівчинка. Вийдеш заміж і будеш сидіти на зарплату свого чоловіка. Тобі диплом ― це так, лише щоб мати гарну прикрасу в резюме і покрасуватися перед майбутньою свекрухою.

Наталя промовчала на ці слова матері, але образа була такою важкою, що вона вирішила: я все зроблю сама і нічого мені більше від рідних не потрібно і докорів теж.

Вона вступила до ВНЗ на бюджет. Цілковитою відмінницею не була, але за всі роки навчання жодного разу не втратила стипендію.

З другого курсу почала підробляти, а з третього ― повноцінно працювати.

Влаштувалася адміністратором у невеликій фірмі, щоб мати власні кошти і не залежати фінансово від власних батьків.

Зі своєї зарплати вона могла дозволити собі будь-який одяг та косметику, про які мріяла у підліткові роки. Це був її перший смак справжньої свободи.

Тарас хоч і влаштувався потім на роботу, і то куди його влаштував батько за попередньою домовленістю, особливий внесок у сімейний бюджет робити зовсім не став.

Продовжував жити з батьками, навіть не думаючи вкладатися в продукти чи комуналку.

Він навіть по дому не допомагав: усі турботи так і залишалися на плечах мами та сестри.

Наталі такий стан справ вже давно набрид.

Щойно отримавши диплом, вона з’їхала на окрему орендовану квартиру, щоб почати жити своїм вільним життям.

Спочатку знімала кімнату в трикімнатній квартирі з двома сусідками. Незабаром зустріла майбутнього чоловіка, Юрія, і вони почали жити разом.

Згодом вони одружилися.

Вона працювала, будувала кар’єру, облаштовувала побут із чоловіком. Вони взяли іпотеку.

Минали роки. Спочатку у них на світ з’явилася донечка Надійка, а ще через пару років ― синочок Роман.

Тарас увесь цей час жив, як душа забажає. Так і не одружився, і навіть не зустрічався ні з ким.

Єдине, що він робив, це грав у комп’ютерні ігри у своїй кімнаті, яку давно переобладнав із колишньої дитячої на спальню, де постійно було багато бруду та пилу.

― Усі вихідні просидів удома, ― поскаржилася якось мати по телефону. ― Зараз у нього відпустка, так він взагалі з кімнати не виходить! Тільки замовлення їжі оформляє з доставкою онлайн.

― Ти нічого не зробиш, мамо, якщо він не хоче дорослішати, ― холодно відповіла Наталя. Як на зло, саме в цей момент щось запитав у неї Роман. ― Вибач, мам, передзвоню, якраз сина з садка забираю.

Наталя жила власними турботами, і її не хвилювали проблеми старшого брата, вона не мала на то ні часу, ні сил.

Навіть якщо він залишиться одинаком, це не її справа. Він цілком доросла людина і сам несе відповідальність за своє життя.

Тарас почав дедалі частіше говорити, що хоче звільнитися з роботи, щоб «трохи відпочити» і «знайти своє покликання».

Аж тут бабуся Віра дуже невдало впала. Потрібна була їй увага і підтримка.

Наче за помахом чарівної палички, Тарас різко передумав звільнятися з роботи — очевидно, щоб не допомагати і не сидіти з бабусею.

Хоча на початку потрібна була саме чоловіча допомога: переставити важкі меблі в кімнаті, принести великі пакети з продуктами, пересадити бабусю.

А Тарас максимально робив вигляд, що будь-які сімейні проблеми та турботи його не стосуються, про бабусю мають дбати батьки і сестра, але зовсім не він.

Саме Наталя, поступаючись роботою, іпотекою та двома дітьми, мусила взяти на себе повний догляд за бабусею.

― Не переживай так, трусишся наді мною, ніби щось недобре трапилося, ― говорила бабуся Віра, поки Наталя метушилася на її маленькій кухні, готуючи їжу. ― Все буде добре, не хвилюйся.

― Це все одно неприємно і мені шкода тебе, бабусю, ― відповідала Наталя, паралельно готуючи суп і замішуючи тісто.

Вона прибігала до бабусі мінімум на годину двічі на день, щоб усе встигнути зробити.

Наталя вийшла на роботу після декрету, їй пощастило мати вільний графік, щоб поєднувати заробіток і сім’ю.

Коли бабуся відчула запах яблучного пирога, вона заплакала:

― Ти що там, внучечко, наготувала стільки всього різного? Це ж як у ресторані!

― Який там ресторан, бабцю! Звичайні котлетки, макарони і супчик. А це шарлотка, ти ж її дуже любиш, таку ти мені все моє дитинство готувала!

― Ось! А кажеш ― не ресторан. Мені б просто каші якоїсь зварила б ― і то багато. У тебе дітки маленькі, тобі потрібно про них дбати, а не про мене, я вже старенька людина.

― Щоб більше такого не говорила! ― Наталя зайшла до кімнати бабусі з підносом. ― Ти все життя мене підтримувала, була моєю єдиною підтримкою. А приготувати шарлотку ― це не складно зовсім для мене, був би лише час.

Наталя простягнула їй виделку з шматочком котлети.

― Ти що, мене годувати зібралася? Сама! Я сама впораюся!

З явним обуренням бабуся взяла виделку в Наталі і почала їсти сама, хоч рука її зрадницьки тремтіла.

Горда. Наталя тоді посміхнулася з якоюсь дивною сумішшю захоплення і смутку. І подумала: як шкода, що вона не успадкувала бабусину силу волі та гордість.

Час минав. Минув майже рік. Бабусі потроху ставало легше.

А потім знову стала скаржитися вона на самопочуття.

― Треба щось робити! ― благала Наталя матір. ― Бабусю мені шкода.

Мати лише бурмотіла щось невиразне, не бажаючи втручатися в цю складну і неприємну ситуацію, бо розуміла, що це лише зайвий клопіт і з цим мати справу вона не мала часу.

Наталі доводилося все більше часу проводити з бабусею. Вона їздила до неї мінімум двічі на день, щоб нагодувати, допомогти прийняти душі просто побути поруч.

І ось одного дня їй потрібно було терміново поїхати з дітьми у справах, і посидіти з бабусею не було кому. Наталя подзвонила матері й попросила когось приїхати й допомогти бабусі в усьому, адже вона не могла з усім впоратися сама.

― Я вчора наготувала їжі. Треба просто підігріти її погодувати.

― Ох, зараз зберуся, доню. Я щось сама не дуже добре почуваю себе сьогодні.

― А навіщо тобі самій їхати? Попроси Тараса! ― сказала Наталя з неабияким гнівом у голосі. Вона часто злилася на брата за те, що він жодного разу не допоміг з бабусею, навіть коли треба було просто сходити в магазин.

― А Тарас зараз не може, у нього не вийде, ― промовила мати якимось дивним тоном.

― Що, перепрацював уже? Дай йому слухавку! ― розлютилася Наталя. ― Я йому зараз усе висловлю! Це ж треба ― єдиний раз, коли я не змогла, і тепер таке.

― Та не кричи ти так. Він зараз далеко. Він поїхав в Карпати відпочити трохи.

― Куди? ― Наталя не повірила власним вухам.

― У Карпати. На тиждень відпочити, набратися сил. Вся ця ситуація з бабусею його емоційно втомила. Ось він і вирішив відволіктися і відпочити трохи.

― Чим же його «втомила»?! ― невдоволено мовила Наталя. ― Він не допоміг жодного разу! Він просто ховався в кімнаті, жодного разу не приїхав до нас!

― Йому просто важко на душі, він же хвилюється за бабусю теж, ― виправдовувала мати.

Наталя не хотіла вже цього чути і поклала телефон.

Вона попросила подругу посидіти з дітьми, а сама швиденько провідала бабусю, вирішивши більше не просити матір.

Вона зрозуміла: її брат і мати проміняли любов і турботу на зручну байдужість.

І ось одного дня бабусі Віри, на жаль, не стало.

Хоча вона й була останнім часом не дуже активною, ніщо не віщувало такого саме тепер.

Наталя спочатку не могла усвідомити, що сталося: їй завжди здавалося, що бабуся була такою сильною, що з нею ще мала бути довго, їй так не вистачало її.

І не минуло й кількох днів, як мати подзвонила і почала обговорювати спадок з донькою, і навіть не радитися, а поставити перед фактом.

Після цієї розмови Наталі стало так важко на душі, що словами не передати. Її засмутило гірке усвідомлення: нікому бабуся не була потрібна, крім неї, коли потребувала допомоги, але не встигла вона піти, як усі почали ділити її майно.

А вона, Наталя, була непотрібна власній матері, та зовсім не думала про неї.

Завжди лише Тарасик ― улюблений синочок, а донька ― так, зайва. Як і її онуки, діти Наталі.

Коли ж до Наталі остаточно дійшло, що бабуся пішла ― одна з найрідніших людей ― на душі стало ще важче.

Їй було байдуже, що стане з квартирою, хоча чоловік і подруги переконували її поговорити з матір’ю і просити половину, а якщо що ― піти до суду.

Але у Наталі не залишилося жодних сил на цю боротьбу.

І ось, коли матері прийшов час вступати у спадок, тільки тоді Наталя дізналася ― причому від батька, який був украй засмучений діями дружини ― що бабуся залишила заповіт.

І, як виявилося, у бабусі був солідний банківський вклад, який вона заповіла улюбленій онучці.

Причому бабуся Віра збирала гроші так давно і так старанно, що сума набігла дуже значна.

Точно більше половини вартості квартири. Щоправда, навіть ця новина Наталю не сильно втішила. Їй було все одно. Вона зняла гроші.

Вони з Юрієм нарешті закрили іпотеку. Гроші, що залишилися, Наталя витрачати не хотіла.

Вона так сильно замислилася над своїм майбутнім та стосунками з родичами, що зовсім не хотіла більше спілкуватися з ними.

З приводу квартири вона не стала сперечатися — і мати, як і обіцяла, віддала її Тарасу.

Але з того часу Наталя поступово почала віддалятися від родичів. Вона розуміла: якщо щось трапиться, вони не допоможуть, навпаки, лише використають її доброту.

Потім поступово вона стала радіти життю: вона ж молода, у неї маленькі діти, заради яких варто жити, і люблячий чоловік.

А мама з братом ― що ж. Це їхній вибір. Ставитися до неї, Наталі, так, як вони ставилися.

Якщо для них квартира цінніша за родинні зв’язки, то й говорити більше нема про що.

Остаточне рішення Наталі було мовчазним: вона відгородилася від своїх рідних.

Тарас отримав квартиру.

Та далекі і близькі родичі й досі телефонують Наталі, адже знають, що вона доглядала бабусю одна і має право на її квартиру, просять, щоб вона йшла до суду і не поступалася нікому майном, яке сама лише заслужила.

Але чи вірно буде це? Чи можна ще щось вдіяти в цій ситуації?

Фото ілюстративне.