Чотири роки тому ми з дружиною розлучилися, проживши перед тим у шлюбі 14 років. У нас було двоє спільних дітей. Після розлучення син захотів залишитися зі мною, дочка – з колишньою дружиною.

Ми розійшлися і стали жити кожен своїм життям. Нашу квартиру я залишив доньці і дружині, а ми з сином поки я шукав якісь варіанти, переїхали до моїх батьків, тим більше, що вони самі запропонували.

У них є власний будинок в селі, за 20 кілометрів від обласного центру, місця там всім вистачає. Син пішов в місцеву школу, подружився з двома хлопцями-близнюками, почав з ними спілкуватися, хлопці ходили один до одного в гості.

Відповідно, я познайомився з мамою друзів мого сина, Ларисою. Вона була розлучена, сама виховувала дітей. Ми з нею часто спілкувалися, а якщо вона про щось просила, я їй допомагав. А потім ми почали зустрічатися і вирішили зійтися.

Лариса продала свій будинок і купила квартиру в обласному центрі. Я почав їздити на заробітки, щоб трохи щось заробити. Дружина в цей час доглядала за трьома хлопцями. Наші сини на той час поступили в коледж.

А потім я дізнався, що моя перша дружина поїхала на заробітки в Італію і залишила нашу дочку на бабусю, свою маму. Я дуже сумував за донькою, душа була не на місці.

Я вирішив поговорити з Ларисою, щоб забрати до нас дочку, але вона не погоджується.

Її теж можна зрозуміти, мене немає вдома два місяці, мого сина виховує, живемо в її квартирі, в двокімнатній квартирі, вона працює до вечора.

Що робити? Моя мама наполягає, щоб я забрав доньку до себе. Знімати житло з сином і дочкою тут дорого, ми не потягнемо. Їхати назад в село до моїх батьків, синові доведеться покинути навчання. Сама дочка не проти жити з нами, і колишня дружина теж.

От лише Лариса мене в цьому питанні не підтримує. Але я батько, і мені прикро.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.