Так вийшло в моєму житті, що я вже 10 років живу та працюю в Італії. Спочатку я приїхала сюди сама, свого часу, думала заробити грошей, бо на Батьківщині не могла знайти хорошу роботу на той час, а заробити хотіла.

Тут, щиро кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України. Але мені пощастило дуже, я рада цьому.

Я відразу потрапила до хороших людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю добродушною сеньйорою Розою.

Я заробляла досить таки гарні гроші, доглядаючи її чимало часу, а вона була дуже доброю та розуміючою людиною, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз води соромилася попросити, але не тому, що не зручно їй було, а тому, що шкодувала мене. Вона ставилася до мене, як до рідної людини, яку знала багато років, вона мене щиро шкодувала.

Добре влаштувавшись, я відразу забрала до себе свого чоловіка і свою доньку. Олег теж влаштувався тут не погано, працював він на місцевій фабриці, а діти сеньйори Рози допомогли нам з житлом, вони підтримали нас у непрості хвилини нашого життя, в той період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою, такого навіть від рідних людей не завжди побачиш.

Ми жили в одній із кімнат у квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками і купили свою власну, дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї.

В Італії я добре влаштувалася, тут доброзичливі люди, принаймні мені такі траплалися дуже часто. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями і у мене з чоловіком є бажання залишитися тут назавжди.

А якось мені передали звістку з Батьківщини. У мене там залишилася мама, з нею в квартирі жила сестра з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі.

Говорила зовсім небагато, декілька слів для годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислухати неньку у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і вимикала телефон, адже завжди мала багато роботи.

А згодом я дізналася, що моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони з чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть її доглядати. Мама була власницею великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння сестри її продала.

Моя сестра Тетяна, людина, відверто кажучи, з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.

В Італії цей рік був не простим, люди всі сиділи вдома, маму свою я теж не відвідувала давно, про що зараз дуже шкоду.

Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас, я не думала, що таке в нашій родині можливо, думала, що все по-людськи буде. Мама продала квартиру, все дісталося сестрі, а мені зовсім нічого.

Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що скоро буде зима, будуть морози, а мама моя навіть дров немає хороших, чим в хаті грітися, там якісь пеньки брала, а сестра приїжджати до неї не хоче.

Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в нашому житті є і моя вина, адже я геть забула про маму, хоча добре знала, яка у мене сестра.

Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 71 рік, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон до мене вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд.

А залишити там все, а в мене там і сім’я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже. Ще й ситуація в Україні складна, а я лише в Італії поки бачу своє майбутнє і майбутнє моєї сім’ї.

Коли я їхала сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі. Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю зовсім чужу мені людину, щоб платити гроші іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку матінку.

Можливо, люди думають щось недобре про мене, я не бачу своєї рідної неньки роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди. Але я телефоную зараз їй по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за матір’ю.

Я точно знаю, що зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно та гідно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов’язок. Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею. Знаю, що люди в селі там про мене недобре говорять, що залишила маму стареньку саму і поїхала за кордон. Але що ще я мала зробити?

Фото ілюстративне.