Світлодіодні лампи сучасного офісу відбивалися в скляній поверхні столу, за яким сиділа Вікторія.

Її рухи були точними, а погляд — сфокусованим.

У свої тридцять шість вона виглядала як ілюстрація до статті про успішну жінку: бездоганний костюм, дорогий годинник і нескінченний потік телефонних дзвінків.

Для Вікторії праця ніколи не була просто способом заробітку; це був її маніфест, її спосіб довести світу свою значущість.

— Знаєш, я почала заробляти перші гроші ще на першому курсі університету, — розповідала вона своїй знайомій під час короткої перерви на каву. — Я просто не уявляю, як це — просити у чоловіка на нову сукню чи навіть на дрібниці для дому. Мені здається, що фінансова залежність — це ти постійно щось комусь будеш винна. Навіть коли мої діти були зовсім немовлятами, я знаходила можливість працювати віддалено. Щойно молодшій виповнилося одинадцять місяців, я вже була в офісі на повну ставку.

Вікторія зробила ковток еспресо, і в її голосі з’явилися нотки металу.

— Я щиро не розумію сучасних домогосподарок. Це якась деградація совісті, чи що? Ось візьми дружину мого брата, Тетяну. Людина вже десятиліття сидить вдома, прикриваючись вихованням сина, який вже скоро в середню школу піде. Четвертий клас! Хлопець дорослий, а вона все «уроки робить». Каже, що не може піти на роботу, бо дитина нібито пропаде без неї. Як на мене, це просто зручна маска для лінощів.

У самої Вікторії питання «з ким залишити дітей» ніколи не стояло гостро.

Її доньки — восьмирічна Софія та трирічна Емілія — зростали під пильним наглядом бабусі, Ганни Йосипівни.

Поки Вікторія будувала кар’єру, підписувала контракти та відвідувала ділові вечері, її матір проживала ще одне повноцінне дитинство.

Ганна Йосипівна була тією жінкою, на якій тримався весь невидимий фасад успіху Вікторії.

У свої шістдесят п’ять вона вставала раніше за сонце.

Її ранок починався не з кави, а з приготування домашнього йогурту, прасування дитячих суконь та збирання ланч-боксів.

Саме вона була тією людиною, яка робила перші кроки з Емілією в парку, поки Вікторія проводила конференцію в Zoom.

Саме вона витирала сльози Софії, коли та отримала першу незадовільну оцінку, і саме вона терпляче вивчала правила граматики, сидячи над підручниками до пізньої ночі.

Руки Ганни Йосипівни пахли дитячим милом і випічкою.

Її власне життя за останні вісім років звузилося до маршруту «дім — дитячий садок — школа — майданчик».

Коли в неї запитували про самопочуття або радили звернутися до лікаря через постійно недобре самопочуття, вона лише лагідно посміхалася:

— Ой, дітки, мені ніколи про болячки думати! Онуки — це мої найкращі ліки. Поки я їм потрібна, доти я й живу.

Вікторія була переконана, що такий стан речей — ідеальний баланс.

— Моя мама — неймовірна жінка, — впевнено казала вона. — Вона справді обожнює бути з дівчатками. Я кілька разів заводила розмову про професійну няню, але мама навіть образилася. Каже, що нікому не довірить своїх кровинок. Тим паче, зараз діти вже підросли, з ними легко, вони слухняні. Це вже не той важкий період, коли треба було постійно носити їх на руках. Тепер прогулянки з ними — це чистий відпочинок.

Вікторія продовжувала підкорювати кар’єрні вершини, впевнена, що її тил надійно захищений.

Час від часу вони з чоловіком купували Ганні Йосипівні новий кухонний комбайн чи дорогий теплий халат.

Двічі вони брали її з собою у відпустку до Туреччини.

Щоправда, і там сценарій не змінювався: молоді батьки насолоджувалися романтичними вечерями та вечірками, а бабуся на березі моря будувала піщані замки з онуками, намагаючись встигнути за їхньою невгамовною енергією.

Тетяна, та сама «лінива» невістка, яку Вікторія так часто критикувала, мала на цю ситуацію зовсім інший погляд.

Коли вони зрідка зустрічалися на сімейних святах, Тетяна бачила не «успішну леді», а жінку, яка експлуатує найдорожчу людину.

— Вікторія любить розповідати про свою незалежність, — ділилася Тетяна думками зі своїм чоловіком. — Вона каже, що не сидить на шиї в чоловіка, і це правда. Але вона зручно вмостилася на шиї у своєї літньої матері. Тільки про це вона мовчить. Вона не помічає, що Ганна Йосипівна виглядає змарнілою, що в неї тремтять руки від перевтоми. Вікторія вважає, що дорогі подарунки та поїздка на море, де мама знову працює нянею, — це адекватна плата за вісім років життя без вихідних.

Тетяна поправила ковдру на своєму синові, який мирно спав у сусідній кімнаті.

— Мені було б просто соромно так використовувати батьків. Ми народжуємо дітей для себе, а не для того, щоб перекласти відповідальність на бабусь, які вже своє відпрацювали. Вікторія каже: «Мама сама хоче». А чи є в тої мами вибір? Хіба може вона сказати «ні», коли бачить, як донька горить своєю роботою? Вона просто жертвує собою, як робила це все життя, а Вікторія сприймає це як належне, як безкоштовний сервіс.

Цей конфлікт поглядів створював невидиму прірву в родині.

З одного боку була логіка прогресу, кар’єри та фінансової свободи, яка, проте, базувалася на чужому альтруїзмі.

З іншого — логіка традиційної сім’ї, де виховання дитини вважалося особистим обов’язком матері, навіть ціною кар’єри.

Хто з них правий у цій суперечці?

Чи є совісною жінка, яка заробляє мільйони, але не бачить, як старіє її мати в дитячій пісочниці?

Чи є правильною позиція тієї, хто віддає всю себе дитині, але стає тягарем для сімейного бюджету?

Яка тут ваша думка?

Фото ілюстративне.