Я довго сиділа на своєму зручному дивані у нашій затишній вітальні, дивлячись на фотографію на стіні.

Яскрава, дуже щаслива та усміхнена я, мій чоловік Микола, і наші двоє дітей, Михайло та Софія.

Ми усі разом такі світлі та радісні стояли на фоні Ейфелевої вежі, наш щорічний відпочинок за кордоном.

Ми дійсно були щасливі, наша сім’я здавалася ідеальною.

Усі рідні та друзі, вважали, що ми дуже добре живемо і у нас все ладнається завжди.

Наші доходи з Миколою, звісно, хоч і не були захмарними — дозволяли нам жити комфортно, мати свою квартиру, машину та навіть раз на рік подорожувати усім сімейством за кордон.

Ми щоразу намагалися обрати якусь нову країну, або нову цікаву локацію, де ще не були.

У нашому невеличкому містечку це вважалося успіхом.

Та, якщо навіть не брати матеріальний стан справ, ми жили в злагоді, завжди цінували одне одного, допомагали одне одному і могли покластися одне на одного завжди.

Я все життя вірила, що сім’я — це найвища цінність.

Ми з Миколою будували наші стосунки на довірі, чесності та любові.

Я думала, що так само будують свої стосунки й інші люди.

Моя найкраща подруга, Віра, була для мене як сестра.

Ми з нею дружили з дитинства, ділилися всіма секретами, раділи успіхам одна одної, підтримували в скрутну хвилину.

Її чоловік, Артем, був для нас як рідний.

Ми загалом, дуже багато часу дружили сім’ями.

Все змінилося, на жаль, одного дня.

Я в той день зайшла до супермаркету по продукти, і побачила їх.

Артем, чоловік Віри, стояв біля каси, тримаючи за руку іншу жінку. Вони сміялися, поводилися дивно, а в кошику в них лежали продукти, яких вистачило б на цілу родину.

В той момент мені на душі ніби камінь з’явився.

Я зрозуміла, що вони зустрічаються, бо все було зрозуміло з їх поведінки, і Віра нічого не знає.

Мене це так засмутило, що я не могла заснути всю ніч.

Я не могла мовчати. Я вирішила, що маю щось зробити, бо так не має ж бути.

Я набрала номер Артема.

— Привіт, Артеме, — сказала я. — Це Аня.

— Привіт, Аню, — відповів він. — Щось сталося?

— Я бачила тебе в магазині, — сказала я. — З іншою жінкою.

У слухавці настала довга, якась дуже тиха тиша.

— Аню, — сказав він, — я знаю, що ти бачила. І я знаю, що ти хочеш поговорити.

— Артеме, — сказала я, — чому ти це робиш? Ти ж одружений з Вірою. Ти ж кохаєш її.

— Це сталося якось несподівано навіть для мене, — тихо відповів він. — Але я розчарувався. Вона не така, як я думав. У нас змінилися пріоритети, зрозумій, так буває в житті.

Я не знала, що відповісти.

Я знала Віру, і я знала, що вона завжди була доброю, вірною, люблячою жінкою.

Я не могла повірити, що Артем міг її так зрадити.

— Артеме, — сказала я, — я не можу це приховати від Віри. Вона ж моя подруга. Я не можу не сказати їй про це.

— Аню, — сказав він, — не роби цього. Я помилився. Я зрозумів, що це була помилка. Ми вже не зустрічаємося. Я хочу залишитися з дружиною. Я не хочу її втратити. Будь ласка, не кажи їй нічого. Я зроблю все, щоб вона була щаслива. Я хочу зберегти сім’ю, а про цю жінку забути якнайшвидше і ніколи більше не згадувати, що вона з’являлася в моєму житті.

Я поклала телефон, а на душі було важко.

Я повірила йому. Я повірила, що він зрозумів свою помилку. Я повірила, що він любить Віру.

І я промовчала. Я не хотіла руйнувати сім’ю моєї подруги.

Я думала, що моє мовчання буде найкращим, що я можу зробити.

Але минуло трохи часу, а мені не ставало легше.

Я не могла дивитися Вірі в очі.

Кожного разу, коли я бачила її усмішку, я відчувала, що я її теж зрадила.

Я відчувала себе якось недобре, по відношенню до неї.

Я відчувала, що я руйную нашу дружбу.

Одного разу ми сиділи з Вірою в кафе, і вона розповідала мені про своє життя.

— Аню, — сказала вона, — я так люблю свого Артема. Він такий турботливий, такий люблячий. Я думаю, що ми створені один для одного. Я така щаслива, що маю такого чоловіка, я у нього на першому місці була завжди. Он поглянь, скільки зараз розлучень, зрад, а мій чоловік от ніколи б не зрадив мене, він у мене дуже хороший.

мені стало важко.

Я не могла сказати їй, що вона живе в обмані.

Я не могла сказати їй, що він зрадив.

— Так, Віро, — сказала я, і мій голос затремтів. — Ви дуже гарна пара.

— Я думала, що ти мені порадієш, — сказала вона. — Ти якась сумна.

— Ні, ні, — вигукнула я. — Просто у мене щось настрою немає сьогодні.

Я не могла більше так жити. Моє мовчання було як камінь на моїй душі.

Я відчувала, що я зраджую свою подругу. Я відчувала, що я руйную нашу дружбу.

Одного разу я вирішила знову зателефонувати Артему.

— Артеме, — сказала я. — Я не можу так більше. Я не можу дивитися Вірі в очі. Я не можу мовчати.

— Аню, — відповів він, — я ж тобі сказав, що я помилився. Ми вже не зустрічаємося. Я люблю Віру.

— Я не вірю тобі, — сказала я. — Ти говориш неправду їй, і ти говориш неправду мені.

— Я говорю правду! — вигукнув він. — Я просто не хочу, щоб ти руйнувала мою сім’ю!

— А ти не думав про те, що ти її сам зруйнував?! — запитала я. — Ти думав про те, що Віра живе в обмані?!

— Я не хочу про це говорити, — сказав він, і поклав слухавку.

Я сиділа, тримаючи в руці телефон, з тягарем всередині.

Я не знала, що робити. Я не знала, як мені бути.

Я не знала, як я можу сказати Вірі правду.

Я згадала наші дитячі роки. Ми були як дві сестри.

Ми ділилися всіма секретами. Ми були поруч у всіх життєвих ситуаціях.

І тепер я не могла сказати їй правду.

Я вирішила, що я мушу це зробити. Я мушу сказати їй правду. Бо якщо я цього не зроблю, я втрачу її назавжди.

Я набрала її номер.

— Віро, — сказала я. — Я хотіла б з тобою поговорити.

— Звісно, — відповіла вона. — Щось сталося?

— Я повинна тобі дещо сказати.

— Аню, — її голос затремтів, — щось з Артемом?

Я не могла знайти слів. Я не могла вимовити це слово.

— Я бачила його, — сказала я. — З іншою жінкою.

— Що? — вигукнула вона, і в її голосі я почула здивування. — Ти що, жартуєш?

— Ні, Віро, — сказала я. — Я не жартую.

Настала довга тиша. Я чула, як вона плаче.

— Чому ти мені не сказала раніше? — запитала вона, і її голосі було розчарування велике.

— Я боялася, — сказала я. — Я боялася, що я зруйную твою сім’ю.

— А ти думаєш, що ти її не зруйнувала?! — вигукнула вона. — Ти думаєш, що ти її не зруйнувала своїм мовчанням?! Я жила в обмані! Я тобі довіряла! Я тобі вірила!

Вона закінчила розмову перша.

Я сиділа, тримаючи в руці телефон, мені було важко. Я зрозуміла, що я зруйнувала нашу дружбу.

Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені бути. Я хотіла зробити добро, але не знаю, чи вчинила правильно.

Я хотіла зберегти нашу дружбу, але зруйнувала її.

Я не знаю, чи пробачить мені Віра. Я не знаю, чи пробачу я собі.

Останнім часом мені важко було: я не знала чи маю їй розповісти, чи маю мовчати. Але зробила так, як підказувало мені серце.

Я просто поставила себе на місце своєї подруги і добре знаю, що я хотіла б знати, що мій чоловік так вчинив, я не хотіла б, щоб людина, яка все знає – мовчала. от я і вчинила так, як вчинила.

Але чи правильно це?

Чи правильно я вчинила, що спочатку мовчала, а потім сказала правду?

Чи потрібно було мені мовчати завжди? Чи потрібно було мені говорити одразу?

Я не знаю, що робити. Подруга – дорога людина для мене.

Я з цієї ситуації вийти мені?

Фото ілюстративне.