fbpx

Я нещодавно прийняла рішення розлучитися з чоловіком. Ми у шлюбі жили багато років. За весь цей час, я, потайки від чоловіка, відклала гроші на однокімнатну квартиру. Про ті гроші ніхто не знав, лише нещодавно я, на свою біду, розповіла про них своїй дорослій доньці

Як і кожна хороша мати, в свою рідну доньку я всю душу вклала свого часу, так плекала її в дитинстві, все для неї робила. Не розлучалася з чоловіком своїм, хоча для того були серйозні причини, ми дуже погано жили, але я хотіла, перш за все, щоб у дочки було хороше життя з повноцінною сім’єю: щоб вона жила в столиці, велика квартира, своя кімната, поїздки і так далі за довгим списком.

З чоловіком себе щасливою я не відчувала ніколи, на жаль, він мене все життя не помічав, в гріш ніколи не ставив, холодно зовсім відносився до мене, і це не так просто було усвідомити. Мені подруга говорила – йди від нього, влаштовуй своє життя! Але я знала, що піти з гордо піднятою головою в злидні не маю права, адже я не одна, у мене дитина є, ще й донечка, про яку я теж маю дбати і за яку відповідаю також. Я ніколи не хотіла, щоб моя дитина жила в бідності, як я колись, – якось мені подруга Мирослава розповіла.

Мирослава, якщо говорити правду, зі своїм чоловіком жила майже 30 років тільки через свою донечку.

– Ну пішла б я від свого чоловіка, розлучилися б ми з ним тоді, і що тоді було б далі? – сумно згадує Мирослава своє минуле. – З столиці б довелося виїхати відразу, адже грошей на життя в столиці у мене не було зовсім, і ще зовсім не зрозуміло куди, практично залишилася б сама з малою дитиною. Мама моя в селі жила. Столицю б я удвох з донькою не потягнула ніколи б, не просто це зовсім для мене. Поїхали б ми в село до моєї мами, де, крім моєї мами, жив ще брат з сім’єю. Роботи немає, дозвілля ніякого, молодь взагалі ото бо вулиці ходять, нічим їм зайнятися. Ось і що за життя у нас там би було? Навіть думати про це не хочеться. Ні вже, краще чоловіка такого мати, ніж самій з донькою в далекому селі жити. Я вирішила, що нехай буде як є, зате в дитини моєї буде хороше майбутнє.

В принципі, «мати такого чоловіка», за словами Мирослави, було не так і складно, вона пристосувалася. Чоловік усе життя багато працював, з ранку до вечора сидів на роботі, ще й у вихідні туди їздив, будинки бував.

Ну так, по приходу додому він завжди хотів, щоб скрізь був порядок, на кухні чекала свіжа, смачна та гаряча їжа, обов’язково який-небудь салат, суп та інші різні страви. Щоб одяг був чистим, постільна білизна – випрасувана та білосніжна. Ну, ще у нього була пара пунктиків – щоб дверцята шаф були щільно закриті, наприклад, на підвіконні нічого не стояло, чай був завжди тільки свіжозаварений, і завжди фоном тихенько в квартирі було ввімкнене радіо.

Якщо щось було не так, то він годинами міг розповідати, що повинна вміти робити господиня, яка сидить вдома. В чому дружина не така, як інші, що їй потрібно зробити і як себе поводити.

Втім, всі його вимоги неважко було забезпечити – адже сама Мирослава ніколи, відколи вийшла заміж, не працювала, а сидіти годинами в інтернеті в ті роки було ще не прийнято. Тому вона більшу частину дня чесно займалася будинком і побутом, а також їхньою дочкою. І білизну білосніжно прала та прасувала, і супи варила, і салати готувала, а вечорами включала радіо – так, може, і краще ще, чим самій придумувати якісь теми для розмов, щоб не сидіти в суцільному мовчанні.

І дочку свою Вікторію Мирослава виховувала не так, як нинішні матусі, сидять на майданчику носом в телефон, а сумлінно: багато розмовляла, читала різну літературу, грала в ляльки, ліпила і малювала, водила в театр, намагалася розвивати її, як тільки сама могла.

Вікторія росла всім на заздрість: жвава, кмітлива, доглянута, завжди акуратно і зі смаком одягнена гарненько.

Гроші на господарство і донечку Мирославі завжди видавав сам чоловік. І давав, треба сказати, чималі суми грошей. Мирослава сама займалася покупками всього необхідного.

Чоловік особливо звіту по грошах ніколи не просив, проте частенько бурчав, що витрачають вони якось забагато, що можна було б і економити трішки більше. Втім, він завжди отак частенько трохи бурчав, постійно був чимось незадоволений.

Мирослава навчилася не звертати на це уваги, так і жили собі. Не за гроші б бурчав, так за дощ за вікном. Так що вона слухала, кивала йому у відповідь, підтакувала в потрібних місцях і думала про своє, жила своїм життям.

– А гроші я відкладала потихеньку завжди, багато останніх років робила свої заощадження, відколи зрозуміла, що жити з цією людиною все життя не буду! – хитро підморгує Мирослава. – Чоловікові нічого не говорила, він і не знає по це. Ну а що тут такого? Мала право, я вважаю, я просто гарно економила на всьому, на чому лише вдавалося, а найбільше, на собі. Відкладала те, що змогла заощадити, плюс подарунки мені якісь дарували, їх я теж в шафу свою клала, це лише мої гроші. Кілька разів мій чоловік нас з Вікторією на море відправляв лише вдвох, даючи нам немалі суми грошей, я і там економила, як могла, звісно, більше на собі, ніж на дитині. Ну і по дрібниці теж зайвого не витрачала. Десь куплю дешевше, ніж йому скажу, десь біля плити постою довше. Знижки відстежувала, акції всякі, розпродажі. Кілька разів валюту купила дуже вдало, плюс гроші завжди у мене під відсотки лежали, в якісь роки збільшувалися дуже навіть добре. Тому в цьому я бачу лише свою заслугу, бо я працювала над цим теж добре.

У підсумку за останні два десятки років накопичилася у Мирослави досить таки велика сума грошей.

– І вирішила я зі своїм чоловіком розлучатися! – прийшла до такого висновку Мирослава нещодавно. – Все, більше нічого мене з ним не тримає. Дочка доросла вже, вивчилася, працює, живе окремо. Місію я виконала свою до кінця, пора і про себе подумати трохи, хоч трохи спокою побачити в своєму житті, щоб ніхто не докоряв мені постійно за щось. Порахувала, подивилася, грошей у мене досить, плюс чоловік мій, я думаю, після розлучення щось повинен буде дати. Дачу ми, наприклад, в шлюбі купували, машину теж, значить, і там і там половина моя. Куплю дві однокімнатні квартири в новобудові, в одній буду жити, іншу здавати в оренду. З урахуванням дачі і машини повинно вистачити мені на життя, ось так я житиму собі, бо вже так втомилася за всі ці роки.

Про свої заощадження Мирослава ніколи чоловікові не говорила, бо зараз прийшлося б ділити з ним ці гроші при розлученні. А справи у чоловіка зараз йдуть погано, у нього проблеми з роботою, дуже впав заробіток.

– Я вирішила: одну квартиру куплю на дочку, ще до нашого розлучення. Начебто я до неї ніякого відношення не маю. Потім вона мені її поверне потихеньку. А другу однокімнатну квартиру буду випрошувати у свого чоловіка, скажу, щоб продав велику нашу дачу і купив мені хоч якийсь дах над головою, адже я маю десь жити.

Та Мирослава ніколи не очікувала, що матиме такі проблеми, бо її донька Вікторія, прийняла сторону свого рідного батька, а не сторону матері. Вона вважає, що так не гарно повести себе з татом. Якщо говорити відверто, то відносини з батьком завжди були прохолодні. Він ніколи не займався дочкою, в дитинстві його вся участь у вихованні зводилося до перевірки щоденника і довгим нудним повчаннями, коли їй навчання у чомусь не вдавалося.

Вікторія завжди ближче була до матері, і та не сумнівалася, що дочка буде на її боці. Батька вона в дитинстві не любила і, відверто кажучи, побоювалася. Якщо почне він її повчати у чомусь, то це на весь день, а то і більше.

А мама дійсно завжди була поруч зі своєю донечкою і вдень і вночі. Втішала, підтримувала в усьому, годувала різними смаколиками.

Правда, в останні роки батько, ні слова не кажучи, оплатив Вікторії її недешеву освіту, допоміг влаштуватися на хорошу роботу, віддав свою спадкову квартиру для життя – словом, упакував свою дочку по повній, як міг. А те, що в батька просто непростий характер, то Вікторія це все зрозуміла, коли вже сама подорослішала трохи, адже багато чого вже могла усвідомити тепер.

Тепер Віктоія вважає, що мати повинна вчинити по-чесному, показати батькові свої накопичення, які зробила за всі ці роки, і так, в разі розлучення розділити їх навпіл.

В такому випадку на однокімнатну квартиру для життя Мирославі ледве вистачить, а жити на що? Пенсія буде символічна, копійчана і то не скоро.

– Взагалі якось дивно виходить! – з образою в голосі говорить Мирослава. – Чоловік мій сам залишається в трикімнатній квартирі, я до неї абсолютно ніякого відношення не маю, дочка – в його однокімнатній квартирі житиме. А мені що, віддати свої гроші і на вулицю йти, просто неба жити? А жити я на що буду, на пенсію я не заробила з чоловіком та донькою! Виїхати в село до мами я вже не можу, там уже ні мами, ні хати, якась розвалина одна залишилася. Або далі жити у чоловіка і бути безкоштовною домробітницею? Він в молодості такий поганий характер мав, а зараз – взагалі, ще гірше. Воно мені треба, це все? Навіть не знаю. Як бути, що мені робити тепер?

Як могла донька так вчинити? Що тепер робити мені?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page