Різдво стало для мене вже четвертим поспіль, яке я зустрічала у повній самотності, без присутності своїх синів.

Віталій, мій старший, давно обрав життя на чужині, в далекій країні, де, мабуть, панує інший клімат і інші традиції.

Сергій, молодший, хоч і живе в нашій столиці, веде настільки насичене і швидкоплинне життя, що його візити з дружиною до мене стали подією надзвичайною і вкрай рідкісною.

Мої хлопці вже давно переступили поріг зрілості, мають власні, міцні сім’ї та обтяжені власними проблемами.

Їхнє виснажливе, швидке життя так поглинуло їх, що, здається, на материнські справи у них не залишилося ані часу, ані душевних сил.

А мені, між тим, минуло вже сімдесят два роки.

З кожним сходом сонця мені стає все важче виконувати найпростіші побутові обов’язки.

Особливо важко заносити у хату дрова. Це виснажлива і непосильна праця для мене.

А хата у мене залишилася добротна, справжня фортеця, яку мій чоловік, якого не стало давно, збудував на совість.

Стіни високі, дах міцний і красивий, але щоб опалити цю велику площу, потрібно стільки деревини!

Цього року я була змушена придбати аж дві великі машини соснових колод. Це коштує великих грошей, а праця з ними вимагає чималих зусиль.

Моє єдине справжнє заспокоєння і опромінення — це молода сім’я сусідів, які оселилися неподалік.

Софія, молода жінка, майже щодня забігає до мене, як до рідної бабусі. Вона пригостить мене чимось тепленьким і смачним, завжди посміхнеться і спитає про здоров’я.

Її чоловік, Олег, ніколи не відмовляє у допомозі. Він постійно носить мені відрами воду до хати, приносить вугілля.

А їхні діти, Даринка і Павлик, влітку ледь не щодня бігають до мене в гості, щоб погратися.

Вони обожнюють мої старі, цікаві історії про моє життя, які я їм з радістю розповідаю, і, звісно, люблять фрукти та ягоди з мого великого саду, який свого часу дбайливо посадив мій чоловік.

Ці чужі, але такі уважні люди стали для мене ближчими і ріднішими, ніж власні рідні діти. Я їх щиро люблю, наче вони мої рідні онуки та діти.

Я пам’ятаю, коли мені виповнилося сімдесят. Тоді мої сини з невістками та онуками вперше за багато років зібралися всі разом під дахом моєї хати.

Це було величне і трохи напружене зібрання. Після того, як ми повечеряли і метушливі онучата з невістками перемістилися до іншої кімнати, я наважилася почати відверту розмову зі своїми синами.

Я щиро розповіла їм, що мені надзвичайно важко самостійно мешкати у такому великому домі.

Я пояснила, що в хаті холодно, бо грубу потрібно постійно підтримувати, і що носити відра з водою стало для мене фізично неможливо.

Я чесно зізналася, що всі мої побутові справи допомагають мені вирішувати чужі люди — сусіди.

Сини, звісно, пошкодували мене, на словах висловили своє співчуття і пообіцяли, що тепер приїжджатимуть частіше. На цьому наша важлива розмова і завершилася.

На жаль, обіцянки розвіялися, і за два наступні роки абсолютно нічого не змінилося.

Моя самотність залишилася моїм єдиним постійним супутником.

Але цього четвертого Різдва ситуація стала критичною. Я занедужала і навіть не змогла сама піднятися, щоб приготувати святкову кутю. Моя сила була вичерпана.

Коли Софія дізналася, вона не зволікала ні хвилини. Вона, Олег та їхні діти негайно прийшли до моєї хати.

Вони принесли з собою повний набір для Святої Вечері, самі накрили стіл і розділили зі мною це священне свято.

Я сиділа за столом, сповнена сліз вдячності, дивлячись на їхні світлі обличчя. У той момент я відчула справжню родину.

У моїй голові дозріла чітка думка. Мій дім занадто великий і занадто холодний для однієї старої жінки. Але він ідеально підходить для великої, дружної сім’ї.

Наступного дня, після довгих і важких роздумів, я покликала Софію з чоловіком на серйозну розмову.

Я подивилася їм у вічі і твердо висловила свою подяку:

«Я буду нескінченно вдячна, якщо ви візьмете на себе турботу про мене до мого останнього дня. Якщо ви погодитеся на цю пропозицію, я негайно візьмуся за переоформлення цієї хати на ваше ім’я».

Я пояснила їм, що мої сини з дружинами не навідуються до мене, що мені важко жити на самоті, і що іноді мені навіть немає кому подати склянку води.

Софія заперечила з чистим серцем. Вона сказала, що їм нічого не потрібно, і що вони і так будуть допомагати мені.

Але я наполягла на своєму. Я відчула, що це правильне і справедливе рішення.

Після довгих вагань і моїх рішучих аргументів, молода сім’я погодилася.

Про своє остаточне рішення я досі не сказала синам. Я зберігаю мовчання.

Я думаю так: якщо власна мати стала для них байдужою і неважливою, то нехай вони дізнаються про мою волю від чужих людей, коли настане відповідний час.

Можливо, тоді мене вже не буде в цій хаті, яку вони так легко забули.

Чи шкодуватимуть вони про мене, чи про своє втрачене спадкоємство? Хто знає.

Я сиджу в кріслі біля груби, в якій Олег так дбайливо розпалив вогонь, і дивлюся на мерехтливе полум’я.

Мої думки важкі, як каміння, яке я більше не можу носити. Моє рішення здається мені єдино правильним, але воно також не дає мені спокою мене зсередини.

Це остаточний розрив із традиційним розумінням сім’ї, з тим непорушним законом, що спадок має належати лише дітям.

Але що таке родинний зв’язок, якщо він порожній? Що варта спорідненість, якщо вона ігнорує самотність?

Мої сини не запитують про моє здоров’я, не цікавляться, чи маю я дрова, чи є в мене що поїсти.

Вони надсилають мені короткі повідомлення на свята, які, здається, були скопійовані з інтернету, і на цьому їхня синівська місія закінчена.

Я для них — далека, старенька родичка, яка вимагає лише незручних зобов’язань.

Я згадую той зимовий вечір, коли я відверто благала їх про допомогу.

Я не просила грошей чи багатства. Я просила про людську присутність, про фізичну допомогу з цією величезною, непосильною хатою.

Вони тоді осоромилися, поки я говорила. Їхні очі бігали, вони переминалися з ноги на ногу.

Вони швидко запевнили мене у своїй любові, пообіцяли приїздити частіше, а потім швидко зібралися і поїхали, неначе тікали від незручної правди.

Їхній фінансовий успіх у столиці та за кордоном, схоже, забрав у них здатність до емпатії та базової синівської вдячності.

А ось Софія та Олег. Вони не мають зі мною родинного зв’язку, але вони проявили більше тепла і людяності, ніж мої власні діти за останні десять років.

Софія приносить мені бульйон і читає мені газети, коли я не можу сама.

Олег чистить сніг на подвір’ї, не чекаючи мого прохання.

Їхні діти приносять у мій старий дім сміх і гамір, який я втратила після того, як не стало чоловіка.

Вони зігріли не лише мою хату дровами, але й мою замерзлу душу.

Моє рішення переписати хату на них — це не просто винагорода, це акт справедливості.

Я інвестую своє майно в своє власне гідне завершення життя. Я забезпечую собі спокій і догляд.

Я не хочу доживати віку в будинку для літніх людей або благати синів про допомогу.

Я викупляю свій спокій своєю власністю. Це мій останній, рішучий фінансовий крок.

Як я відчуваю, що відреагують мої сини?

Я знаю. Вони будуть обурюватися. Вони не будуть шкодувати про мене. Вони будуть лютувати через втрату нерухомості. Вони скажуть, що я вчинила несправедливо, що “вони мали на це право”.

Їхні невістки першими почнуть обговорювати підступність “чужих людей”. Вони навіть не подумають, що їхня байдужість була головною причиною мого вчинку.

Я відчуваю образу, яка наростала роками.

Я віддала їм своє життя, виховала їх, допомагала їм стати на ноги.

А коли мені знадобилася допомога, вони відвернулися, пославшись на “важке життя”.

Ну що ж, моє рішення теж стало “важким життям”, яке їм доведеться прийняти.

Ця хата — це пам’ять про мого чоловіка. Це його праця. І я знаю, що він би схвалив моє рішення.

Він завжди цінував порядність і доброту більше, ніж холодні, обов’язкові стосунки.

Він би хотів, щоб у цій хаті лунав дитячий сміх (як сміх Даринки і Павлика), а не порожня тиша.

Я не буду їм нічого говорити зараз. Я чекатиму, поки всі папери будуть оформлені. Я хочу, щоб їх засмутило те, що дім їхнього дитинства тепер належить іншим людям.

Можливо, лише такий вчинок змусить їх задуматися про справжню ціну їхнього синівського обов’язку.

Це мій останній урок для них, закарбований у стінах і засвідчений нотаріусом.

Але, як гадаєте, чи вірно я роблю, що не кажу про це зараз своїм дітям? Чи не буде потім проблем у Софії і Олега через це?

Фото ілюстративне.