Весняний вечір повільно опускався на місто, фарбуючи стіни затишної кав’ярні у теплі відтінки вохри.

За столиком біля вікна сиділи дві жінки — подруги дитинства, чиї шляхи давно розійшлися в побутових дрібницях, але завжди сходилися в щирих розмовах.

Лариса, жінка з енергійним поглядом і бездоганною укладкою, сьогодні виглядала особливо піднесеною.

Вона з особливим натхненням розмішувала цукор у своєму лате, ніби збиралася проголосити маніфест.

— Слухай, Ірино, я нарешті можу видихнути, — почала вона, її голос бринів від задоволення. — Ми з чоловіком зважилися на серйозний крок. Вирішили взяти ще один об’єкт нерухомості. Третя квартира, уявляєш?

Ірина здивовано підняла брови.

Вона знала, що родина Лариси вже не перший рік перебуває у фінансових зобов’язаннях перед банком.

— Третя? Ларисо, ви ж тільки нещодавно за другу розрахувалися. Хіба це не занадто великий тягар для вас зараз? Кредити — це ж як кайдани, що не дають дихати на повні груди.

— Ой, перестань, — відмахнулася Лариса, і її золоті браслети мелодійно забряжчали. — Так, ми постійно в боргах, але це «правильні» борги. Поки в нас із Вадимом є стабільна робота і сили пахати, треба закладати фундамент. Ми все розрахували до дрібниць. Дивись, яка схема: у першій квартирі ми живемо самі, другу вже зараз здаємо орендарям, а за рахунок цих грошей будемо покривати щомісячні внески за нову новобудову. Років за десять, коли пил осяде, у нас у руках буде капітал, який дістанеться нам практично за безцінь. Це ж ідеальна інвестиція в майбутнє, хіба ні?

Ірина задумливо кивнула, розглядаючи перехожих за вікном.

— Ідея з точки зору економіки виглядає блискуче, тут не посперечаєшся. Ви молодці, що дбаєте про перспективу. Зрештою, у вас підростають двоє хлопців, Михайлик і Артем. Вони вже скоро стануть дорослими чоловіками, створять власні родини. Мати готовий дах над головою для кожного сина — це величезний подарунок. Вони зможуть стартувати в житті без того тягаря, який несете ви зараз. Приведуть дружин у власні домівки, почуватимуться господарями.

Почувши про синів, Лариса раптово змінилася в обличчі.

Її ентузіазм миттєво змінився на холодну, майже сталеву рішучість.

Вона відставила чашку і впевнено подивилася подрузі в очі.

— А ось тут ти помиляєшся, люба. Ми з Вадимом уже давно про все домовилися: жодних «подарункових» квартир для синів не буде. Це наше остаточне рішення. Була б у мене донечка, ластівка моя, я б для неї гори звернула, забезпечила б усім необхідним, щоб вона ні від кого не залежала. Але хлопці. Хлопці мають загартовуватися самі. Нехай пробивають собі дорогу, як це робили ми.

Ірина завмерла з ложечкою в руці.

— Але ж ви купуєте ці квартири. Для чого тоді, якщо не для дітей?

— Для нас, Ірино! Тільки для нас! — Лариса перейшла на емоційний напівшепіт. — Я не бачу жодного сенсу вкладатися в майбутнє синів, щоб потім просто віддати плоди своєї праці чужим жінкам. Зрозумій, виховання сина — це інвестиція в чужу сім’ю. Ти ростиш його, вкладаєш душу, гроші, здоров’я, а потім з’являється якась «принцеса», і ти автоматично стаєш ворогом номер один. Свекруха — це ж професія, в якій неможливо бути хорошою. Що б ти не зробила, скільки б золота не принесла — ти завжди будеш тією, хто «дихає не так» і «лізе не у свої справи». Я наслухалася таких історій від колег, що волосся дибки стає.

Ірина відчула, як у душі підіймається хвиля нерозуміння.

— Ларисо, але це ж якісь стереотипи. Хіба не можна просто по-людськи? Що саме тебе так налякало в розповідях знайомих?

— А те, що невістка — це завжди інша сторона барикад, — різко відповіла Лариса. — Прийдеш допомогти — скаже, що контролюєш. Не прийдеш — скаже, що егоїстка. Купиш внукові комбінезон — не той колір чи склад тканини. Порадиш щось — викличеш істерику про порушення кордонів. Знаєш, я чула, як одна молода невістка казала про свою цілком адекватну свекруху: «Вона наче й непогана жінка, але мене нудить від самого факту її існування в нашому житті». Уявляєш? Тож сподіватися на те, що дружина сина у твоїй старості принесе тобі склянку води чи просто подякує за допомогу — це верх наївності.

Ірина зітхнула, відчуваючи, як розмова стає дедалі важчою.

— Добре, я почула твою позицію. Але як тоді бути жінкам, доля яких розпорядилася так, що в них лише сини? Що їм, одразу готуватися до ізоляції та ворожнечі?

— Що робити? — Лариса гірко посміхнулася. — Навчитися любити себе по-справжньому. Не розчинятися в онуках, не бігати з каструлями до невістки, яка тебе все одно не цінує. Треба берегти свої нерви, стежити за здоров’ям і накопичувати ресурси. Власне, ці квартири — це моя «подушка безпеки». Коли я стану старою і немічною, мені допоможуть гроші від оренди, а не міфічна невістка. Нерухомість надійніша за людські стосунки, вона не зрадить і не скаже, що я їй заважаю жити.

Ірина похитала головою, не в силах прийняти такий радикальний підхід.

— Мені здається, Ларисо, що це пастка. Ти заздалегідь будуєш стіну, а потім дивуватимешся, чому опинилася за нею на самоті. Якщо ти з самого початку сприйматимеш дружину сина як ворога, вона це відчує. Може, варто спробувати інший шлях? Прийняти її як рідну дитину, вкластися в ці стосунки не тільки фінансами, а й теплом? Стати для неї опорою, а не критиком? Хіба добро не породжує добро?

— Ой, Іро, ти така ідеалістка, — Лариса зітхнула з поблажливою жалістю. — Ось тобі свіжий приклад. Моя тітка, пані Мирослава, думала точно так само, як ти. Вона вирішила стати «ідеальною свекрухою». П’ять років вона вивертається навиворіт. Гроші дає, подарунки дорогі купує, жодного кривого слова не сказала, навіть коли невістка відверто хамила. Зараз вона практично живе в них — сидить з онукою безкоштовно по три тижні на місяць, поки мала хворіє, щоб невістка могла будувати кар’єру. І що ти думаєш? Дякують?

Лариса зробила паузу, щоб надати словам більшої ваги.

— Невістка ходить із незадоволеним обличчям, крізь зуби вітається. Чим більше тітка Мирослава старається, тим більше її зневажають. Її просто сприймають як безкоштовний додаток до дитини, як зручну обслугу. Вона каже: «Зате внучка мене любить». А я їй кажу: «Мирославо, це поки дитина маленька. Мати за кілька вечорів так промиє їй мізки, що дівчинка почне дивитися на тебе такими ж холодними очима». Краще б тітка пішла нянею до чужих людей — і гроші б мала, і повагу як професіонал.

Ірина більше не сперечалася.

Вона відчула глибокий смуток за подругу, яка в гонитві за квадратними метрами та фінансовим захистом втрачала щось набагато цінніше — віру в людей і можливість щирого родинного зв’язку.

Для Лариси світ став місцем розрахунку, де кожна дія має бути вигідною, а кожна людина — потенційною загрозою.

А ви як гадаєте: чи дійсно це правильно – дорослим синам нічого не давати, а дбати лише про себе, бо потім вони слухають своїх дружин і матерів чоловіків ні за що не мають?

Чи таки потрібно полюбити невістку, як рідну доньку – то й вона тебе полюбить?

Фото ілюстративне.