Віра прийшла у гості до Ганни. Подруги любили посидіти на кухні за горнятком кави, поговорити про життя, поділитися секретами.
Якось під час їхньої розмови додому повернувся чоловік Ганни – Олександр. І не просто повернувся. Чоловік приніс додому дві повні сумки продуктів.
Віра з подивом спостерігала, як Олександр заніс у квартиру все, що купив: олію, зелений горошок, кукурудзу, мінеральну воду, фрукти, пакети з м’ясом, макаронами, меленою кавою. Про сіль та цукор теж не забув. Вивантажив усе та поїхав.
– Це що таке? ‒ здивовано спитала Віра.
‒ Запаси закінчились. Ось Олександр й перейнявся, – спокійно відповіла Ганна.
‒ І він, що ‒ завжди так?
– Ну так. Я тільки по дрібниці купую: хліб, молоко, йогурти. Дуже зручно, знаєш. Потрібні продукти завжди під рукою.
‒ А горошку та кукурудзи стільки навіщо?
‒ Сини люблять. Саша зараз ще ковбас різних привезе, овочів заморожених. Дуже зручно, коли треба щось швидко приготувати.
‒ Ти ніколи не казала, що ви так запасаєтеся.
‒ Це Олександр. Його ідея. А я вже звикла і мені це підходить.
– Золотий у тебе чоловік!
– Це так. Господарський, надійний. Мало каже, багато робить. Я це одразу зрозуміла, коли ми познайомились.
‒ Розкажи, як це було! ‒ в очах Віри горіла цікавість.
‒ Ми познайомилися на дні народження моєї однокурсниці, ‒ почала свою розповідь Ганна. ‒ Олександр тримався осторонь, не танцював. Сидів, думав про щось своє і ненав’язливо роздивлявся гостей. Це потім я дізналася, що він тоді і помітив мене.
‒ Провів додому?
‒ Ні. Того дня не наважився. А за кілька днів, виходячи з університету, я зіткнулася з ним прямо біля виходу. Він вдав, що це сталося випадково. Слово за слово. Розмовилися. Пішки дійшли до мого будинку, а це досить далеко. Олександр попросив номер телефону. Так і почали зустрічатися.
З ним добре було. Просто, без напруження. Минув якийсь час, і Олександр запросив мене в ресторан.
‒ Мабуть, стрибала від радості? ‒ усміхнулася Віра.
‒ Стрибати не стрибала, але дуже зраділа. Вбралася в найкращу сукню, зачіску зробила, макіяж. Ну ти розумієш. Нові туфлі взула.
Олександр мене зустрів із квітами, провів до столика. Сидимо, вечеряємо, розмови розмовляємо. Година, друга. Він мене запросив на танець. Коли сіла після цього, зрозуміла, що ноги буквально відвалюються: даремно новими туфлями хотіла козирнути. Скинула я їх (на столі скатертина до підлоги – нічого не видно) і видихнула вільно.
Посиділи ще якийсь час. Настав час йти. Я сую ноги в туфлі, але вони набрякли, взуття не налазить.
Пам’ятаю: сиджу, почервоніла, сльози на очах. Олександр розгубився, не розуміє, що відбувається. Запитує тремтячим голосом:
‒ Анночко, що трапилося?
Довелося зізнаватись.
Олександр довго не думав. Сказав, щоб не переживала, сиділа спокійно та чекала на нього. А сам рвонув кудись.
За півгодини з’явився з взуттєвою коробкою. Відкриваю, а там – кросівки! Саме мого розміру! І саме ті, що я збиралася купити.
– Нічого собі! Як у кіно! – захоплено вигукнула Віра.
– Тоді я й зрозуміла, що Олександр – моя людина. Вже п’ятнадцять років разом. Пролетіли як один день.
– Щаслива ти, Ганно…
– І справді щаслива, – замріяно підтвердила Ганна.
Фото ілюстративне.
