fbpx
Життєві історії
Я, обливаючись сльозами, розповіла чоловікові історію свого життя. Я ніколи йому нічого не розповідала – мені було соромно. І тільки тоді я зрозуміла, що соромитися повинна не я, а моя мати

З дому я втекла в 16 років, і у мене були на те причини. Коли мені було 7, мама вийшла заміж.

Біля вітчима була “своя” дитина – син Петрик, мій ровесник, а коли мені виповнилося 9 у них народилася спільна дитина – моя сестра Дарина. За матеріалами

Мене переселили в комору, впихнувши туди маленький диван. Так почалося моє життя “нелюбимої дочки”. Ненависть мами до мого батька перекинулася і на мене. Якось я взяла зі столу цукерку, Петро відразу мене здав. Мене змусили з’їсти кілограм шоколадних цукерок за раз і, не даючи пити, закрили в туалеті. На мої прохання про ковток води, Петро посміхався:

– Не дозволено. А що ти мучишся – у тебе там води – хоч упийся! – знущався наді мною син вітчима через двері.

Води було дійсно багато, а я від спраги і нудотного смаку цукерок. Соромно зізнатися, але врятувала мене вода з бачка.

У туaлеті я просиділа півтора дня, спала там же. Мене випускали на декілька хвилин, а потім закривали назад.

Це лише один з епізодів. Я його написала, щоб Ви мали приблизне уявлення про моє ставлення до сімейства мами і вітчима.

Коли мені виповнилося 16, Петро почав робити натяки. Я страшенно боялася його: я знала, що ніхто за мене не заступиться. Я вкрала у вітчима гроші, у матері – свої документи і втекла в місто в передмісті.

Після довгих поневірянь життя налагодилося. Зараз мені 30. У мене чоловік і дитина. Житла свого не маю – я живу у чоловіка. А от машини у мене є. Робота – не скажу, що високооплачувана, але стабільна.

З Петром я зустрілася випадково, в торговому центрі недалеко від будинку. Побачивши його, у мене волосся стало дибки. Я схопила дочку на руки, розвернулася в протилежному від Петра напрямку і пішла швидким кроком, молячись щоб він мене не помітив. Я дійшла до свого автомобіля, пристебнули дочку в автокріслі, відкрила двері водія, але сісти в машину я не встигла.

Мене схопили за руку і розвернули. Я заплющила очі, прекрасно знаючи кого я побачу.

– Привіт, сестричко. Що ж ти тікаєш? Хіба не скучила? – гугнявим голосом запитав Петро.

Від нього пахло перeгаpом, коли він посміхнувся, стали видні гнилі пеньки зубів.

– Прибери руки, – спокійно сказала я.

Це раніше я була маленька, тепер я можу за себе постояти. І знаю, як захистити свої права.

– Матуся твоя тебе шукає вже кілька років. Так що сідай в машину і поїхали.

Я сіла за кермо і, не дочекавшись коли він сяде в машину, дала по газах. Я приїхала додому, мене всю трясло. Чоловік, який звернув увагу на мій стан, зажадав все йому розповісти.

Я, обливаючись сльозами, розповіла чоловікові історію свого життя. Я ніколи йому нічого не розповідала – мені було соромно. І тільки тоді я зрозуміла, що соромитися повинна не я, а моя мати. Чоловік, уважно вислухавши мене, поставив кілька запитань.

– Мені все зрозуміло. Якщо квартира, в якій ти жила належала твоєму батькові, то ти – співвласник квартири. Тут і гадати не треба, чого твоя матуся від тебе хоче. Може, поїдемо? Якщо це дійсно так, розміняти квартиру. Або тобі мати шкода?

Я похитала головою – анітрохи не шкода. Чоловік взяв на роботі декілька відгулів, ми подзвонили і забронювали номер в готелі і рушили в путь.

Так, чоловік не помилився. Тільки мені належала не половина квартири, а вся – за заповітом тата. Чому належала – я її продала, незважаючи на благання матері, сльози молодшої сестри і постарілого вітчима.

Я поступила досить благородно, хоча вони цього не заслуговували – я віддала їм половину грошей з продажу квартири. Якщо на свою частину грошей я могла купити квартиру в місті у чоловіка, то сім’я, від якої я втекла 14 років тому, могла купити тільки однокімнатну на окраїні.

– Ти – безсовісне кодло. – кричав вітчим. – Пожалій свою матір! Ми тебе виховували, як ти можеш так з нами вчинити?

– А ви мене жаліли? – гірко усміхнулася я, задерши сорочку, я показала вітчиму на спині від його «виховання». – Ти ж знаєш: що посієш, те й пожнеш. Щасливо залишатися.

Через півроку після тієї зустрічі з Петром, ми з чоловіком купили квартиру по сусідству. Для доньки на майбутнє. Я не відчуваю жодних докорів сумління через те, що вітчим з матір’ю туляться в однокімнатній квартирі. Так їм і треба. Про всяк випадок, раптом знову зустрінуся з Петром, я купила собі газовий балончик.

Дивні вони люди – вважають що я зрадила свою сім’ю. А чи була вона, сім’я?

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

facebook