Ми з свекрухою живемо в одному будинку.
Я була на кухні, котлети ліпила, руки в фарші були. Чоловік по телефону півгодини розмовляв, з своєю мамою. Дочці рік і дев’ять.
Дочка до мене підходить і в туалет проситься. Я йду до кімнати, підходжу до чоловіка і прошу його допомогти з горщиком. Зазвичай він стоїть в кімнаті, а незадовго до події я його помила і у ванній залишила, сохнути.
Чоловік, все розмовляючи, перепитує – що мені треба? Я повторююсь на рахунок горщика.
– Добре, йду! – чоловік встає з ліжка і рухається в бік ванни, покликавши дочку з собою.
В цей же момент я чую істеричний вереск з динаміка телефону:
– З ким ти там розмовляєш, коли мати тобі дзвонить? А ну, повтори, що я зараз сказала?
Чоловік починає виправдовуватися – у дружини руки в фарші, а дочку треба посадити, раз проситься.
– Нехай ця ледащо руки помиє і сама все зробить, я ще не закінчила! – знову верещить динамік.
Чоловік дивиться на мене, я киваю – так, все чутно. Він вибачається перед матір’ю і говорить, що передзвонить пізніше. Прибирає телефон, йде в ванну з дитиною.
Я повертаюся на кухню, котлети доробляти. На кухонному столі лежить мій телефон, дзвінок – свекруха. Я не беру – залишилася лише кілька котлеток зляпати, та й розмовляти після «цієї ледащо” не хотілося.
Дзвонить телефон чоловіка в кімнаті. Він не бере – допомагає дочці позбутися вмісту горщика.
Знову надривається мій телефон, я укладаю останню котлету на сковороду, мию руки, відповідаю:
– Здрастуйте, Світлано Іллівно.
– Яке право ти маєш заважати розмові матері і сина? Ти хто така? Хто? До трьох років з дитиною повинна сидіти мати! У мого сина сьогодні вихідний! Яке ти маєш право його ганяти?
– А нічого, що Ваш син теж причетний до дитини? – поцікавилася я.
– Не факт, не факт!
– До побачення, Світлана Іллівна. – я скинула виклик, поклала телефон на стіл і поставила воду для макаронів.
У кімнаті знову дзвонить телефон чоловіка, він відповідає. Трихвилинна тиша, крик чоловіка:
– Мамо, ти з глузду з’їхала? Я не піду до тебе відпочивати! Я і вдома відпочиваю! Не твоє діло, хто у нас в домі головний по горщиках! Мамо, відчепися, а? Я зайнятий.
Я посолила воду, зменшити вогонь під котлетами і пішла в кімнату.
– Чого лаєшся? – питаю у чоловіка.
– Вибач. Там їсти скоро? – з надією запитав чоловік.
– Скоро.
Поки там все готується, ми з донькою пішли ловити вудкою пластмасових рибок з тазика.
Скільки часу треба, щоб з третього під’їзду дістатися до першого? Рівно 10 хвилин, зі зборами. Але сьогодні в двері постукали через двадцять хвилин, я як раз встигла відправити злиту воду з-під макаронів і додати масло.
– Іване, там до тебе, я впевнена. – крикнула я, знову відправляючи рибок в тазик.
– Іду, – відгукнувся чоловік. – Мамо, ти навіщо прийшла?
– З онукою сидіти. А ти йди, ляж на диван і відпочивай.
– Де внучка? Давай її сюди, хоч погуляти з нею піду, щоб ти в тиші побув. Синочку, себе берегти треба. Знаєш, скільки чоловіків не доживає до пенсії? А все чому? Дружини заганяють! І працюй, і вдома з дитиною сиди. Не можна так. Раз твоя дружина не може подбає про твоє здоров’я, це зроблю я! – урочисто промовила Світлана Іллівна.
– Мамо, зараз твоя онучка обідати, а після – спати.
– Я її погодую, йди відпочивай.
– Вона сама їсть, – зауважив чоловік.
– Ну зрозуміло. При такій господарці ви так і будете все життя все самі робити … – з сарказмом простягнула Світлана Іллівна.
– … і пoмрете в один день, не доживши до пенсії. – прошепотіла я собі під ніс, закінчивши думку свекрухи.
Немає нічого дивного, що я все чула – двері в ванну були відкриті, а гучність голосу Світлани Іллівни подібна гуркоту проїжджаючого поруч поїзда.
– Мамо, нам не потрібна допомога. Іди додому, а? – попросив чоловік.
– Синку, я допомогти хочу! Бачиш, до чого тебе шлюб довів – рідну матір з дому виставляєш! З твого, між іншим!
Ну так. Хто я така в спільно купленій квартирі? Так, пусте місце.
– Все, мам. Ми тут самі, вибачай.
Схлипування, голосіння. Звук захлопнувшихся дверей.
Я вилила воду з тазика, повідомила доньці, що рибки втомилися і хочуть спати. Ми вийшли з ванної. Дочка побігла на кухню, я пішла в коридор, до чоловіка.
– Їсти йдемо. – покликала я.
– Іду.
Пообідавши, я почала мити посуд. Чоловік пішов укладати доньку спати. І сам заснув.
Сиджу на кухні. Ми спеціально купили квартиру на протилежному кінці міста. Світлана Іллівна не вважала за це проблемою – продала свою квартиру, купила в нашому домі. Вісім років вже в одному будинку живемо. І чим вона старша, тим гірше її поведінка.
Чоловікові – майже 40. Мені – 38. Ми обоє – люди, що відбулися . І в плані кар’єри, і в плані сім’ї – 20 років в шлюбі. Але я все одно так і залишилася ніким. Прикро, прикро, але нічого.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
