Віра здригнулася і різко прокинулася.

Телефонний дзвінок о пів на п’яту ранку був як удар блискавки, що розірвала густу тишу.

Дзвінки в такий час завжди сповіщають про щось недобре. На екрані — Олена, її мати.

— Алло, мамо? Що сталося?

— Віро, бабуся Анастасія. Вона пішла.

— Як це?! Фахівці ж запевняли, що ситуація стабілізувалася, казали про поліпшення!

— Не знаю, доню. Дзвонили з відділення. Такі недобрі новини. Не знаю, що казати. Її не стало. Господи, як же так, Віро? Як тепер бути.

— Ми впораємося, мамо. Я негайно приїду до тебе, і поїдемо в стаціонар.

— Ні, сюди не треба. Ти поїдь прямо до її квартири. Там треба все підготувати, прийняти людей. Щоб усе було гідно: чисто, прибрано. Візьми, будь ласка, білу тканину і закрий всі дзеркала. Ключі ж у тебе залишилися?

— Звісно.

— Тоді рушай. Я зателефоную пізніше. Треба вирішувати питання з прощальним обідом. У мене багато невирішених питань, — голос Олени майже нечутний.

Віра викликала авто. Їй треба було перетнути все місто, це займе понад годину, а вранці, коли почнеться рух, може і довше.

Вона сіла на заднє сидіння, ввімкнула в навушниках тиху інструментальну музику і поринула у свої думки.

Вона відчувала незрозуміле, подвійне відчуття, яке не могла ні пояснити, ні приборкати.

Машина мчала крізь сплячі квартали, фари вихоплювали з мороку мокрий асфальт і поодинокі вітрини. Віра притулилася до скла і дивилася в пітьму.

Її стосунки з бабусею Анастасією ніколи не були теплими чи близькими.

Вона завжди відчувала, що Анастасія Павлівна тримала її на відстані, була холодною до її дитячих мрій, підліткових сумнівів та юнацьких амбіцій.

І яка ж вона була сувора!

Віра згадала, як приходила до бабусі після занять у музичній школі і одразу бігла до фортепіано, щоб зіграти вивчене.

— Що ти робиш? — різко запитувала Анастасія Павлівна, виходячи з вітальні. — Ти щойно прийшла з вулиці. Руки спітнілі, пальці не розігріті. Спочатку треба помити руки, випити чаю, відпочити хоча б десять хвилин. І, Віро, не поспішай так. Твоя швидкість — це твоя найбільша проблема.

— Бабусю, я просто хочу тобі показати, що вивчила!

— І взагалі, Віро, тобі не завадило б грати менш енергійно. Твоя гра завжди схожа на бурю, а не на спокійну річку. Це надто емоційно і неакуратно. Надто багато шуму.

Або ж, зустрічаючи її з гуртка іноземних мов, бабуся Анастасія пильно оглядала її з голови до ніг.

— Як ти можеш так ходити? Згорблена, погляд постійно похмурий якийсь. Хіба так поводиться майбутня леді? Хлопці, Віро, цінують легкість і витонченість.

Бабуся критикувала Віру за все: то вона отримала недостатньо високу оцінку на іспиті, то її манера поведінки за столом була занадто неактуальною, то вона недостатньо стримано висловлювала свою думку.

Вона була її найголовнішим критиком.

А ще Анастасія Павлівна постійно наголошувала, що якщо Віра не розвине у собі холодний розум і не навчиться стримувати свої емоції, вона ніколи не досягне успіху у житті і залишиться нереалізованою.

— Віро, я тобі вкотре повторюю. Перш ніж кинутися головою у новий проект, зупинися. Подумай. Твоя подруга Дарина завжди має чіткий план, вона не розкидається ентузіазмом. Вона досягає мети. А ти? Ти, як і твоя мати, занадто імпульсивна. Тобі потрібна стабільна кар’єра, а не ці твої творчі пошуки.

Коли Віра, всупереч усім очікуванням бабусі, вирішила вступати на журналістику, Анастасія Павлівна була здивована.

— О, Боже, ну яка ще журналістика? Ким ти там хочеш бути? У цій професії потрібні зв’язки, цинізм, вміння швидко підлаштовуватися. Ти цього не потягнеш, Віро. Ти надто м’яка.

— Чому ж не потягну? Мені здається, я зможу. Я мрію писати аналітичні статті, розслідувати. Мама мене підтримала.

— Твоя мати така ж нерозважлива, як і ти. Вступай на бухгалтерський облік або архівну справу. Це завжди знайде роботу. Ти не маєш тих зовнішніх даних, щоб бути телезіркою, і не маєш тієї пробивної сили, щоб бути редактором. Тобі потрібна професія, яка гарантує тобі дохід і спокій. Бухгалтер — зарплата невелика, але ти завжди при ділі. Журналіст — спробуй, виборись із цієї маси.

— Бабусю, я не хочу рахувати чужі гроші чи перекладати папери. Я хочу писати, я відчуваю в цьому покликання!

— Віро, це не рівень твій. Треба не емоціями керуватися, а логікою. Слухайся старших і не вигадуй.

— Я ж слухаюся.

І справді. Віра завжди відчувала, що її життя проходить під знаком двох непорушних авторитетів — матері та бабусі.

Свого батька вона знала лише з фотографій — він покинув Олену, коли дізнався, що вона чекає дитину.

Для Анастасії Павлівни, яка була відомим науковцем-хіміком у великому інституті, це стало подвійним ударом.

Її донька, Олена, закінчила педагогічний коледж і мала намір вступати до університету, але через свій цікавий стан ці плани були зруйновані.

Олена так і не отримала вищої освіти і назавжди залишилася працювати вихователем у дитячому садку.

Якось Віра прийшла від бабусі заплакана і підійшла до матері з питанням:

— Мамо, чому бабуся Анастасія мене не любить?

— Чому ти так вирішила, люба?

— Вона постійно каже, що я безвідповідальна і занадто мрійлива. Але ж я не така! Чому вона це говорить?

— Ні, доню. Вона так не вважає. Вона просто бажає тобі найкращого, тому й звертає твою увагу на ті риси, які, на її думку, можуть завадити тобі у житті. Ти ж знаєш, що надмірна мрійливість може відірвати від реальності. Вона просто намагається тебе налаштувати на добрий шлях.

— А чому вона каже, що з мене не вийде хорошого журналіста? Чому вона так сумнівається у моїх здібностях?

— Доню, вона старша, у неї інший життєвий досвід. Їй здається, що вона знає краще, як тобі варто прожити своє життя. Але ми бабусю послухаємо, подякуємо за пораду і зробимо так, як вважаємо правильним. Домовилися? — Олена міцно обійняла засмучену доньку.

Потім, коли Віра пішла у свою кімнату, Олена зателефонувала матері, і розмова знову була болісною.

— Мамо, навіщо ти так з Вірою? Вона знову прийшла від тебе в сльозах.

— Що значить «навіщо»? Я кажу те, що вважаю за потрібне. Якщо їй не донести правду, то вона виросте такою ж наївною та неорганізованою, як і ти.

— Мамо, припини. Я не неорганізована. І якщо я вже звикла до твоїх вічних докорів, то вона — ні. Вона ще дитина, і ти не маєш права говорити їй такі речі.

— Саме зараз їй і потрібно це говорити, щоб вона не повторила твоїх помилок у дорослому віці. Тобі я, мабуть, мало говорила, от ти й таку помилку в молодості зробила. Скажи спасибі, що я їй не нагадую про її батька-втікача. Я можу й про нього сказати все, що думаю, і про тебе, — Анастасія Павлівна досі не могла змиритися з тим, що її донька виховує дитину сама і не стала видатним педагогом. — Якби не він, твоя кар’єра б склалася зовсім інакше.

— Так, мамо, інакше. Але тоді у мене б не було моєї Віри, моєї єдиної доньки і, до речі, твоєї єдиної онуки.

Анастасія Павлівна сердито мовчала і завжди кидала слухавку.

Віра чула ці розмови і завжди була переконана, що бабуся її не любить.

З роками Анастасія Павлівна стала ще більш неприступною та ворчливою.

Навіть коли Віра закінчила університет і почала працювати власним кореспондентом у регіональному виданні, бабуся не хвалила її, а продовжувала скептично критикувати та сумніватися в її професійних здібностях.

Віра мовчала, ображалася, ламала голову, як їй нарешті довести свою спроможність, злилася, засмучувалася.

Але сьогодні все це закінчилося. Не буде більше різких слів, не буде суперечок, не буде образи. Нічого.

Не буде ні її фірмового полуничного варення, ні вечірніх посиденьок із ромашковим чаєм, ні її старомодних елегантних костюмів та хусток, ні її дивних хімічних жартів, ні гучно ввімкненого радіо з класичною музикою, ні пізніх дзвінків із проханням допомогти знайти синонім до рідкісного слова.

Ні-чо-го.

У носі защеміло, до горла підкотив клубок. Злість та гіркота, що існували стільки років, змінилися важким відчуттям втрати та недосказаності, ніби вони не встигли сказати одне одному щось найважливіше.

Таксі зупинилося біля старої бабусиної п’ятиповерхівки. Де-не-де у вікнах уже загорілося світло, двірники повільно змітали опале листя.

Місто прокидалося, але життя цієї родини вже не буде таким, як було до сьогодні.

Будинок був старий, пожовкла цегла фасаду вже давно вкрилася мохом від дощів і часу.

Віра потягнула на себе важкі вхідні двері.

Вони піддалися з протяжним скрипом, і одразу в ніс вдарив цей до болю знайомий запах: старої бібліотеки, прохолодного крохмалю, поліролю для меблів.

Віра повернула ключ у замку і тихо зайшла, почуваючись гостею.

Здавалося, що Анастасія Павлівна зараз вийде з кімнати, поправить окуляри і суворо скаже:

— Знову принесла бруд у передпокій, Віро, обережніше треба, обережніше.

Але в квартирі панувала незвична, гнітюча тиша. Віра пройшла на кухню: на столі стояла чашка з недопитим чаєм, акуратно складена підшивка наукового журналу.

Поруч лежала ручка, в якій бабуся завжди сама ретельно міняла чорнило.

Анастасію Павлівну забрала швидка, тож вона не встигла нічого прибрати.

Віра провела пальцем по обідньому столу: неприродно багато пилу.

У бабусі завжди все блищало.

Віра вирішила зайнятися вітальнею. Тут, мабуть, вони збиратимуть гостей і бабусиних колишніх колег.

На столі, за яким Анастасія Павлівна писала, були акуратно складені шкіряні папки: квитанції за комунальні послуги, інструкції до побутової техніки, конспекти лекцій з хімії.

Віра підняла папки, щоб перекласти їх на тумбу, і побачила під ними товстий, новий зошит. На першій сторінці було каліграфічним почерком виведено:

“Для Віри та Олени. Прочитайте, коли мене не стане”.

Віра затамувала подих і тремтячими руками перегорнула сторінку. Це був лист-сповідь:

“Дорогі мої дівчата, Віро та Олено. Я впевнена, що цей зошит потрапить до вас лише тоді, коли моя присутність стане неможливою. Я багато чого не встигла вам сказати. Тому пишу зараз, поки я ще відносно здорова.

Я хочу щиро попросити у вас пробачення і сказати: я знаю, що ніколи не була лагідною чи підтримуючою бабусею. Я знаю, я забагато критикувала і сварила вас. Але це не було наслідком відсутності любові, а лише моїм спотвореним бажанням зробити вас сильнішими та кращими.

Мені здавалося, що якщо постійно вказувати на слабкості, людина змушена буде змінитися і загартуватися.

Олено, я відчуваю глибоку провину перед тобою за те, що не підтримала тебе, коли ти залишилася сама з дитиною. Я повинна була взяти академічну відпустку, присвятити себе вихованню Віри і дати тобі можливість вступити до університету та побудувати ту кар’єру, про яку ти мріяла.

Але я поставила свою наукову роботу вище за твоє щастя. Це мій найбільший гріх.

Вірунечко, я говорила тобі різкі речі, тому що страшенно боялася тебе похвалити. Я завжди вважала: якщо хвалити, то людина втрачає дисципліну, розслабляється і перестає прагнути досконалості: у навчанні, у роботі, у саморозвитку.

Я бажала тобі лише добра, тому й вдавалася до такої недоброї риторики.

Я завжди знала, що ти досягнеш успіху в журналістиці, але мені здавалося, що моя постійна критика змусить тебе бути ще більш завзятою та винахідливою. Але ти й так завжди була розумною, цілеспрямованою та надзвичайно здібною дівчинкою.

Я не змогла визнати своїх педагогічних помилок.

А ще я не навчилася говорити: я люблю вас, ви — моя єдина і найбільша цінність у цьому житті. Я не говорила, тому що мене саму цьому не навчили.

Нас лише засуджували та піддавали критиці, і ми, дорослішаючи, відтворюємо цю ж модель.

Пробачте мені за те, що ви не відчували від мене безумовної підтримки та тепла впродовж усього життя. Пробачте, що була такою холодною, відстороненою і часом несправедливою.

Це не ваша провина, це моя внутрішня слабкість.

Запам’ятайте, що я завжди буду любити вас. Ви — мої найкращі донька та онука.

У шафі, на верхній полиці ви знайдете оксамитову скриньку. У ній — дуже старовинні срібні сережки та брошка з бурштином.

Це родинна реліквія від моєї матері. Розпоряджайтеся цим на свій розсуд. Не ховайте, як я ховала.

Якщо вам потрібні гроші — продайте і витратьте на щось важливе. Пам’ять про нас живе не в речах чи прикрасах, а у вашому серці.

Я дуже сильно вас люблю і благаю про прощення за все. Пробачте, що не змогла сказати цього раніше, дивлячись вам у вічі.

Ваша бабуся Анастасія”.

Під листом стояла чітка дата: шість місяців тому.

Віра перечитала ці рядки кілька разів, а потім розплакалася.

Як же так? Чому ця правда відкрилася їй лише зараз, коли вже пізно?

Але потім вона відчула, що їй стає легше.

Важкий тягар образи та злості, який вона носила у своєму серці, раптом зник. Камінь, що тиснув, розчинився.

— Пробач, бабусю. І ти нас. Я зрозуміла. Пробач, що не відчула цього і не зрозуміла раніше, — прошепотіла Віра.

Квартира мовчала. Але Вірі здавалося, що хтось її чує.

За вікном займався яскравий, пронизливий світанок.

Починався новий, важкий день, наповнений клопотами і сльозами. Але його потрібно пережити і рухатися далі.

Невдовзі приїхала Олена. Віра міцно обійняла матір і заплакала щиро і відверто.

Вона зрозуміла, що втратила найближчу людину, яка любила її своєю дуже дивною, але абсолютно щирою любов’ю.

Олена здивувалася силі емоцій доньки, але нічого не сказала.

А Віра раптом вимовила те, що ніколи не було прийнято говорити в їхньому домі:

— Я люблю тебе, мамо.

— І я тебе люблю, доню.

— Я дуже, дуже любила бабусю.

— Я знаю, Вірочко. І вона це теж знала, — відповіла Олена, пригортаючи доньку в обіймах, відчуваючи, як у цю хвилину їхня родинна емоційна стіна почала руйнуватися.

Чому в житті буває так, що нам так важко сказати такі важливі слова? Чому ми їх не кажемо, коли все добре?

Чому ми їх говоримо зі сльозами на очах тоді, коли вже людини не стане, а не тоді, коли щасливі?

Чи це в усіх так? В чому може бути проблема?

Фото ілюстративне.