– Ти за нього заміж зібралася, дочко? Та він же повільний – до пенсії тобі «доброго ранку» вимовляти буде, а ти стоятимеш і чекатимеш!

Катерина Василівна гримнула кришкою від баняка так, що стара вибілена піч ледь відчутно загула. Вона дивилася на дочку з таким виразом, ніби та щойно принесла додому повну торбу битого скла замість свіжого хліба.

– Мамо, перестаньте, – стиха відповіла Галина, навіть не підводячи очей від розкритої валізи. – Ніхто ще ні за кого заміж не йде. Я просто попросила, щоб він відвіз мене на станцію. Автобус перший піде тільки опівдні, а поїзд у мене вранці. Мені що, пішки з речами йти через усе село?

– А хоч би й пішки! Або головою треба було думати, коли нормального хлопця від хати відвадила. З Романом посварилася, гонорова яка! Людина при посаді, у районі його знають, машина своя. А вона носом крутить і кликатиме хлопця, який двох слів зв’язати докупи не може.

Галина нічого не відповіла. Вона акуратно складала у валізу свої прості сукні, білі халати, зошити з конспектами. Усе те, що нажила за свої двадцять років у рідному селі.

Село в них було велике, але новини розліталися швидше, ніж досвітній вітер по подвір’ях. Варто було курці перелетіти через тин, як на іншому кінці вже знали, чиє то яйце.

Наступного ранку Галина мала їхати на навчання. Вона вступила до великого коледжу, щоб отримати диплом технолога і знати про молоко, переробку та ферми все до дрібниць. Вона мріяла про це зі школи, але зараз, коли квиток уже лежав у кишені, на душі було якось тривожно й щемно.

І виною тому був зовсім не переїзд у гуртожиток. Виною був Назар.

Назар працював водієм на молоковозі. Щоранку, рівно о шостій, коли сонце тільки-но починало золотити верхівки старих ясенів біля ферми, його старенька, але завжди доглянута машина заїжджала у ворота.

Молоковоз той гудів рівно, колеса обережно минали ями. Назар беріг техніку, як рідну матір. Доярки знали: якщо за кермом Назар, молоко не розіллється і ніде в дорозі машина не стане.

Галина щоранку зустрічала його на приймальному пункті.

Вона одягала накрохмалений халат, брала пробу з кожної ємності, крутила ручну центрифугу, записувала показники у великий товстий зошит у твердій палітурці. Потім підписувала накладну, віддавала її у віконце кабіни і махала рукою: їдь, мовляв, усе добре, жирність відмінна.

Він дивився на неї з-під темного чуба світлими, трохи винуватими очима і кивав.

– Д-дякую, – ледь чутно вимовляв він.

Це коротке слово давалося йому відносно легко, хоча плечі в цей момент завжди трохи напружувалися.

Назар затинався з дитинства. Старі люди розповідали різне, але правда була проста: колись у дитинстві, коли батько повернувся з заробітків злий і почав несамовито кричати на матір, малий чотирирічний хлопчик забився під стіл і так перелякався, що цілий тиждень узагалі мовчав. А коли заговорив, слова почали чіплятися одне за одне, мов сухі гілки в густому лісі.

Батька вже багато років не було на світі. Залишилися вони удвох із матір’ю, Ганною Петрівною, у невеликій чепурній хаті край села.

У школі хлопця не чіпали лише тому, що був він міцний і справедливий, нікого не ображав, але й собі на голову сісти не давав. Проте біля дошки стояти для нього було справжньою мукою. Учителька, добра літня жінка, жаліла його, запитувала письмово й ставила гарні оцінки за охайні зошити.

Так Назар і виріс – мовчазним, зосередженим і звичним тримати все в собі. Він рано зрозумів, що легкі слова – «так», «ні», «добре» – проскакують без перешкод. А от довгі, красиві фрази застрягали десь на рівні горла, і язик ставав неслухняним, мов чужий.

Він і професію шофера обрав свідомо. Дорога не вимагає зайвих розмов. Мотор гуде, кермо слухається сильних рук, прилади показують дорогу – що ще треба для спокійного життя?

Але три роки тому на ферму після школи прийшла працювати Галина.

Вона була швидка, дзвінка, з русявою косою, яку завжди ховала під білу косинку. Очі мала уважні й добрі, а посмішку таку, що в похмурий осінній ранок біля неї робилося світліше.

Назар закохався одразу. Без гучних думок, без надії на взаємність, просто й безповоротно, як ото раз і назавжди вирішують побудувати хату на все життя.

Він дивився на неї щоранку. Поки вона міряла температуру молока, він стояв біля борта, удаючи, що перевіряє кріплення шлангів, а сам ловив кожен її рух.

І всі ці три роки він збирався сказати їй щось важливе. Щось більше, ніж просто «привіт» і «дякую».

Коли Галина тиждень тому радісно вибігла з приймального пункту, розмахуючи довідкою про зарахування, у нього всередині все обірвалося.

– Назаре, я вступила! – кричала вона щасливо, кружляючи на асфальті. – На державне! Наприкінці місяця їду на навчання!

Назар якраз спускав з кузова важку порожню місткість. Руки раптом ослабли, залізо глухо вдарилося об поріг і покотилося під дерев’яний поміст. Він пірнув услід за нею, щоб тільки вона не побачила, як зблідло його обличчя і як затремтіли губи.

– В-віта… вітаю, – вимовив він з темряви під помостом.

– Дякую! – засміялася вона. – Мама вже зранку всім дояркам похвалилася, тепер от і ти знаєш. Чого ти такий сумний? Не радий за мене?

– Радий, – тихо сказав він, вибравшись на світло.

Це слово виходило в нього чистим і рівним, тому він його й вибрав. Хоча сказати хотів зовсім інше: «Не їдь. Залишся. Як же я тут щоранку без тебе буду?»

Усю дорогу до районного переробного заводу – сорок кілометрів по розбитій ґрунтовці – Назар говорив уголос. У кабіні нікого не було, вітер шумів у привідкрите вікно, і слова вилітали дивовижно легко.

– Галю, не їдь, – казав він дзеркалу заднього виду. – Галю, ти мені потрібна. Я без тебе не зможу. Я тебе…

І на останньому слові язик знову зупинявся, наче впирався в кам’яний мур. Назар спересердя ляскав долонею по керму, глибше тиснув на педаль і починав спочатку.

А в селі тим часом готувалися до суботи. Субота була особлива: молодь збиралася в клубі, і для Галини це мало стати чимось на зразок прощання перед від’їздом у велике місто.

Мати пошила їй нову сукню волошкового кольору з тонкого полотна. Катерина Василівна пишалася дочкою, але ще більше пишалася тим, що біля її дочки давно крутився Роман.

Роман був агрономом. Молодий, приїжджий, у випрасуваній світлій сорочці, з модним годинником на зап’ясті. Він говорив гладко, швидко, пересипав мову розумними словами, які вичитав у столичних журналах, і на нього задивлялися всі сільські дівчата.

Усі, крім Галини. Вона ставилася до нього стримано й рівно.

А Катерина Василівна вже бачила його своїм зятем. Вона сиділа на всіх зборах у першому ряду, тримала ферму в залізних кулаках і вважала, що життя треба будувати надійно, без зайвих дурниць.

У суботу в клубі грала музика. Зі старого програвача лунали знайомі мелодії, старші хлопці стояли на ґанку, розмовляли про врожай і курили, дівчата тіснилися біля вікон, перешіптуючись і позираючи на двері.

Назар прийшов пізно. Він довго стояв біля паркану свого двору, кілька разів поправляв комір простої сорочки, вагався, чи варто взагалі йти. Але думка про те, що вона поїде, так і не дізнавшись нічого, палила його сильніше, ніж будь-який сором.

Він увійшов до зали й зупинився в кутку біля дверей.

Галина була в центрі. Волошкова сукня личила до її очей, вона сміялася з подругами, а поруч із нею ходив павичем Роман, тримаючи в руках дві склянки лимонаду.

Почався повільний танець. Музика полилася м’яко, заповнюючи високу залу клубу з дерев’яною підлогою. Пари почали несміливо виходити на середину.

Назар глибоко вдихнув повітря, стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, і рушив через усю залу. Люди розступалися, помічаючи його рішучу, трохи незграбну ходу.

Він підійшов до Галини і зупинився. Роман саме збирався взяти її за руку, але Назар зробив крок уперед.

– Галю, – сказав він тихо, але впевнено. – П-пі… підемо т-т…

Слово не йшло. Воно застрягло, мов камінь на дорозі. Назар почервонів до коренів волосся, дихання перехопило. Він намагався виштовхнути хоча б один звук, але губи тільки безпорадно змикалися.

Кілька хлопців позаду переглянулися. Хтось неголосно пирхнув.

Катерина Василівна, яка сиділа на лаві біля стіни разом з іншими жінками, голосно зітхнула й розвела руками на всю залу:

– Танцювати він тебе зве, доню! Іди вже, бо до ранку стоятимемо й слухатимемо. Поки він перше слово скаже, ти вже й диплом отримаєш, і синів виростиш!

По залі прокотився легкий сміх. Люди сміялися без злоби, просто по-сусідськи, як сміються з дитини, що спіткнулася на рівному місці.

Але тут у розмову втрутився Роман. Він посміхнувся своєю бездоганною білозубою посмішкою, підморгнув хлопцям і протягнув з награною інтонацією:

– Т-т-танцювати… Галю, ходімо краще зі мною. Я хоч до ранку встигну сказати тобі все, що думаю, і язика не поламаю.

Цієї хвилини Назарові здалося, що з-під ніг зникла підлога.

Він не став чекати, що відповість дівчина. Він різко розвернувся і швидким кроком рушив до виходу. Двері клубу гучно грюкнули за його спиною.

«Навіщо ти пішов туди? – картав він себе, крокуючи темною вулицею, де єдиним світлом були зірки на серпневому небі. – Хто ти такий? Водій, який власного імені без затримки сказати не може. А вона в місто їде, там розумні люди, освічені, красиві…»

Він дійшов до свого двору, але в хату заходити не став. Мати не спала, чекала, і дивитися їй в очі було понад силу. Назар пішов до гаража, відчинив важкі ворота, сів у холодну кабіну молоковоза і поклав голову на кермо.

А в клубі тим часом музика раптово стихла – закінчилася платівка. У залі запанувала тиша, порушувана лише шарудінням підошов.

Галина повільно повернулася до Романа. Очі в неї більше не посміхалися, вони стали холодними, як джерельна вода.

– Романе, а над чим саме ти зараз сміявся? – запитала вона рівним, чітким голосом, який почули всі навколо.

– Та я ж просто пожартував, Галю! Ти що, жартів не розумієш? Сільське свято, всі свої, чого ображатися?

– Над такими речами не жартують, – твердо промовила вона. – Назар за все своє життя ні з кого не насміхався. Ніколи й ні з кого. А ти… ти вмієш говорити гарно, але сказати тобі насправді нічого.

Вона різко розвернулася й пішла до виходу.

– Галю! Ти куди серед ночі? – гукнула навздогін Катерина Василівна, підводячись з лави.

Але дівчина навіть не озирнулася. Вона вибігла на ґанок, спустилася сходами й побігла вулицею до тракторної бригади та гаражів. Вона знала: якщо Назарові важко, він завжди йде до своєї машини.

Біля гаражів чергував старий сторож дід Микола. Він сидів на призьбі й латав старий кошик.

– Дідусю, а Назар тут? – важко дихаючи, запитала Галина.

– Був, дитинко, – відповів дід, піднявши погляд. – Посидів у кабіні трохи, потім завів мотор та й поїхав кудись. Куди – не сказав. Та він же в нас і так небалакучий, сама знаєш.

Галина постояла біля зачинених воріт, опустивши плечі. Ніч огортала село тишею, десь далеко гавкали собаки, а в повітрі вже пахло ранньою осінню – гіркуватим полином і сухими яблуками.

Вона повільно пішла додому.

Мати чекала її біля хвіртки, підперши щоку рукою.

– Ти що собі думаєш, скажи мені на милість? – накинулася Катерина Василівна, щойно дочка наблизилася. – Перед усім селом такого парубка присоромила! Через кого? Через хлопця, який і слова мовити не здатен?

– Мамо, ви його теж сьогодні принизили, – втомлено мовила Галина, проходячи повз неї у двір. – При всіх.

– Я принизила? – обурилася мати, сплеснувши руками. – Та я йому допомогти хотіла! Він же стояв червоний, як рак, мучився! Якби я не сказала, він би до ранку там промикав!

– Ви йому не допомогли, – зупинилася Галина біля порога. – Ви за нього договорили. Ви всі все життя за нього договорюєте. Ніхто ніколи не дав йому просто закінчити думку. Ніхто не мав терпіння просто почекати кілька секунд!

Вона зайшла до хати і щільно причинила за собою двері.

Увесь наступний тиждень минув у напруженій тиші. Назар приїжджав до приймального пункту так само точно о шостій ранку, але з кабіни більше не виходив.

Він сидів за кермом, дивився прямо перед собою на пильну дорогу і чекав, поки жінки зроблять свою роботу. Доярки самі закочували місткості, перешіптувалися між собою, поглядаючи на нього зі співчуттям.

Галина сама виносила йому зошит обліку. Вона підходила до водійського віконця, протягувала олівець і папери, він мовчки розписувався, кивав і рушав з місця, здіймаючи легку куряву.

У середу вранці Галина не віддала йому зошит.

Вона притиснула папери до грудей і стала впритул до підніжки молоковоза.

– Назаре, вийди з машини, будь ласка, – тихо сказала вона через відчинене скло. – Треба поговорити.

– Н-нема… коли, – глухо відповів він, навіть не повернувши голови в її бік. – Молоко… с-скисне на такій с-спеці.

– Нічого воно не скисне, воно тільки з холодильника, я сама температуру міряла, там усе за нормою. – Вона не відступала ні на крок. – Ти через ту суботу ховаєшся, так? Я Романові все сказала тоді в клубі. Усі чули. Дівчата тобі хіба не переказували?

– П-переказували, – відповів Назар і нарешті глянув на неї. Погляд у нього був важкий і змучений. – Д-дарма ти так.

– Чому це дарма?

Назар хотів пояснити. Він хотів сказати їй, що він дорослий чоловік, що йому не потрібен захист, тим більше від тендітної дівчини. Що коли за нього заступаються перед іншими, йому стає вдесятеро гірше й соромніше, ніж від чужих насмішок. Що він почувається абсолютно безпорадним.

Але щоб вимовити все це, потрібні були сили, яких у нього зараз не було. Слова знову перетворилися на важкий клубок, що стискав горло.

Він лише мовчки простягнув руку за журналом.

– Д-дай… розпишуся.

Галина подивилася на нього уважно. В її очах майнула гіркота й образа. Вона мовчки віддала зошит, забрала його після підпису й відійшла вбік, не сказавши більше жодного слова.

Назар рушив з місця, а потім усю дорогу лаяв себе найгіршими словами, які тільки знав.

Ганна Петрівна, мати Назара, помітила, що з сином коїться недобре, ще в неділю. Вона була жінкою тихою, сухорлявою, все життя важко працювала біля худоби і вміла розуміти людей без зайвого шуму.

У четвер увечері вона налила в глибоку миску гарячого борщу, поставила перед сином свіжий хліб і сіла навпроти, поклавшинатруджені руки на край столу.

– І довго ти ще будеш у залізі ховатися від людей? – запитала вона спокійно.

– Я н-не… ховаюся, – буркнув Назар, не підводячи очей від миски.

– Ага, бачу я, як не ховаєшся. Мені вже жінки біля колодязя все розповіли. І про клуб, і про агронома того міського. Усе село гуде, один ти робиш вигляд, ніби тебе це не стосується.

Назар мовчки черпав борщ ложкою. Мати помовчала трохи, зітхнула й продовжила зовсім тихо, майже пошепки:

– Назаре, синку… Ти думаєш, твій покійний батько мені одразу в коханні зізнався? Він змолоду такий сором’язливий був, що слова зайвого боягузливо уникав. Ціле літо навколо нашого двору колами ходив. То тин полагодить, то відро води від криниці донесе. А заговорити боявся. То я не витримала, вийшла одного вечора до воріт і кажу: «Ти скільки ще біля моєї хати крутитися будеш? Або заходь у двір і сватайся, або йди собі з миром». Він тоді від несподіванки ціле відро води на ноги собі вилив.

Назар відклав ложку.

– Мамо… вона в місто їде. Розумієте? Вчитися.

– Ну то й що? Місто ж не на краю світу. Люди вчаться і повертаються. Або за собою кличуть.

– А навіщо я їй там? – уперше за довгий час голос Назара прозвучав голосно й гірко, хоча кожне слово давалося йому з зусиллям. – Вона отримає диплом. Буде серед розумних людей. Знайде собі… нормального. Хлопця з чистою мовою, який зможе їй гарні слова щодня говорити. А я хто? Водій старого молоковоза.

– Дурний ти в мене, синку, хоч і розумний до роботи, – похитала головою Ганна Петрівна. – Ти спершу дай людині самій вирішити, хто їй потрібен, а хто ні. Чому ти за неї все наперед придумав?

Назар нічого не відповів. Він підвівся з-за столу, подякував за вечерю і пішов до своєї кімнати. Але слова матері засіли в голові, не даючи заснути до самого світанку.

У п’ятницю, за день до від’їзду Галини, до її двору під’їхав автомобіль агронома.

Роман вийшов з машини у святковому костюмі. У руках він тримав великий пишний букет троянд і коробку дорогих цукерок. Катерина Василівна вискочила на ґанок, сяючи від радості, і одразу ж гукнула дочку:

– Галю, йди сюди швидше! Дивися, хто до нас завітав!

Галина вийшла на поріг у простому домашньому фартусі. Руки її були в борошні – вона якраз допомагала пекти пироги в дорогу.

– Галю, – урочисто почав Роман, ставши посеред подвір’я так, щоб його було видно й сусідам через паркан. – Я знаю, що завтра вранці ти їдеш. Я прийшов сказати, що не тримаю на тебе зла за той вечір у клубі. Завтра я відвезу тебе своєю машиною просто до вокзалу, як ми й домовлялися з твоєю мамою. А на зимові свята я приїду до тебе в місто. Я людина серйозна, перспективна, роботу свою знаю. Хочу, щоб ти знала: я чекатиму твоєї згоди стати моєю дружиною.

Катерина Василівна аж розцвіла, легенько підштовхуючи дочку в плече: мовляв, погоджуйся, дурна, таке щастя раз у житті буває.

Галина подивилася на троянди, потім на самовдоволене обличчя Романа, і спокійно витерла руки об фартух.

– Дякую за пропозицію, Романе, – сказала вона твердо. – Але нікуди мене везти не треба. І на свята приїжджати не варто. Забери квіти й віддай їх тій дівчині, якій вони справді принесуть радість. Вибач, якщо щось було не так.

У дворі стало так тихо, що було чути, як дзижчить бджола біля куща малини.

Роман опустив букет. Обличчя його скривилося від образи й зневаги.

– Он як? – процідив він крізь зуби. – Ну то добирайся сама, як знаєш! Пішки йди зі своїми торбами! У мене завтра повно важливої роботи в полі, я не збираюся свій час витрачати на тих, хто не вміє цінувати людського доброго ставлення!

Він кинув букет просто на лаву біля хати, сів у машину, різко розвернувся і помчав по вулиці, здіймаючи хмару пилу.

Катерина Василівна схопилася за серце:

– Що ж ти наробила, нерозумна моя дитино?! Автобус до станції їде тільки о дванадцятій годині дня, а поїзд у тебе о восьмій ранку! Як ти доберешся? На чому поїдеш через увесь район?

– Знайду на чому, мамо, – тихо відповіла Галина. – Світ не без добрих людей. А як не знайду – пішки піду.

Вона повернулася до хати і зачинилася у своїй кімнаті.

У суботу вдосвіта, коли туман ще густо лежав по долині над річкою, у шибку хати Назара хтось обережно, але наполегливо постукав.

Хлопець уже не спав. Він сидів на кухні біля столу, одягнений у чисту робочу куртку, і пив гарячий трав’яний чай перед рейсом.

Він вийшов у сіни, відімкнув засув і завмер на порозі.

Перед ним стояла Катерина Василівна.

Завжди впевнена в собі, сувора завідувачка ферми зараз здавалася розгубленою і якоюсь постарілою. Хустка на її голові збилася набік, руки нервово смикали край старої вовняної кофти.

– Назаре… – почала вона і раптом сама затнулася на першому ж слові. Вона опустила очі, ніби їй було соромно дивитися хлопцеві в обличчя. – Ти ж зараз на приймальний завод їдеш? Через залізничну станцію?

– Т-так, – відповів Назар, пильно дивлячись на неї.

– Підвези Галинку, будь ласка. Їй на поїзд треба, на восьму ранку. Агроном… не зможе її відвезти, у нього справи. А автобуса в таку пору нема.

Назар повільно кивнув.

Він хотів запитати, що сталося між нею і Романом, але знав, що це займе надто багато часу, а кожна хвилина зараз була дорогою.

Катерина Василівна не йшла. Вона стояла на нижній сходинці ґанку, перебираючи пальцями бахрому хустки, а потім тихо, майже благально сказала:

– Ти зла на мене не тримай, хлопче. За той випадок у клубі… Я ж не зі зла тоді ляпнула, я просто… дурна була. Я колись у її літах теж мріяла про місто, вступила до технікуму на зоотехніка. А в селі хлопчина зостався, тихий такий, скромний, з сусідньої вулиці. Я заради нього навчання покинула, не поїхала. А він через рік зібрався і подався кудись на велике будівництво, та так і зник, жодного листа не надіслав. А я все життя на фермі провела… От і боялася я за Галинку. Думала, якщо вийде за успішного, життя в неї легшим буде. А воно он як виходить… Ти розумієш мене?

– Р-розумію, – тихо, але твердо відповів Назар.

І він справді її зрозумів. Уперше в житті він побачив у цій владній жінці не грізну завідувачку, а просто матір, яка до нестями боялася за майбутнє своєї дитини.

За п’ятнадцять хвилин молоковоз тихо підкотив до двору Галини.

Дівчина вже чекала біля воріт. Поруч стояла стара валіза з металевими кутиками.

Назар зіскочив на землю, мовчки взяв валізу й обережно поставив її в кабіну за сидіння. Галина піднялася на підніжку, сіла поруч і зачинила двері.

Катерина Василівна стояла біля паркану. Коли машина рушила, вона раптом підняла руку і перехрестила дорогу услід машині, витираючи куточком хустки сльози, що навернулися на очі.

Вони їхали довго й абсолютно мовчки.

Ранок тільки-но прокидався. Над полями танув білий серпневий туман, відкриваючи золоту стерню й далекі зелені пагорби. Позаду в цистерні мірно хлюпало свіже молоко, поскрипували ресори на вибоїнах старого ґрунтового шляху.

Галина дивилася то у вікно на знайомі верби, то крадькома на водія.

Назар міцно тримав кермо засмаглими, загрублими від роботи руками. Він дивився тільки вперед, але жилка на його скроні зрадливо пульсувала.

«Зараз або вже ніколи, – стукало в його голові з кожним обертом коліс. – До станції залишилося десять кілометрів. Потім сім. Потім п’ять. Вона сяде у вагон – і все закінчиться».

Галина заговорила першою. Вона не витримала цієї тиші, яка здавалася їй гучнішою за будь-які слова.

– Роман учора свататися приходив, – промовила вона спокійно, дивлячись на дорогу перед собою. – З квітами, з обіцянками гарного життя.

– З-знаю, – відповів Назар, не повертаючи голови. – В-віта… вітаю.

– З чим це ти мене вітаєш? – Галина різко повернулася до нього на сидінні. – Я відмовила йому, Назаре. Тому він мене й не повіз сьогодні. Сказав, щоб пішки йшла, раз така невдячна.

Машина ледь помітно хитнулася – Назар занадто різко натиснув на педаль гальма, але швидко вирівняв хід. Він глянув на неї на коротку мить – очі його були широко розкриті від подиву.

– Ч-чому? – вирвалося в нього само собою.

– Тому що мені не потрібні його красиві промови, якщо за ними немає душі, – тихо сказала Галина. – І місто мені потрібне тільки для того, щоб вивчитись і повернутися сюди нормальною людиною, з професією.

За два кілометри до станції дорога перетинала залізничні колії. Шлагбаум був опущений: черговий у помаранчевому жилеті перекрив рух, бо маневровий тепловоз перетягував довгий товарний потяг.

Назар зупинив молоковоз і заглушив мотор.

У кабіні запанувала дивовижна, майже нереальна тиша. Було чути тільки далеке глухе гупання залізних коліс об рейки та цвірінькання пташок у лісосмузі біля дороги.

Назар опустив руки з керма на коліна. Пальці його тремтіли.

Він повернувся до неї.

– Галю, – покликав він.

Вона чекала.

– Я… т-те… те…

Слово зупинилося. Воно вперлося в зуби, перекрило дихання, скувало язик залізними лещатами. Назар заплющив очі від болю й сорому, стиснув щелепи так, що заскреготали зуби.

Він приготувався до того, що відбувалося завжди. Зараз вона не витримає. Зараз вона підкаже йому: «Ти хотів сказати “теж радий”?» чи «Ти хвилюєшся?». Як це робила мати, вчителі, хлопці в гаражі, як робили всі довкола все його життя.

Але минула секунда. Друга. Третя.

Він несміливо розплющив очі.

Галина сиділа абсолютно спокійно, трохи нахилившись до нього. Вона дивилася йому просто в очі – лагідно, терпляче, тепло, з такою нескінченною повагою і розумінням, яких він не бачив ще від жодної людини на цій землі.

– Не поспішай, Назаре, – сказала вона тихим, ніжним голосом. – До потяга ще сорок хвилин. Ми нікуди не запізнимося. Я чекаю. Говори стільки, скільки тобі треба.

Ці прості слова немов зняли з його грудей величезну кам’яну брилу, яку він тягав за собою з самого дитинства.

Ніхто не насміхався. Ніхто не підказував. Ніхто не намагався полегшити собі життя за рахунок його німоти. Йому дали право говорити самому.

Назар зробив глибокий, спокійний подих. Його плечі опустилися, напруга зникла.

Слова пішли повільно. Вони звучали глухувато, з невеликими зупинками, але це були його власні, вистраждані, справжні слова.

– Я… кохаю тебе, Галю. З того самого дня, як ти прийшла на ферму. Я щоранку тільки заради цього й прокидався… щоб побачити тебе в тому білому халаті. Щоб ти махнула рукою у вікно. Я думати більше ні про що не можу.

Галина не відповіла одразу.

Вона простягнула руку, поклала свою маленьку теплу долоню на його важку, темну від мастила руку і міцно стиснула її своїми пальцями. По її щоці покотилася одна-єдина прозора сльоза, але вона посміхалася.

– Я знаю, Назаре, – сказала вона, і голос її трохи затремтів. – Я давно це знаю. Я все літо чекала, коли ти наважишся мені про це сказати. Сама сказати боялася, думала, ти образишся.

Тепловоз проїхав, пролунав дзвінок, і шлагбаум повільно піднявся вгору, відкриваючи дорогу. Але вони не рушали ще кілька довгих хвилин.

– Ти обов’язково їдь, – сказав Назар уже зовсім спокійно, дивлячись на неї світлими очима. – Вчися. Тобі це потрібно. Мати твоя правду каже: ти розумна, ти повинна мати дорогу в житті. А я… я тут почекаю. Стільки, скільки треба буде.

Він сам здивувався, як легко й просто вимовив це останнє слово. Вимовити «кохаю» було важко, але пообіцяти «почекаю» виявилося ще складніше. Проте він знав, що стримає цю обіцянку.

– Чекатимеш? Справді? – перепитала Галина, витираючи сльозу кінчиком хустинки.

– Справді, – посміхнувся він уперше за довгий час. – Я терплячий. Сам бачиш, скільки років мовчав. Дочекаюся.

На станцію вони встигли за десять хвилин до відправлення.

Назар заніс її валізу у вагон, обережно поклав на полицю, зійшов на перон і став навпроти її вікна. Коли поїзд рушив, глухо постукуючи колесами на стиках рейок, Галина дивилася на нього крізь скло й махала рукою точно так само, як щоранку на фермі: мовляв, усе добре, дорога відкрита.

Минула осінь, прийшла справжня сніжна зима.

На зимові канікули Назар знову поїхав зустрічати поїзд. Тільки цього разу голова господарства, дізнавшись, куди й навіщо збирається його найкращий водій, сам особисто дав йому черговий легковик, щоб дівчина не мерзла в молоковозі.

Поїзд затримувався майже на годину через замети на коліях.

Увесь цей час Назар ходив по засніженому перону туди й назад. Мороз щипав щоки, з рота йшла біла пара, а він уголос, не боячись випадкових перехожих, повторював прості й важливі слова.

Разом із ним зустрічати дочку приїхала Катерина Василівна. Вона стояла біля вокзального ліхтаря, куталася в теплу хустку і терпляче поглядала в бік лісу, звідки мав з’явитися потяг. За ці пів року вона дуже змінилася: перестала гримати на людей, стала уважнішою і щоразу, коли Назар привозив молоко, виносила йому свіжі пиріжки або яблука з власного саду.

Нарешті залізничні ліхтарі освітили колію, поїзд із важким шипінням зупинився біля платформи.

Галина зіскочила зі сходинок вагона в пухнастій шапці, з рум’яними від дороги щоками, і одразу ж кинулася Назарові на шию. Він підхопив її на руки, кружляючи на засніженому пероні під світлом ліхтаря, і йому здавалося, що в усьому світі немає більшого щастя, ніж відчувати тепло її рук на своїх плечах.

Потім він обережно опустив її на землю і повернувся до Катерини Василівни.

Він хотів привітатися, але від хвилювання перше слово знову зрадливо спіткнулося.

Раніше Катерина Василівна обов’язково вставила б своє повчальне слово, пожартувала б чи договорила за нього. Але зараз вона лише тепло посміхнулася, поправила на ньому комір пальта й тихо сказала:

– Говори, синку, говори. Ми нікуди не поспішаємо. Попереду ціле життя.

І Назар сказав. Повільно, добираючи кожне слово, але з такою гідністю і впевненістю, які бувають тільки у щирих людей:

– Я хотів… попросити вашого благословення. Ми сьогодні ввечері… з матір’ю прийдемо до вас свататися.

Галина щасливо засміялася і взяла його під руку, міцно притулившись до плеча. А Катерина Василівна тільки змахнула сльозу з вії й кивнула:

– Приходьте. Ми чекатимемо. Стіл уже накритий.

Ганна Петрівна, коли син повернувся додому і спокійно сказав, що ввечері вони йдуть сватати Галину, лише сплеснула руками і втерла сльози радості фартухом:

– Ну, нарешті, слава Богу! А я вже думала, що мені знову доведеться самій за тебе все вирішувати, як колись за твого батька.

Весілля відгуляли гучно й весело всім селом, коли Галина закінчила коледж і повернулася на рідну ферму вже головним спеціалістом. Співали пісень, бажали щастя й злагоди на довгі роки.

Назар і зараз трохи затинається, коли сильно хвилюється або коли в хаті збирається багато незнайомих людей. Але в його родині ніхто й ніколи не перебиває його і не намагається закінчити речення замість нього.

Бо справжня любов і повага вимірюються не тим, наскільки красиво людина говорить, а тим, чи вміють її по-справжньому слухати і чекати.