fbpx

Вийшло так, що після весілля ми живемо разом зі свекрухою. Валентина Іванівна постійно втручається в моє життя, а у чоловіка кількатижневі відрядження. Василь просить ще трохи потерпіти, каже що ще рік-два і у нас буде своя чудова квартира. Але я вже сумніваюся, чи дасть нам Валентина Іванівна спокій. З великою ймовірністю вона захоче переїхати до нас

Моє сімейне життя могло б бути чудовим, якби не постійні відрядження мого чоловіка. Він працює у великій будівельній фірмі, його робота пов’язана з постійною присутністю на об’єктах, що будуються по всій країні. Більшу частину часу Василя вдома немає, але є його мама, тому можна сказати, що я заміжня за свекрухою, а не за чоловіком.

Ми одружилися, Василь зараз збирає гроші на наше житло, хоче придбати шикарну квартиру в одній із своїх забудов. Але поки-що, після весілля він упросив мене пожити разом з його матір’ю, так як вона залишилася одна, бо нещодавно не стало батька. Мені не дуже подобалася ця ідея, але мені пообіцяли, що все буде добре і ніяких проблем не виникне.

Можливо, спочатку так і було, але свекрухи, Валентини Іванівни, вистачило ненадовго. Вже через кілька місяців вона почала активно втручатися в наше життя. Мені, взагалі, приховувати нічого, але я вже не витримую її постійного контролю. Мене в дитинстві батьки так не контролювали, як ця жінка.

Чоловік приїжджає на кілька днів, і знову їде. Я дуже тішуся з того часу, який ми можемо провести разом з ним наодинці. Але його так мало, що я не встигаю вдосталь поспілкуватися із своїм чоловіком. Його мама в ці дні стає просто нестерпною. Виходить, що вона сумує за своїм сином, а всі інші можуть почекати. І так відбувається кожного разу, коли чоловік повертається.

В останній раз свекруха перейшла всі межі. Вона ні на хвилину не відходила від сина, намагаючись бути з ним постійно. Валентина Іванівна почала прикидатися, що їй погано і вимагати посидіти з нею. Я все можу зрозуміти, але всякому терпінню є своя межа. Вона домоглася того, що чоловік засинав поруч з нею, а мені було шкода будити його. Так і виходить, що чоловік є, і чоловіка немає.

На наступний ранок Василь знову поїхав в чергове відрядження. Поцілувавши мене в щічку і обнявши, він поїхав на чергові кілька тижнів. Я розумію, що ця робота годує і утримує нашу сім’ю, але і так жити теж ненормально. Я дуже люблю свого чоловіка, але так жити не можу.

Наш малюк ходить в садок. Щоранку, коли я веду його в дитячий садок, то зустрічаю діток, які йдуть зі своїми татами. Я не можу пройти байдуже повз таких пар. Мені відразу стає дуже сумно від того, що мій чоловік просто не встигає побути зі своїм маленьким сином. А адже це найнеобхідніше в його вихованні. Дитина повинна спілкуватися з батьком. Але в нашому випадку все не так, як повинно бути. У нашому випадку навіть бабуся, яка живе разом з онуком, не виявляє жодного бажання додатково погуляти з ним.

Наша бабуся зосереджена тільки на собі і своїх бажаннях. Для неї не існує оточуючих людей, у неї є тільки вона і тільки її потреби. До всього іншого, вона ще й пліткарка. Варто мені трохи затриматися і прийти додому пізніше, як вона з порогу вимагає пояснень. При цьому свекруха повністю впевнена в тому, що я зобов’язана перед нею звітувати. Якщо я ввічливо їй пояснюю, що це – не її справа, то вона дзвонить чоловіку і розповідає йому всі свої домисли.

Загалом, я живу не з чоловіком, а з його мамою. А вона всіляко псує моє життя. Останнім часом я стала все частіше замислюватися: чи потрібна мені взагалі така сім’я?! Василь просить ще трохи потерпіти, каже що ще рік-два і у нас буде своя чудова квартира. Але я вже сумніваюся, чи дасть нам Валентина Іванівна спокій. З великою ймовірністю вона захоче переїхати до нас, адже завжди вона прикидається самотньою і безпорадною. То чи варто так далі жити, чи наважитися і піти з цієї сім’ї?

Фото ілюстративне – Rsute.

You cannot copy content of this page