Я зростала в родині, де панувала взаємна повага та глибока прихильність.

Так само я намагалася виховувати і свою єдину доньку, Марію.

Нічого не передбачало жодних неприємностей: ми були повноцінною сім’єю, донька ніколи не знала відмови ні від мене, ні від мого чоловіка.

Марія була розумною, красивою, однією з найкращих студенток у своєму університеті.

Усе було чудово, поки не постукала біда — мій чоловік раптово пішов, на жаль, ніхто й передбачити цього не міг.

Але недарма люди кажуть, що біда ніколи не приходить сама.

Я настільки була засмучена втратою та сумом за чоловіком, що не одразу помітила, як моя донька почала регулярно залишатися ночувати не вдома.

Вона почала зустрічатися з одним хлопцем, посилалася на навчання і помітно віддалилася від мене.

Згодом вона почала жити на орендованій квартирі.

А потім, коли той втратив роботу, Марія привела його до мене в будинок.

Мені він зовсім не сподобався. Я прямо попросила доньку розійтися з ним і знайти для себе більш гідну і перспективну людину, оскільки цей молодик, на мою думку, не зможе забезпечити їй навіть мінімально нормального життя — він навіть грошей на проїзд не мав.

Того вечора моя донька справді покинула мій дім, і я тоді думала, що це ненадовго, що вона отямиться. Але все обернулося інакше.

Я сама не знаю, як так сталося, але наша важка суперечка та розрив спілкування затягнулися на цілих десять років.

Спочатку я робила спроби помиритися з Марією, але вона всіляко уникала будь-якого контакту зі мною, а пізніше, на зло мені чи просто за покликом серця, вийшла заміж за того самого чоловіка.

На весілля мене, звичайно, ніхто не запросив. Я дізнавалася через знайомих про її справи, про те, як у неї йде життя.

Моя донька з’явилася на моєму порозі лише через сім років, і це було з проханням позичити досить велику суму грошей.

Сім років мовчання, і замість усіх несказаних теплих слів, ми знову посварилися.

Донька знову пішла. Як потім з’ясувалося, тоді вона вже чекала дитину.

Але я про це не знала. Хоча, якби навіть знала, навряд чи змогла б так одразу пробачити їй семирічну відсутність і холодне ставлення.

Нещодавно я вийшла на пенсію і почала часто гуляти у місцевому сквері.

І ось, через десять років після нашого непорозуміння, я випадково зустріла доньку на вулиці: вона гуляла зі своїм сином, моїм онуком.

Це був перший раз, коли я побачила його так близько.

На мене нахлинула така хвиля почуттів і розкаяння, що я була не в силах стримувати себе: я підбігла, взяла доньку за руки і щиро, зі сльозами, просила Марію не відмовлятися від мене і дозволити мені спілкуватися з онуком.

З того дня я, нарешті, повернула свою доньку.

Ми почали бувати одне в одного в гостях.

Я була змушена визнати, що тоді помилялася: мій зять, Олег, виявився порядною людиною.

Діти жили в облаштованому будинку, онук був дуже прив’язаний до батька, та й донька виглядала щасливою та спокійною.

У наших стосунках зараз настала гармонія, але ось тільки онука, Михайлика, донька мені не довіряє.

Вона не дозволяє забирати його до себе з ночівлею. На канікули не привозить, та й у себе надовго мене не затримують.

Невже моя дівчинка так і не змогла мене повністю пробачити? Як ще мені довести, що я щиро каюся і усвідомила, наскільки я була не права?

Я дуже їх люблю і хочу їм добра, але не знаю, як повністю відновити довіру та примиритися з родиною моєї доньки.

Мені іноді здається, що донька так і не змогла пробачити мене.

Я не знаю хто винен у тому, що у нас все життя були такі непрості стосунки.

Але чи я завинила чимось перед донькою? Чи таки повинна була позичити їй тоді гроші, щоб ми усі в спокої жили?

Ну в чому тут моя вина?

Фото ілюстративне.