fbpx
Життєві історії
Вона прокинулася вдосвіта — думки роїлися, проганяли сон. Іще цілий тиждень до зарплати, а в гаманці вже порожньо. Тут ще й донька зі школи принесла записку: знову потрібні гроші. А ще ж треба «пережити» новорічний стіл. Ціни ростуть. Добре, хоч овочі-фрукти свої вродили. Воно то так, але ж і одяг якось потрібно оновлювати, й інше. Зарплата стоїть на місці, зате кредитний борг зростає щодня. Щораз обіцяє собі не користуватися кредиткою, поки повністю не розрахується, але не виходить. Ось і зараз прийдеться взяти чужі гроші

Цього дня вона прокинулася вдосвіта — думки важкі роїлися, проганяли від неї сон. Іще цілий тиждень чекати до зарплати, а в гаманці вже зовсім порожньо. Тут ще й донька зі школи принесла записку: знову потрібні гроші на всілякі потреби. А ще ж треба «пережити» новорічний стіл…

Ціни ростуть, як гриби після дощу. Добре, хоч овочі-фрукти свої вродили цього року. «Картопля є — голоду не буде», — кажуть у народі. Воно то так, але ж і одяг якось потрібно оновлювати, й інше. Зарплата стоїть на місці, зате кредитний борг зростає мало не щодня. Щораз вона обіцяє собі не користуватися кредитною карткою, поки повністю не розрахується з боргом, але не виходить зовсім зробити так. Ось і зараз. Доведеться знову дістати свою кредитку, з’їздити у супермаркет, щоб закупити харчів на весь тиждень і на свята. Звісно, вийде дорожче, ніж на базарі, та там таких розрахунків іще зовсім не освоїли. За матеріалами

Розмірковуючи, поспішила на найближчу маршрутку. Навіть заспокоїлася — рішення ж бо прийняла. Як завжди, сама. Ніколи нікому не скаржилася, не просила допомоги. Оточення знало її як постійну оптимістку в усьому — сильну, впевнену в собі жінку. Вона цей імідж підтримувала постійно. Їй навіть заздрили люди. Пліткували, мовляв, має покровителя якогось на стороні. Вона тільки усміхалася, бо що мала казати, хіба їй хтось повірить? Виправдовуватися чи розповідати, як доводиться крутитися непросто щодня самій? Кому це цікаво?

Та й люди навкруг різні. Може, дехто й хотів би, щоб плакала, жалілася… Та нехай собі, у кожного життя своє.

Прогнавши ці думки, вийшла з маршрутки, купила у магазині канцтоварів, шкільне приладдя, що просила вчителька, і повернула до супермаркету. Біля його входу стояв самотній дідок-жебрак. Повз нього байдуже снували перехожі, заклопотані своїми повсякденними справами. Ось пробігла зграйка студентів, поважно пройшло подружжя, мама з дітьми. З магазину вийшли дівчата… Дідок стояв із простягнутою рукою, опустивши голову. Видно, соромився чи було несила бачити осудливо-презирливі та недобрі погляди. На погану людину не схожий зовсім, колір обличчя не той. Та й одяг чистий. Хтозна, звідки і як привела його сюди доля. Як кажуть, бути в старцях не зарікайся…

«Купити вам поїсти?» — спитала несміливо вона. Старий кивнув. Підбадьорила: «Зачекайте трохи, зараз». Долетіли чиїсь слова: «Гроші їй нікуди дівати…». Поквапилася, швиденько скупилась, взяла діду булочок та ковбаси.

Небагато, скільки змогла на те, що мала, бо мала зовсім небагато. Нервувала, стоячи в черзі до каси, боялася, що той не дочекається. Нарешті поспіхом вийшла з магазину. Дід стояв на тому ж місці. Простягнула йому пакуночок: «Ось візьміть, їжте». Він підвів голову, дякував, бажав здоров’я й щастя не тільки їй, а й усій родині (якби ж вона її мала!). Вони стрілися поглядами. Його очі, колись, певно, синьо-волошкові, а тепер уже вилинялі, випромінювали не тільки вдячність, а ще й невимовний смуток та печаль. Погляд був такий щемно пронизливий, що їй аж повітря забракло. Та все ж усміхнулась підбадьорливо і пішла в задумі…

Той розпачливий погляд, повний вдячності, не могла забути цілий день, з голови не виходила та зустріч. Власні проблеми, які обсіли зранку, відступили зовсім. Багатьом іще гірше в цьому житті. А вона сильна жінка, тож здолає все сама. Мусить це зробити. Як завжди.

Міла РОДИЧ.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook