Якщо щиро про це говорити, то я такого безладу в житті ще зовсім ніколи не бачила, щоб таке діялося в домі! Навіть року ще не минуло, а квартира в такому стані, що й повірити в це важко, зовсім не очікувала такого побачити у них. У мене взагалі навіть слів немає щось сказати з цього приводу.

Підлогу не мили, напевно, жодного разу, відтоді як заїхали туди, сантехніку ніяку не чистили і не терли ніколи, про вікна я вже мовчу, бо це лише потрібно бачити, в якому вони зараз стані. На кухні запах такий, що хочеться ніс відвернути звідти і тікати далеко кудись. Холодильник, мабуть, повністю пропах незрозуміло чим, тепер його тільки викидати, він такий жовтий, аж чорний, бо не думаю, що його вже відмити можна, але ж він новий майже зовсім, – якось поскаржилася мені знайома пенсіонерка Ніна.

Син Ніни, 33-річний Павло, лише минулої зими одружився, нарешті, з красивою, скромною і симпатичною жінкою з дуже хорошої столичної родини.

– Оленка наша, невісточка моя, аж 5 мов дуже добре знає, такої ніде зараз не знайти! – із захопленням розповідала якраз тоді своїм подругам Ніна напередодні весілля. – На закордонних мовах спілкується дуже вільно. Батьки у неї такі інтелігентні люди – лікарі та вчителі, розумні люди. Читають багато розумних книг, подорожують по всьому світу, дуже багато країн побачили вони. І Оленка моя теж багато де встигла побувати за своє життя.

Невістка – гарненька жінка – Ніна дуже подобалася. Радував її і сам факт одруження вже немолодого досить сина.

– Давно вже пора було синові одружуватися, знайти собі хорошу пару і діток вже мати! – міркувала давно немолода мати. – Все-таки спокійніше мені на душі, коли син мій добре влаштований в своєму житті, живе не один, у нього сім’я, значить все добре у нього буде, майбутнє матиме хороше. Можливо, і дітки підуть – це взагалі чудово було б! Це, звичайно, вже справа їх. Самі вирішать, коли! Я думаю, що кожна мати мріє про найкраще майбутнє для своєї дитини.

На весілля Ніна зробила молодому подружжю шикарний подарунок – піднесла їм ключі від нової квартири. Це просто мрія була для молодої сім’ї.

– Квартира однокімнатна, але дуже велика з гарним плануванням, в непоганому районі, – похвалилася мені Ніна. – На двох це взагалі шикарно було, годі й мріяти про такі статки молодій сім’ї, яка тільки починає свій шлях разом. Я вважаю, відмінний життєвий старт, мені б таку підтримку батьки свого часу дали б, я такою щасливою була б, навіть не знала б, як і дякувати їм за це, ще великий поштовх до майбутнього успіху, що й там казати. А далі вже як хочуть – нехай заробляють, беруть кредит, докладають і більшу купують собі. Якщо будуть жити нормально, цю квартиру продамо, нехай купують двокімнатну. Все в їхніх руках, головне бажання і стимул добрий мати.

Син Павло був дуже здивований і зворушений, таким багатим подарунком, ніколи не очікував такого від матері. Після весілля молодята відразу поїхали в подорож, а повернувшись через десять днів, звільнили орендовану квартиру, в якій жили до цього, і переїхали в своє власне житло.

Правда, квартира поки залишилася оформленою на Ніну. Пенсіонерка планувала на першу річницю весілля, якщо у молодих буде все в порядку, якщо у них складеться все добре і зійдуться характером, оформити дарчу на свого сина, адже заздалегідь не хотілося все віддавати, адже, як кожна мати, вона таки хвилювалася, чи добре складеться подальше життя сина з дружиною.

З дня переїзду пройшло десь близько року. Ніна за цей час в гостях у сина не була ні разу – не хотілося набридати молодому подружжю, а діти якось особливо і не запрошували свою матір в гості. Вони самі до Ніни часто приїжджали, відвідували її на кожні свята. А чого ще матері більшого чекати? Діти живуть далеченько, на пенсії їздити вже непросто. Та й чого їхати, коли діти самі до тебе йдуть?

Але минулого тижня у Павла був день народження, і в неділю пенсіонерка напросилася таки в гості – привітати і подарувати символічний подарунок.

Звичайно, в глибині душі було цікаво подивитися, як молоді влаштувалися у подарованій нею, як обжилися, така велика цікавість у душі була в матері.

У квартирі сина її чекав неприємний сюрприз, про який вона навіть й подумати ніколи не могла.

– Ні, ну я розумію, всяко буває, – розуміючи говорить Ніна. – Але тут же вони знали, що я прийду! Я ж не без попередження заявилася, а зазадалегідь обговорила з дітьми свій приїзд. Невже не можна було прибрати хоч трохи? Дві зовсім дорослих людини. Так елементарно сміття винести, посуд помити, підлогу підмести, одяг брудний непрасований заховати в шафу? Як же так? Я б такого не робила б, мені б соромно було б.

Невістка Олена лише розвела руками – а що такого? Подумаєш, безлад невеличкий в їхньому житлі, звичайний життєвий побут, зараз у всіх молодих сім’ях так, адже зараз живуть не так, як раніше, не одне ж прибирання з ранку до вечора в голові! Вона у себе вдома, живе, як хоче і може. Немитий посуд і брудна підлога їй особливо взагалі не заважають. Її чоловіка теж це все цілком влаштовує, а якщо не влаштовує, він зовсім нормально може прибрати і сам. Але після важкого робочого дня робити це робити він зовсім не поспішає. А чому за ганчірки та швабри після роботи або в свій законний вихідний день повинна братися лише сама тільки Олена?

– Так зараз вони всі такі, молоді! – заспокоює Ніну подруга. – У всіх є пральні машини, пилососи, а толку немає з порядком. Зараз сучасна молодь не звикла в квартирі прибирати постійно, не модно це сьогодні. Живуть, як їм зручно сьогоднішнім днем.

– Ой, не знаю, у мене до цих пір цей безлад в очах стоїть, бо я такого не бачила, – зітхає Ніна. – Я так засмутилася, навіть передати не можу. Я ж не багачка теж. Так важко дісталася ця квартира, кредит довелося платити багато років, у всьому собі відмовляти, навіть від елементарних речей я особисто відмовлялася. Ремонт теж дався мені недешево зовсім, хоча найпростіший, але все ж. А моєї праці, виходить, ніхто не цінує. Я прямо всю душу вклала в ту квартиру, я б там таку ідеальну чистоту підтримувала, а вони просто живуть там наче в коморі якійсь.

– Так розумію я все! – умовляє подруга. – Я ж не чужа людина тобі, все ж сама це прекрасно бачила, все пам’ятаю.

– Я їм все, звичайно, висловила, просто отак сказала, що думала, обом, не соромлячись у виразах. І сватам подзвонила відразу, розповіла все, що побачила там! Теж сказала свасі, що дочка така неакуратна і не господиня зовсім. Так не можна. Сваха ж лікар, чоловік її вчитель, чому вони не пояснили дочці, що жити серед відходів і цвілі можна? Це негігієнічно, як мінімум?

– Ну ось свасі даремно ти дзвонила точно, не думаю, що вони вірно зрозуміли тебе! – зітхає подруга. – Навіщо? На що ти сподівалася? Я тут тебе не розумію зовсім.

– Можливо, дарма, звичайно. Але у мене тоді такі почуття були, що я передати не можу! Зробити вигляд, що нічого не відбувається, я теж не могла, адже далі так тривати не може, звичайно. Завжди думала, що вже я буду ідеальною свекрухою. Для сина зробила все, що могла, рік майже не лізла до них, в їхнє життя не лізла. А тепер ось стала для них такою поганою в одну мить. Просто, мені дуже прикро, адже це моя праця.

– Розумієш, проблема в тому, що ти чекаєш від дітей подяки! А ти не чекай від них нічого, тоді й не буде розчарування. Подарувала квартиру – і забудь тепер вже про неї назавжди! Вони дорослі люди, нехай живуть, як хочуть! Подобається сидіти серед цвілі і недоїдків – та хай сидять!

– Так, навіть нехай і не мріють, я на таке дивитися спокійно не буду, – сердиться Ніна. – Забудь. Легко сказати! Так, я чекаю елементарної подяки, а хто б на моєму місці не очікував? І ніякої квартири їм тепер дарувати не буду. Нехай свою купують самі, тоді вони тільки цінувати її будуть, бо то їх праця. Я краще її тепер собі залишу.

Я дуже здивувалася, тоді навіть не знала, що порадити. Бо не знаю, чи правильно робить Ніна, адже вона сама подарувала квартиру своєму синові.

Фото ілюстративне.