Хочеться зауважити про те, що не даремно говорять люди, що не варто робити багато добра комусь, тоді не отримаєш зла у відповідь, адже за такими ознаками все завжди збігається в житті, на жаль. Точна приказка.

Ось і у нас так в житті сталося: я доглядала свою недужу свекрухою, а в підсумку, коли її не стало, я була дуже здивована: квартиру віддала доньці, а нам – стару, напіврозвалену дачу, як насмішку якусь. Дуже прикро від цього мені особисто, справа навіть вже не в грошах, а у відношенні до тебе і тих роках, які ти просто віддала чужій людині і які більше не повернути назад.

Хоч свекруха мені завжди дякувала за підтримку і на словах говорила, що житлом нас забезпечить повністю. Тільки це житло зовсім вже не житлове, а покинутий, майже повністю розвалений будиночок.

А починалося все так: майже 20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, батьків моїх давно не стало, у нас народилася в родині двійня, хлопчики, два наших синочки.

А у мого чоловіка є ще молодша сестра Тетяна, їй зараз 37 років. Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли народила, то розлучилася з ним і відсудила у чоловіка частину квартири на свою користь. Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці окрему однокімнатну квартиру, рівноцінну тій частині, яка належала  Тетяні у їх спільній квартирі.

А ми з чоловіком жили небагато, ще й двійня у нас була – орендували квартиру, думали останнім часом про те, щоб взяти свою власну в кредит. Хоч у свекрухи була трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині?

Але потім свекруха моя занедужала. Довелося переїжджати до неї, щоб доглядати за нею, а справи її були не дуже добрі, а значить – завжди вже нам прийшлося доглядати за матір’ю чоловіка, вибору особливого не було.

В той час сестра чоловіка Тетяна аж перехрестилася з радості, наче камінь звалився з пліч, що не їй це довелося робити, вона сказала, що їй доглядати за немолодими людьми вже неприємно, навіть якщо це рідна мати.

А я, не дивлячись ні на що, навчилася робити все, щоб не наймати чужу людину у доглядальниці. Свекруха толком більше і не могла ходити, майже весь час лежала. На мені – повне домашнє господарство, приготування їжі і догляд за свекрухою, навіть роботу свою мені довелося залишити.

У матері чоловіка, щиро зізнатися, характер був не злий, але якийсь хитренький, все сама собі на умі. Іноді до неї приходила зовиця Тетяна, щоб я збігала на ринок, затарились продуктами, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами.

Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обидва в школі. Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали. Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готовий.

В якому ж ми були здивуванні, словами не передати, коли дізналися, що за заповітом сестра чоловіка – власниця всієї квартири, а ми «щасливі власники» старої дачі. Ось так ось.

До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений зовсім, з невеличкою ділянкою зарослим бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий.

Ніхто цією дачею взагалі не займався, були спроби її продати, але за дачу давали таку смішну ціну, що все забули на цей продаж і так просто її залишили – нехай стоїть до кращих часів. І ось, мабуть, ці «кращі часи» для нас настали.

Звичайно ж, чоловік вже почав процес оскарження заповіту, всі документи подав. Його сестра Тетяна вічно дзвонить з якимись претензіями до мене особисто, просить виселятися з квартири свекрухи.

Але тут навіть не матеріальна сторона засмучує, а моральна: ну як рідна мати чоловіка, якій я особисто і її син зробили так багато добра, могла бути такою нехорошою людиною. Я не можу усвідомити і зрозуміти цього до кінця. Я ж їй дочку їй замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою та трепетом: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить, тиск поміряти. Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. В той же час, онуку свою, доньку Тетяни вона й не бачила, та не хотіла приходити до хворої бабусі, тільки по вайберу спілкувалася. Як після цього вірити людям?

Що нам зараз робити, адже у нас власного житла немає, ми живемо зараз у квартирі свекрухи? Чи може нам ще в цій квартирі належати щось, чи зможемо ми чогось досягти?

Фото ілюстративне.