Двері вхідного коридору грюкнули так, що у старому серванті на кухні жалібно задзвеніли кришталеві чарки, які Галина діставала лише раз на рік — на Великдень. Від цього звуку жінка мимоволі здригнулася і міцніше притиснула до себе тонкий паперовий пакет із назвою невеликої місцевої крамниці.
– Ти хочеш сказати, що спустила стільки грошей на цю ганчірку?! – голос Тараса прогримів на всю двокімнатну квартиру. Він стояв у передпокої, важко дихаючи. У правій руці він тримав зім’ятий папірець — товарний чек, який випав з пакета, коли Галина кілька хвилин тому заносила його до спальні.
– Тарасе, це ж сукня, – тихо відповіла Галина, опускаючи погляд на потертий лінолеум. Їй раптом стало соромно, хоча розумом вона розуміла, що нічого поганого не зробила. – Такої красивої речі в мене ще ніколи не було. І витратила я не сімейні гроші, а свою премію на роботі. Нам її сьогодні до свята видали.
– Тим більше! – не вгавав чоловік. Він сердито нахилився, смикнув шнурівки на своїх осінніх черевиках і з силою жбурнув їх під тумбочку. Один черевик влучив у металеву підставку для парасольок, і та з гуркотом перекинулася. – Могла б за ту премію продуктів на тиждень купити. М’яса нормального, риби, сиру. Або мені нове взуття на осінь, бо ці вже зовсім розлазяться, підошва відклеюється! А ти вирішила собі свято влаштувати! І куди ти, дозволь запитати, в тій сукні збираєшся ходити? В магазин по хліб? Чи сміття виносити?
Галина промовчала. Вона стояла посеред кімнати в старому розтягнутому светрі, який колись давно був бежевим,а тепер набув невизначеного сіруватого відтінку, і в чорних штанях, коліна на яких давно витягнулися. Вона й сама не знала, куди одягне цю сукню. У них не було звички ходити в театри чи ресторани. У гості вони вибиралися рідко, та й то до Тарасової сестри на дачу, де потрібно було допомагати накривати на стіл, а потім мити гори посуду.
Просто сьогодні, повертаючись із бухгалтерії, де вона просиділа вісім годин над цифрами й звітами, Галина йшла повз невелику крамницю на центральній вулиці. Вона зупинилася біля вітрини, затримавши погляд на манекені. На ньому була легка, струмениста сукня кольору стиглої вишні. Тканина виглядала такою м’якою, живою, ніби дихала від кожного подиху вітру. І вперше за багато років у грудях у Галини щось боляче стиснулося. Їй до сліз захотілося відчути себе не просто зручною господинею, бухгалтеркою, дружиною чи матір’ю дорослого сина, який давно жив в іншому місті. Їй захотілося відчути себе просто жінкою. Такою, на яку приємно глянути в дзеркало.
Вона зайшла всередину, довго вагалася, торкаючись тканини кінчиками пальців, огрубілих від постійного прибирання та миття посуду без рукавичок. Продавчиня, привітна молода жінка, помітила її розгубленість і лагідно запропонувала приміряти. Коли Галина вийшла з примірочної і глянула на себе у велике дзеркало, у неї перехопило подих. Вишневий колір несподівано освіжив її втомлене обличчя, підкреслив глибокі карі очі, а вдалий крій приховав зайві кілограми, з’явилася талія, про існування якої вона вже встигла забути. Вона заплатила ті гроші, які так дбайливо ховала в окремому відділенні гаманця, і йшла додому так, ніби в неї за спиною виросли крила.
Та крила ці обрізали за одну мить.
– Знаєш що, Галю, – холодно відрізав Тарас, уже спокійнішим, але від того ще більш жорстким голосом. Він пройшов повз неї на кухню, відчинив холодильник, заглянув усередину і невдоволено хмикнув. – Завтра ж підеш у крамницю і повернеш її. Сподіваюся, тобі вистачило розуму зберегти чек. І бирки не позривати. Нам зараз кожна копійка потрібна. Скоро опалення увімкнуть, платіжки прийдуть такі, що за голову візьмешся, а ти в ляльки бавитися надумала.
Він сів за стіл, увімкнув телевізор, що висів на стіні, і потягнувся за пультом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Для нього це питання було вирішене. Як і сотні інших питань за останні двадцять років.
Галина повільно пішла в спальню, дістала з пакета сукню, акуратно склала її назад, поклала зверху чек і сховала пакет у шафу, подалі від очей. Потім лягла в ліжко, натягнувши ковдру до самого підборіддя.
Всю ніч вона не зімкнула очей. За вікном шумів холодний жовтневий вітер, голі гілки старого клена шкрябали по шибці, а в кімнаті панувала важка, задушлива тиша, яку порушувало лише рівне, спокійне сопіння чоловіка. Тарас заснув за п’ять хвилин після того, як вимкнув світло. Його совість була абсолютно чистою. Він щиро вважав себе хорошим господарем, який дбає про добробут родини і не дозволяє дружині робити дурниці.
Галина дивилася в темну стелю, а по її щоках котилися гарячі сльози, залишаючи мокрі сліди на подушці. Вона намагалася пригадати, коли востаннє почувалася щасливою. Спогади спливали повільно, наче кадри зі старого чорно-білого кіно.
Коли вони тільки одружилися, Тарас здавався їй надійним, серйозним, трохи суворим, але таким, за яким вона буде як за кам’яною стіною. Вона обожнювала його, ловила кожне слово, намагалася в усьому догодити. Коли народився син Максим, грошей справді не вистачало. Тоді були важкі часи, і Галина без жодних нарікань відмовляла собі в усьому. Вона доношувала старі пальта своєї старшої сестри, сама перешивала штани, в’язала светри зі старих розпущених ниток. Вона вірила, що це тимчасово. Що ось підросте син, вони стануть на ноги, і тоді все зміниться.
Син виріс, закінчив університет, знайшов роботу в столиці і приїжджав додому лише на великі свята. Фінансове становище в родині давно вирівнялося. Тарас працював майстром на великому підприємстві, отримував непогану зарплату, та й Галина в своїй конторі мала стабільний дохід. Але звичка економити на ній вросла в їхнє життя так глибоко, що стала неписаним законом.
За двадцять років подружнього життя вона не пригадувала жодного разу, щоб чоловік сам запропонував піти в магазин і купити їй щось нове. На дні народження та восьме березня він зазвичай дарував їй сковорідки, набори каструль, постільну білизну або конверт із грошима, які вже через тиждень йшли на купівлю зимової гуми для його машини чи на оплату комунальних послуг.
Весь її повсякденний одяг був із секонд-хенду, на вагу, за копійки. Щосуботи, коли в сусідньому кварталі був день завозу або великих знижок, Галина йшла туди, перебирала гори чужих речей, шукаючи щось більш-менш пристойне, без плям і дірок. Вона навчилася виводити будь-які плями, підшивати підкладки і прасувати старі речі так, щоб вони виглядали охайно. Тарас завжди схвалював таку ощадливість. Він не раз повторював, що витрачатися на жіночі дрібниці – це порожнє марнотратство, бо мода змінюється щороку, а речі все одно зношуються.
При цьому на собі Тарас ніколи не економив. У його шафі висіли дорогі сорочки з натуральної бавовни, які Галина щовечора старанно прасувала, боячись залишити бодай одну складочку. Він купував якісне шкіряне взуття, гарні парфуми, стильні куртки, регулярно ходив до хорошого перукаря. Пояснював він це просто і логічно, так, що заперечити було нічого: він працює серед людей, керує бригадою, спілкується з начальством і замовниками, тому йому треба тримати марку. А дружина цілими днями сидить у своєму маленькому кабінеті за паперами, куди заходять лише дві такі ж заклопотані колеги, тож їй абсолютно байдуже, в чому ходити. Головне, щоб чисто і тепло.
І Галина вірила. Вона роками переконувала себе, що він має рацію. Що вона не має права вимагати більшого, що краса — це для молодих або для багатих, а її справа — берегти сімейний бюджет, готувати смачні борщі, тримати квартиру в ідеальній чистоті і не створювати зайвих проблем.
Але цієї ночі щось у ній надломилося. Тоненька ниточка терпіння, яка тягнулася двадцять років, натягнулася до межі.
Наступного ранку Галина прокинулася раніше за будильник. Голова була важкою, під очима залягли темні тіні. Вона тихо встала, приготувала чоловікові сніданок — підсмажила яєчню з ковбасою, заварила міцну каву, поклала на тарілку два свіжих бутерброди. Тарас вийшов на кухню вже одягнений, свіжий, пахнучи дорогим одеколоном.
– О, бачу, ти вже на ногах, – задоволено промовив він, сідаючи за стіл. – Молодець. До речі, я сьогодні трохи затримаюся, хлопці запросили в баню після зміни. Ти там не сумуй, і не забудь зайти в ту крамницю в обідню перерву. Гроші поклади в комод, у верхню шухляду, я ввечері заберу, треба буде майстру за діагностику машини віддати.
Галина лише мовчки кивнула. У горлі стояв такий тугий клубок, що вона не змогла вимовити жодного слова.
Коли за чоловіком зачинилися двері, вона підійшла до шафи, дістала пакет із вишневою сукнею. Одяглася у свій звичний сірий плащ, намотала на шию старий шарф і вийшла з дому.
Крамниця відчинялася о дев’ятій. Галина прийшла рівно в той момент, коли продавчиня перевертала табличку на дверях із «Зачинено» на «Відчинено».
– Доброго ранку! – привітно усміхнулася дівчина, але, глянувши на бліде обличчя вчорашньої покупниці і на знайомий пакет у її руках, одразу все зрозуміла. Усмішка згасла, поступившись місцем щирому співчуттю. – Щось не підійшло?
– Вибачте, будь ласка, – тихо сказала Галина, опускаючи очі і простягаючи пакет через прилавок. – Вона чудова, просто… обставини змінилися. Я її навіть не приміряла вдома, всі бирки на місці, ось чек.
Продавчиня мовчки оглянула сукню, дістала з каси купюри, оформила повернення і простягнула гроші жінці.
– Якщо передумаєте, приходьте. Така модель у нас ще є в одному екземплярі, – м’яко сказала дівчина.
– Дякую, – прошепотіла Галина, сховала гроші в кишеню плаща і майже вибігла на вулицю.
Свіже осіннє повітря вдарило в обличчя, але легше не стало. На душі було так гірко й порожньо, ніби разом із цією сукнею вона щойно здала в крамницю власну гідність. Вона йшла тротуаром, не розбираючи дороги, вкритої мокрим жовтим листям. На роботу йти не було ніяких сил. Вона уявила, як зараз зайде у свій тісний кабінет, де пахне старим папером і пилом, як колеги почнуть розпитувати, чому в неї такі червоні очі, як доведеться сидіти над накладними і вдавати, що все добре.
Галина зупинилася біля зупинки, дістала з сумки телефон і набрала номер свого керівника, Степана Івановича.
– Степане Івановичу, доброго ранку, – голос її ледь помітно тремтів. – Можна я сьогодні візьму відгул за свій рахунок? Дуже погано почуваюся, тиск, мабуть, підскочив. Я всі квартальні звіти ще вчора здала, термінового нічого немає.
Керівник, який знав Галину як найвідповідальнішу працівницю, що за десять років жодного разу не брала лікарняного, одразу погодився:
– Звісно, Галино Петрівно, відпочивайте. Ви в нас і так за трьох працюєте. Якщо треба, то й завтра не виходьте.
Вона подякувала, вимкнула телефон і повільно пішла далі, просто куди очі дивляться. Ноги самі привели її до невеликого скверу в центрі міста. Вітер посилювався, накрапав дрібний холодний дощ. Галина зовсім змерзла, пальці на руках задубіли, і вона вирішила зайти до затишної кав’ярні на розі вулиці, щоб просто посидіти в теплі і випити гарячого чаю. Раніше вона ніколи не дозволяла собі таких витрат — навіщо платити за чай у кав’ярні, якщо вдома є заварка, яка коштує копійки? Але сьогодні їй було байдуже.
У кав’ярні пахло свіжою випічкою, корицею та меленою кавою. Людей о цій ранковій порі було зовсім мало.Галина замовила біля стійки чорний чай з лимоном і сіла за маленький столик біля вікна, дивлячись, як по склу стікають краплі дощу.
– Галю, невже це ти?! – раптом почула вона дзвінкий, здивований голос.
Галина підняла голову. Перед нею стояла Дарина — її колишня колега, з якою вони колись п’ять років пропрацювали в одній бухгалтерії.
Галина навіть не одразу її впізнала. Вона пам’ятала Дарину зовсім іншою: замученою, вічно заклопотаною жінкою з пучком неслухняного волосся, в дешевих светрах і з темними колами під очима. Тоді у Дарини було важке життя — чоловік пив, грошей не приносив, постійно влаштовував сцени. Кілька років тому Дарина нарешті зважилася на розлучення, звільнилася з роботи і поїхала на заробітки за кордон, у сусідню Польщу, а потім перебралася ще далі, в Чехію. З того часу зв’язок між ними обірвався, лише іноді вони обмінювалися короткими привітаннями на свята в месенджері.
Зараз перед Галиною стояла зовсім інша жінка. Доглянута, зі стильною короткою стрижкою, у красивому кашеміровому пальті верблюжого кольору, з акуратним манікюром. Але найбільше вражало не її вбрання, а вираз обличчя: спокійний, впевнений погляд, пряма спина і легка, щира усмішка людини, яка нарешті знайшла гармонію з собою.
– Даринко… Привіт, – розгублено усміхнулася Галина, намагаючись поправити свій старий шарф. – Ти звідки тут?
– Та от приїхала на тиждень додому, треба було документи деякі переоформити і до мами навідатися, – жваво відповіла Дарина, підсідаючи за столик і ставлячи на стілець свою шкіряну сумку. – А ти чого не на роботі? У вас же зараз кінець місяця, звітність.
Дарина уважно подивилася на подругу. Її досвідчений погляд одразу вловив і припухлі від сліз очі, і змарніле обличчя, і ту безнадію, яка витала навколо Галини, мов холодна хмара.
– Галю, що сталося? – тихо, без зайвої цікавості, але з такою теплотою запитала Дарина, що в Галини миттєво знову защипало в очах. – Хтось захворів? З Максимом усе гаразд?
– З Максимом усе добре, – прошепотіла Галина, дивлячись у свою чашку з чаєм, де повільно кружляла скибочка лимона. – Це я… просто дурна.
І тут її прорвало. Можливо, тому, що поруч сиділа людина, яка сама колись пройшла через пекло знецінення, а можливо, тому, що тримати цей біль у собі більше не було фізичної змоги. Галина розплакалася. Вона витирала сльози паперовою серветкою і говорила, говорила, викладаючи все як на духу.
Вона розповіла і про ту нещасну вишневу сукню, і про премію, яку вперше за багато років вирішила витратити на себе, і про крик чоловіка, і про те, як щойно, наче злодійка, носила ту сукню назад до крамниці. А потім полилося все те, що накопичувалося роками: вічні докори за кожну зайву витрачену гривню, життя в одязі з чужого плеча, відсутність найменшої уваги, відчуття, що вона в цьому домі — просто безкоштовна прислуга, зручна функція, яка повинна мовчки обслуговувати інтереси чоловіка.
– Розумієш, Дарино, я ж не просила в нього діамантів чи шуб, – схлипувала Галина, стискаючи в руках серветку. – Я все життя тягнула дім на собі. Коли він хворів — ночами не спала, бульйони варила. Коли його батькам треба було город садити чи копати — я перша їхала, спину гнула. Я ніколи не скаржилася. Я просто хотіла одну сукню. Одну-єдину річ, щоб подивитися в дзеркало і згадати, що я ще жива, що я жінка, а не робоча конячка. А він сказав,що я гроші на ганчірку спустила…
Дарина не перебивала. Вона мовчки слухала, лише іноді легенько торкалася руки Галини, підтримуючи її. Коли сльози трохи вщухли і Галина зробила кілька ковтків вже охололого чаю, Дарина глибоко зітхнула і тихо запитала:
– Галю, ти ж сама працюєш, заробляєш свої гроші. У тебе золоті руки, ти чудовий спеціаліст. Чому ти дозволяєш так із собою поводитися?
Галина розгублено кліпнула очима. Питання здалося їй настільки простим і водночас настільки складним, що вона не одразу знайшлася з відповіддю.
– Бо… бо Тарас каже, що це занадто дорого. Що треба думати про майбутнє, про витрати. Він завжди каже, що краще знає, як розпоряджатися грошима, бо він чоловік, голова сім’ї.
Дарина гірко усміхнулася і похитала головою.
– Знаєш, Галю, я теж так колись думала. Мені теж роками вбивали в голову, що я ніхто, що без чоловіка я пропаду, що мої бажання — це дурниці, а моє місце — біля плити. Поки одного дня я не зрозуміла просту річ: люди ставляться до нас рівно так, як ми самі дозволяємо до себе ставитися. Твій Тарас не монстр, він просто звик, що ти зручна. Ти сама привчила його, що тобі нічого не треба. Навіщо йому витрачатися на тебе, якщо ти й так усе зробиш, усе витерпиш і ще й вибачишся за те, що захотіла собі свято влаштувати?
Галина мовчала, вслухаючись у ці слова. Вони звучали жорстко, але в кожному з них була незаперечна, гірка правда.
– Що ж мені тепер робити? – тихо спитала вона. – Не розлучатися ж через сукню після двадцяти років шлюбу.Люди не зрозуміють, син не зрозуміє…
– А справа не в сукні, Галю. Ти й сама це знаєш, – твердо мовила Дарина. Вона відкрила свою сумку, дістала звідти гаманець, витягла кілька купюр у євро і поклала їх на стіл перед подругою. – Ось що я тобі скажу. Ти сьогодні ввечері скажи своєму чоловікові, прямо і спокійно, без сліз, що найдорожча у нього – це ти. Не машина, не ремонт, не його черевики, а ти. Подивися на його реакцію. Подивися, чи почує він тебе хоча б один раз за двадцять років. А якщо він не зрозуміє… ось тобі гроші на дорогу. І на перші дні.
– Та що ти, Дарино, я не візьму! – злякано відсунула гроші Галина. – Я не зможу віддати зараз!
– Віддаси з першої зарплати, – спокійно, але наполегливо сказала Дарина, знову підсуваючи купюри ближче до неї. – Я за два дні повертаюся на роботу за кордон. Я там працюю в одній великій логістичній компанії, в офісі,допомагаю з документами. І знаєш, нам якраз зараз потрібна ще одна людина в бухгалтерію — уважна, чесна, яка вміє працювати з цифрами. Мова там на перших порах не проблема, колектив наполовину наш, та й ти швидко втягнешся, ти ж розумна жінка. Житимеш спочатку в мене, квартира велика, місця вистачить. Надумаєш – телефонуй, я тебе там зустріну, влаштую на хороше місце. Ти там за два місяці заробиш стільки, скільки тут за рік не бачила. І ніхто не смітитиме тобі дорікати за кожну копійку.
Галина дивилася на гроші на столі, потім на впевнене обличчя Дарини. У голові все переплуталося. Поїхати? В її віці? Залишити дім, роботу, звичне життя, де кожен куток знайомий, де все йде за розкладом? Це здавалося чимось неймовірним, майже божевільним. Але водночас десь глибоко всередині, під шаром багаторічного страху і втоми, раптом спалахнула маленька іскра. Іскра надії на те, що життя ще не закінчилося, що попереду може бути щось інше, окрім сірих буднів і вічного почуття провини.
Вона сховала гроші в найдальшу кишеню сумки, записала новий номер Дарини і ще довго сиділа в кав’ярні, коли подруга вже пішла у своїх справах.
Додому Галина повернулася ближче до вечора. Вона купила по дорозі продуктів, приготувала вечерю — запекла картоплю з куркою, зробила салат. Поки готувала, вона постійно прокручувала в голові слова Дарини. Вона вирішила, що справді спробує поговорити. Востаннє. Якщо Тарас хоч трохи її любить, якщо за цими двадцятьма роками ще залишилося бодай якесь тепло, він почує. Вона не вимагатиме багато — лише трохи розуміння,визнання того, що вона теж людина зі своїми почуттями.
Тарас прийшов о дев’ятій вечора. Він був у чудовому настрої: розпарений після бані, червонощокий, веселий.
– Ну що, господине, чим годуватимеш? – голосно запитав він ще з порога, роздягаючись. – Ух, і добре ми сьогодні посиділи! Іван нову машину купив, обмивали трохи. Нічого, я собі теж скоро візьму, треба тільки цю стару вигідно продати і трохи докласти.
Він зайшов на кухню, потягнув носом повітря, схвально кивнув, побачивши запечену картоплю, і сів за стіл. Галина поставила перед ним тарілку, налила чаю і сіла навпроти. Серце її калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт чути на всю кухню.
– Тарасе, – тихо почала вона, склавши руки на столі. – Я сьогодні віднесла сукню назад. Гроші поклала в комод, як ти і просив.
Тарас підняв голову від тарілки і розплився в задоволеній усмішці.
– От і розумниця! Я завжди знав, що ти в мене жінка розсудлива. Погарячкувала вчора трохи, з ким не буває, зате сьогодні все зробила по-людськи. Ці гроші нам зараз ой як знадобляться.
– Тарасе, послухай мене, будь ласка, – Галина зробила глибокий вдих, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Справа ж не в тій сукні. Мені просто… мені дуже боляче від того, як ти вчора зі мною говорив. Я двадцять років живу для сім’ї, для тебе, для сина. Я ніколи нічого для себе не просила. Невже я не заслужила хоча б раз на двадцять років купити собі те, що мені сподобалося? Я ж не дитина, яку треба виховувати. Я твоя дружина. І мені хочеться, щоб ти бачив у мені жінку, щоб розумів, що найдорожча людина в твоєму житті — це я, а не речі чи гроші…
Вона замовкла, з надією дивлячись йому в очі. Вона чекала, що він зараз зупиниться, відкладе виделку, подивиться на неї уважно, можливо, зніяковіє, візьме за руку і скаже: «Вибач, Галю, я справді вчора перегнув палицю, ти в мене найкраща».
Але Тарас навіть не перестав жувати. Він лише здивовано підняв брови, наче почув якусь нісенітницю, а потім поблажливо махнув рукою, як відмахуються від настирливої мухи.
– Ой, Галю, тільки не починай оці свої жіночі філософії на ніч глядячи, – пробурмотів він, накладаючи собі ще ложку салату. – Найдорожча, найдешевша… Що за дитячий садок? Я тебе люблю, ціную, чим тобі погано живеться? Дах над головою є, їсти є що, я не п’ю, наліво не бігаю, гроші в дім приношу. Чого тобі ще не вистачає? З жиру бісишся, от що я тобі скажу. Надивилася своїх серіалів, тепер дурниці в голову лізуть. Давай краще чаю мені гарячого підлий, а то цей уже вистиг.
У кухні запала тиша. Галина дивилася на нього — на його самовдоволене обличчя, на те, як він спокійно їсть приготовану нею вечерю, навіть не замислюючись над тим, що щойно розтоптав її душу. Він навіть слухати не став про те, хто для нього має бути найціннішим. Для нього її слова були порожнім звуком, примхою, на яку не варто звертати уваги.
Наступного дня ввечері Тарас прийшов додому з роботи раніше, ніж зазвичай, і в руках у нього була велика картонна коробка.
– Дивись, Галю, що я собі взяв! – радісно вигукнув він, ставлячи коробку на стілець у коридорі і зриваючи кришку. – Натуральна шкіра, всередині цигейка, підошва не ковзає! На базарі випадково натрапив, остання пара мого розміру залишилася! Як раз ті гроші, що ти в комод поклала, пішли в діло, навіть трохи своїх довелося докласти.Зате тепер ноги в теплі будуть всю зиму!
Він дістав із коробки новенькі, блискучі шкіряні черевики, з гордістю повертів їх у руках, милуючись покупкою. А потім кинув короткий погляд на дружину, яка стояла в дверях кухні, витираючи руки рушником.
– Ти чого така кисла стоїш? Радіти треба, хороша ж покупка!
– Радію, Тарасе. Дуже хороші черевики, – рівним, абсолютно безбарвним голосом відповіла Галина.
Тієї ночі вона знову не спала. Вона лежала в темряві, дивилася на місячну доріжку на підлозі і прислухалася до себе. Але сліз більше не було. Усередині не залишилося жодної сльозинки, жодного жалю чи образи. Була лише дивна, крижана ясність у голові. Усе раптом стало на свої місця, наче склався пазл, над яким вона билася двадцять років.
Вона зрозуміла, що нічого не зміниться. Ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Якщо вона залишиться тут, то так і доживе до старості в сірих светрах із секонд-хенду, прасуючи його дорогі сорочки, слухаючи його настанови і випрошуючи дозвіл на кожну дрібницю. А коли постаріє остаточно і втратить сили, він, можливо, ще й дорікне їй,що вона стала зовсім непривабливою і занедбаною.
Вона чекала ранку з нетерпінням, наче ув’язнений, якому пообіцяли свободу.
Щойно за Тарасом зачинилися двері, Галина взяла телефон і набрала номер Дарини.
– Алло, Даринко? Доброго ранку. Скажи, твоя пропозиція ще в силі? – голос Галини звучав твердо і спокійно.
– Галю?! – зрадів голос у слухавці. – Звісно, в силі! Я якраз сьогодні ввечері збиралася квиток на автобус купувати. Ти вирішила?
– Так, Дарино. Я їду з тобою. Розкажи, які документи треба взяти і що з речей пакувати на перший час.
Усе закрутилося з неймовірною швидкістю. В той же день Галина пішла на роботу і написала заяву на звільнення за власним бажанням. Степан Іванович довго вмовляв її залишитися, пропонував навіть невелику надбавку до зарплати, не розуміючи, чому найкраща працівниця раптом вирішила піти в нікуди. Але Галина була непохитною.Вона швидко передала справи, отримала розрахунок і заїхала на автовокзал, де разом із Дариною вони купили два квитки на міжнародний автобус на неділю.
Коли через кілька днів, у п’ятницю ввечері, Галина спокійно повідомила чоловікові, що звільнилася з роботи і вирішила поїхати на заробітки за кордон разом із колишньою колегою, вона чекала чого завгодно: сцен, звинувачень у безвідповідальності.
Але Тарас… аж просіяв.
Його обличчя миттєво розгладилося, очі засвітилися щирим ентузіазмом.
– Давно пора! – зрадів він, плеснувши себе долонями по колінах. – Оце я розумію — ділова розмова! А то сиділа в тій своїй конторі за копійки, тільки штани протирала. Там хоч заробиш нормально! Слухай, а скільки там платять? У євро чи в кронах? Ото заживемо! Хоч ремонт у вітальні нарешті зробимо, шпалери переклеїмо, меблі оновимо.Та й машину мені давно міняти час, а то вже соромно перед людьми на старій їздити.
Він із запалом почав ходити по кімнаті, жестикулюючи і рахуючи майбутні прибутки. Він уже розподілив усі її ще не зароблені гроші: що піде на ремонт, що на авто, що треба буде відкласти. Він говорив без упину, захоплений власними планами, навіть не помічаючи, як спокійно, пильно й відчужено дивиться на нього дружина. Він навіть не запитав, чи не боїться вона їхати в чужу країну, де вона житиме, чи не буде їй там важко. Його цікавили лише цифри.
У суботу ввечері Галина мовчки складала валізу. Вона брала лише найнеобхідніше: документи, трохи теплого одягу, зручне взуття, аптечку, фотографію сина. Половина шафи залишалася заповненою її старими, вицвілими речами — вона не захотіла брати їх із собою. Нехай залишаються тут, як пам’ять про ту жінку, якої більше не існує.
Тарас допомагав їй застібати блискавку на валізі, давав останні цінні вказівки щодо того, як краще переказувати гроші, щоб не втрачати на комісії, і пообіцяв вранці відвезти її на вокзал.
Галина дивилася на зібрану валізу, що стояла біля дверей. Вона точно знала, що купує не просто квиток на автобус до іншої країни. Вона купує квиток у нове життя, з якого до цього чоловіка вже ніколи не повернеться. Вона ще не знала, як саме повідомить йому про розлучення — зателефонує через місяць, коли трохи облаштується на новому місці, чи надішле документи поштою, але твердо знала: назад дороги немає.
Бо справа була зовсім не в сукні. Справа була в повазі, якої в їхньому домі давно не залишилося. Тарас усе життя любив тільки себе, і це був його вибір, на який він мав право. А вона нарешті зробила свій – уперше за двадцять років обрала себе.
Наступного ранку автобус плавно рушив із платформи, залишаючи позаду сіре осіннє місто і Тараса, який ще довго махав рукою, задоволено усміхаючись у передчутті легких грошей. Галина відкинулася на спинку м’якого крісла, глянула у вікно, де крізь важкі хмари раптом пробився перший теплий промінь осіннього сонця, і вперше за багато місяців легко, вільно зітхнула. Попереду на неї чекало невідоме, але таке бажане життя. І вона точно знала,що з першої ж зарплати обов’язково купить собі сукню. Легку, красиву, кольору стиглої вишні.
