Оксана якраз саме виходила з великого торговельного центру у спальному районі, тримаючи в обох руках важкі еко-сумки, наповнені продуктами для родини.

Вона в цей день дуже поспішала, адже сьогодні був єдиний повний вихідний за весь тиждень, і їй потрібно було ще заїхати в хімчистку за речами, забрати сина з гуртка і підготуватися до батьківських зборів, там якісь невирішені питання зібралися.

Це був шалений ритм життя жінки щодня, яка поєднувала непросту віддалену роботу та материнство, намагаючись збалансувати іпотечні платежі та дитячі потреби, а ще було купа домашніх справ, з якими їй щодня теж потрібно було впоратися.

Справи, справи, справи.

Аж тут, раптово, за її спиною пролунав знайомий голос:

«Оксано, це ти?! Невже це ти, невже тебе знову бачу, моя зірочко?»

Оксана відразу обернулася, відчувши легку втому від ваги сумок. Біля входу, де вже розтанули останні снігові кучугури, стояла жінка у білому пуховику-ковдрі, що виглядав неймовірно дорого і блищав, як реклама дорогого зимового курорту.

Її шикарне волосся було ідеально укладене, а в руках вона тримала маленьку сумочку, наче щойно вийшла з подіуму, а не з провінційного супермаркету, в руках у неї важких сумок, як у Оксани, не було.

― Невже не впізнала мене зовсім?

― Вибачте, але ні, ― чесно відповіла Оксана, намагаючись не опускати важкі сумки, щоб не забруднити їх об асфальт.

Обличчя, звісно, здавалося їй трохи знайомим, але вигляд цієї жінки був настільки чужий і глянцевий, що контекст був абсолютно відсутній.

― Я Вікторія! З паралельного класу, де ми з тобою якийсь час сиділи за однією партою на спільних уроках біології! Ну, ти даєш, геть забулася, дійсно. Невже я так кардинально змінилася за ці роки?

«Віка! Точно! Віка з „Б“ класу, ми з нею якось ціле літо дружили, поки батьки були на заробітках, і збирали малину, — пригадала Оксана. — І як же вона змінилася! Це була скромна дівчинка, а тепер — справжня красуня, видно, що стала багатою і красивою пані».

― Ні, що ти! ― Оксана нарешті поставила сумки на землю, відчуваючи, що стояти ще доведеться трохи, а тримати сумки важкі сил вже не було. ― Ти просто фантастично виглядаєш! Здається, час тебе взагалі не змінив, така ж молода і красива. Ти прямо зійшла зі сторінок модного журналу.

Вікторія задоволено засміялася, граційно поправляючи зачіску.

Вигляд у неї був, безумовно, процвітаючий і це була правда та вона це добре знала.

Доглянута, струнка, одягнена з фірмових бутиків

Один погляд на її золоті прикраси та бездоганний манікюр говорив: усе в її житті склалося краще, ніж очікувалося. Від неї прямо віяло достатком, смаком і дорогими парфумами.

― Розповідай, як твої справи. Скільки ж ми не бачилися з тобою?

― Зі шкільного випускного, напевно ― років двадцять п’ять точно, ― підрахувала швиденько Оксана.

― О, про вік не треба! Я відчуваю себе на двадцять два! ― Вікторія театрально закрила очі і посміхнулася. ― Я думала, ти вже давно поїхала з нашого району далеко кудись, хтось говорив, що за кордоном ти зараз, ― зауважила Оксана.

― А я й поїхала. Коли вийшла заміж, ми зі Стасом, він, до речі, власник мережі будівельних магазинів, переїхали в новий житловий комплекс біля ботанічного саду. Але тут залишилася моя мама, тому я іноді навідуюся. Слухай, на вулиці зараз така холоднеча, давай зайдемо в ту кав’ярню навпроти? Я пригощаю, звісно ж! Якусь легку пасту чи салатик!

Оксана справді мала багато справ цього дня. У неї вдома чекала робота, яку вона взяла на підробіток, а вже за годину вона мала забрати свого сина Михайлика з гуртків.

― Я б із радістю, Віко, але у мене купа планів, і ще ці сумки, я вже не встигаю нікуди.

Вікторія, помітивши її вагання, підморгнула і вказала рукою:

― Ти не переймайся. У мене машина тут за рогом припаркована. Я тебе швиденько підкину. Заодно перевіримо, чи пам’ятаю я твою стару адресу. Ти ж, здається, залишилася жити у своїй?

― Ні, пакети я несу не до себе, ― зніяковіла Оксана.

― До якогось пана цікавого, не інакше! ― Вікторія округлила очі, ніби обговорювала велику таємницю.

― Та ти що, ― засміялася Оксана. ― Я вже давно заміжня за Андрієм, у нас син Михайлик ― школяр. Живемо ми поки що в моїй однокімнатній квартирі, яку мені батьки залишили.

― Однушка? Як ви там усі разом? ― здивовано вигукнула Вікторія.

― Ні, батьки вже років десять постійно живуть на дачі, вона добротна у нас. А ми втрьох якось поміщаємося. Звісно, іноді тісновато, але живемо, у людей і гірше буває. У нас усе компактно, знаєш, як у японців.

Вони підійшли до машини.

У Оксани перехопило подих: це був шикарний чорний позашляховик, про який вона мріяла.

«Напевно, він один коштує стільки, як три мої квартири. Моя іпотека за нього не коштує і десятої частини», ― промайнуло відразу в голові.

― Сідай давай, ― веліла Вікторія. ― Сумки кидай назад. Куди мені їхати?

― Тут недалеко. На вулицю Вишневу, будинок 17.

Поки вони їхали по вузьких, засніжених вуличках, Оксана розповіла Вікторії, що інколи навідує Пані Анну, їхню колишню вчительку української мови. Вона вже давно на пенсії, і так вийшло, що за старенькою зовсім нікому доглядати.

Звісно, до неї пару разів на тиждень приходить соціальний працівник, але цього недостатньо.

Пані Анна відчайдушно потребує спілкування. Ось Оксана і допомагає їй, привозить продукти, ходить в аптеку, читає їй вголос і просто розмовляє. Це її добровільний обов’язок.

― Пані Анна? Вона ж вела в нас українську мову та літературу, ― згадала Вікторія. ― Ох, і сердита постійно ж ця жінка була, вічно щось їй не подобалося! Я пам’ятаю, як вона мене мало не залишила на другий рік через одну єдину недобру оцінку, яку все ніяк виправити не вдавалося мені.

― Я б так не сказала, ― не погодилася Оксана. ― Вона завжди справедливо оцінювала. Так, вона була строга, але її метою було, щоб ми всі знали її предмет досконало. Вона викладала з любов’ю до мови і хотіла, щоб ми мали перевагу.

― Ну, не знаю, ― протягнула Вікторія, дивлячись на номер будинку. ― Усе, приїхали. А це що за район? Тут такі старовинні будинки, що не ремонтувалися, здається, років 50! Слухай, а можна я теж зайду? Провідаю Пані Анну. Я куплю їй якісь дорогі цукерки, якщо вдома є.

Оксана зраділа. Завжди приємно, коли хтось приділяє увагу одинокій людині.

Колишня вчителька, незважаючи на недобре самопочуття, мала яскравий розум і фантастичну пам’ять.

Вона відразу впізнала Вікторію і не без задоволення дізналася, що в її учениці життя склалося досить таки блискуче.

― А я ось, Вікторіє, живу зараз у повній самотності, ― поскаржилася пані Анна. ― Дітей у мене немає, а чоловіка, Степана Петровича, не стало сім років тому. Дякую Оксанці, вона про мене дбає. Приносить продукти, в аптеку ходить, прибирає. Я навіть не знаю, що б без неї робила. Вона мені як рідна донька.

― Так, Оксана у нас молодчина, ― погодилася Вікторія. Вона ходила по великій, але трохи занедбаній квартирі, розглядаючи старі меблі та високі вікна. ― Який чудовий вигляд із вікна! ― похвалила вона. ― І стелі високі. Я люблю, коли просторо, а не ті наші сучасні «коробки» з низькими стелями.

― Квартиру отримував мій чоловік ще колись давно, Степан Петрович. Він був інженером на заводі, ― Пані Анна посміхнулася. ― Тепер уже можна про це говорити! Так, це двокімнатна квартира з нестандартним плануванням у центрі старого району. Я все сподівалася, що ми станемо батьками з ним, але не склалося, на жаль. Так ми і прожили тут удвох.

― І кому ж вона дістанеться? ― раптом, не стримавшись, виявила інтерес Вікторія, її голос став більш різким і діловим. Вона підійшла до вікна і ніби оцінювала квадратні метри. ― Ну після вашого відходу, звичайно. Вибачте, що запитую, але це важливе юридичне питання.

У цей момент до кімнати входила Оксана з підносом, на якому стояв заварник і чашки.

Вона докірливо подивилася на Вікторію, але Пані Анну питання не збентежило.

― У мене є далекі родичі в іншому місті, племінники мого чоловіка. Ми не спілкуємося вже, звісно, дуже давно, так якось вийшло у нас. Хоча за законом, можливо, квартира відійде саме їм. Мені байдуже. Вони ж мною не цікавляться. А я не хочу нікого обтяжувати.

― Давайте пити чай! ― запропонувала Оксана, щоб перевести розмову на більш нейтральну тему.

Вони просиділи близько двох годин, обговорюючи шкільні роки та спільних знайомих.

Коли настав час прощатися, Вікторія тепло обняла колишню вчительку і попросила в неї дозволу іноді її відвідувати, обіцяючи приносити смачні солодощі. Та сказала, що буде тільки щаслива від того, що з нею проводитиме час.

Вже в ліфті Оксана сказала Вікторії:

― Навіщо ти про квартиру запитала? Хіба ти не могла просто так прийти і поговорити про шкільні роки? Пані Анна ― прекрасна людина. Я хочу, щоб вона жила якомога довше!

― Таке життя, Оксано, щоб ти не казала, а реальність буде така, що може й не дуже сподобатися тобі― філософськи зауважила Вікторія, а її очі засвітилися холодним вогником. ― Ніхто не вічний. Треба мислити раціонально.

Потім, після невеликої паузи, вона додала:

― А ти молодець, хитро придумала!

― Що? Нічого не розумію. Ти взагалі про що? ― запитала здивовано Оксана.

― Ти думаєш, за всі твої старання старенька просто так відпише тобі цю двокімнатну квартиру?

― Вікторія, та як ти взагалі таке могла подумати,  ― було видно, що Оксана обурена до глибини душі. ― Як ти взагалі могла подумати про таке? Я допомагаю цій жінці з чистого серця!

― Послухай, я рієлтор, я вже більше десяти років на ринку нерухомості. Через мої руки пройшли десятки квартир, заповітів, судових справ. Мене складно здивувати в житті, тому я мислю раціонально і цілком логічно. Справедливості не існує, є лише можливості, за які потрібно чіплятися.

― Я допомагаю пані Анні просто так! Це мій обов’язок перед людиною, яка мені допомагала в школі!

― Ну, звичайно. Ти сама тулишся в маленькій однушці з чоловіком і дитиною, яка росте, а у тебе під боком одинока старенька жінка у шикарній двокімнатній квартирі, що розташована у гарному, тихому місці. Розумію тебе! Більше того, всіляко підтримую! Знаєш що. Давай через моє агентство «Вдалі справи» ви укладете договір довічного утримання? Ми тебе проконсультуємо, супроводимо до нотаріуса. Це цілком законний і швидкий спосіб отримати нерухомість.

Вікторія на секунду замовкла, навіть не знала, що сказати на це.

― На вулиці незручно розмовляти, зараз у кафе сядемо і все як слід обміркуємо. Це золота справа, Оксано! Ти можеш закрити іпотеку за свою однушку і переїхати сюди.

― Нікуди я не піду! ― рішуче заявила Оксана, відійшовши від подруги на кілька кроків. ― У мене багато справ. Вибач, мені треба йти!

― Ну й ти даєш! ― з почуттям прошепотіла Вікторія, ховаючи візитівку в кишеню. ― Ти думаєш, це все ― вона показала на свій дорогий пуховик, а потім на машину ― дістається просто так? Ні, моя люба, треба працювати багато, все прораховувати наперед! І хапатися за будь-яку можливість, щоб зробити своє життя кращим. Гроші просто так не падають з неба!

― Я цілком задоволена своїм життям, ― сказала Оксана. ― І мені не потрібна нерухомість ціною совісті. Я хочу спати спокійно.

― І тому ти будеш спокійно собі жити в тій малій квартирі і далі? Ти не думаєш про сина! А я на твоєму місці вже б діяла!

― Мені пора! ― Оксана розвернулася і швидким кроком пішла у напрямку свого будинку.

Вікторія ж залишилася стояти біля машини, дивлячись їй услід із сумішшю подиву.

Минуло відтоді кілька місяців.

Оксана, в черговий раз відвідуючи Пані Анну, принесла їй невеликий торт із вишнями та букет свіжих квітів.

Коли вони сиділи за столом і пили чай, Оксана помітила, що старенька перебуває в якомусь незвично піднесеному настрої, майже святковому.

― Пані Анно, ви сьогодні сама на себе не схожі. Щось трапилося? ― поцікавилася вона.

― Та так, Оксаночко. Мені поки що не можна говорити, але скоро ти все дізнаєшся, ― загадково промовила Пані Анна, а її очі блищали яскравими вогниками.

Оксана внутрішньо напружилася. Що ж таке могло статися, якщо навіть її чоловік Степан Петрович не мав більше родичів?

Потім учителька мимохідь подивилася на годинник і, схопившись за голову, почала метушитися.

― Ой, зовсім забула! Як же так? ― вона піднялася з-за столу. ― За мною скоро приїдуть, а я не готова!

― Хто приїде? ― дуже здивувалася Оксана.

Вона знала, яке у колишньої вчительки самопочуття, і вона вже кілька років узагалі не виходила з дому.

― Це секрет! ― піднявши палець, сказала Пані Анна. ― Мені Вікторія сказала, що сьогодні моя домова книга буде оформлена.

― Стривайте, яка Вікторія? Ви зараз про кого? І що за книга?

― Ой! ― Пані Анна зрозуміла, що проговорилася. ― Дарма я проговорилася. Ти йди, Оксаночко, додому. Завтра свято, у тебе, напевно, багато справ. Дякую, що навідала, дорога.

Оксана не стала сперечатися. Вона попрощалася і швидко спустилася на перший поверх.

Вийшовши з під’їзду, вона вирішила не йти, а почекати на сусідній лавочці, прихованій густим кущем бузку.

Внутрішній голос підказував їй, що зараз має статися щось важливе, що стосується намірів Вікторії.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин до під’їзду Пані Анни під’їхав чорний позашляховик. Оксана відразу його впізнала ― це ж машина Вікторії!

Шкільна подружка приїхала не одна. На передньому сидінні Оксана розгледіла представницького вигляду чоловіка у діловому костюмі, який, очевидно, був юристом або нотаріусом.

Він залишився сидіти в машині, поки Вікторія попрямувала до під’їзду. На ній був елегантний костюм, що говорив про важливу фінансову зустріч.

Несподівано в голові Оксани з’явилася цікава думка. Вона чітко уявила собі недобрий план Вікторії: вона сьогодні приїхала, щоб укласти договір довічного утримання або ще щось задумала.

«Потрібно терміново щось робити, ― промайнуло в неї в голові. ― Тільки що?»

У неї не було часу як слід обміркувати свої дії, вона просто зробила те, що перше спало на думку.

Оксана впевненим кроком пішла назустріч подрузі з дитинства.

― Віко! А ти тут що робиш? ― вона намагалася говорити спокійно, з усмішкою, ніби взагалі не в курсі, що тут відбувається.

― Оксано? От це зустріч, ― було помітно, як Вікторія розгублена. Вона не відразу зуміла взяти себе в руки. ― Ти не повіриш, я сьогодні згадала про Пані Анну. Вирішила заїхати, щоб привітати з наступаючим святом.

Оксана вдала, що повірила, хоча її зовсім не збентежило те, що Вікторія прийшла з порожніми руками, лише з тонкою шкіряною папкою для документів.

― Ой, а ти хіба нічого не знаєш? ― запитала Оксана, надавши голосу впевненості та невимушеності.

― А що таке? ― напружилася Вікторія.

― Так Пані Анна вже поїхала, немає її.

― Не може бути! ― вигукнула Вікторія. Вона мало не проговорилася, що вони ж із нею домовилися про зустріч. ― Поїхала? Куди?

― Так, поїхала. Я сама здивувалася. Її забрала до себе двоюрідна племінниця.

― Вона ж начебто самотня, ― із сумнівом промовила Вікторія.

― Так це двоюрідна племінниця, дочка її сестри, якої не стало давно. Все одно рідня, хоч і далека, ― прийнялася вигадувати Оксана. ― Я її бачила на власні очі. Виявляється, вона жила в Тернополі, але тепер повернулася до Києва. Сказала, що буде доглядати свою тітоньку, бо не хоче, щоб вона жила самотньо. І вона абсолютно права, ― закінчила вона свою розповідь.

Вікторія постояла в нерішучості. Її обличчя виражало повне розчарування.

― Послухай! ― раптом запитала вона в Оксани. ― А ти що тут робиш?

― Так нічого, ― спокійно відповіла Оксана. ― Йшла у своїх справах. Раптом бачу: ти приїхала. Вирішила потеревенити.

― Ага! Ну, бувай! ― Вікторія сіла в машину.

Оксана помітила, як вона щось злісно розповідає чоловікові, який сидить на пасажирському сидінні, а той невдоволено розмахує руками. Потім машина різко рушила і зникла за рогом.

Оксана трохи заспокоїлася.

Вона трохи перехвилювалася, але вона знала, що вчинила абсолютно правильно.

Не потрібна їй жодна дорога машина і квартира теж не потрібна, якщо для цього доведеться здійснити якусь недобру справу.

Вона швидко піднялася до Пані Анни і сказала їй, що бачила Вікторію, але та не змогла зайти, бо її несподівано викликали у відрядження.

― Ой-ой, як же так! ― здивувалася Пані Анна. ― Адже ми з нею хотіли оформити, ― вона відразу замовчала.

― Що? ― запитала Оксана.

― Ні-ні, нічого, ― швидко сказала старенька. ― Це я так, заговорююся.

Того ж дня Оксана вирішила не чекати більше. Вона випросила у Пані Анни номер телефону її двоюрідної племінниці, про яку сама ж вигадала історію. Племінниця, яку справді звали Світлана, існувала і жила у Києві.

Оксана зателефонувала за вказаним номером. Виявилося, що Світлана була дуже приємною, але втомленою жінкою.

У неї були великі проблеми в сім’ї останнім часом, і їй довгий час було ні до чого.

Вона покаялася, що кілька років не згадувала про тітоньку, але це тому, що не хотіла її хвилювати своїми негараздами.

Вона запевнила, що зараз усі труднощі позаду, і вона обов’язково приїде до неї в гості ― тим паче, завтра свято.

І що найдивовижніше, Світлана своє слово стримала. Вона приїхала до пані Анни, та не сама, а зі своїм чоловіком та двома дітьми.

Колишня вчителька була так рада, що просто не передати словами. А ще вони дуже здружилися з Оксаною.

Світлана зі сльозами на очах дякувала їй за всю ту безкорисливу турботу, якою вона оточила тітоньку.

І, несподівано для самої Оксани, Світлана наполягла на тому, щоб офіційно найняти її в якості доглядальниці, щоб Оксана отримувала гідну оплату за свій благородну важку працю.

Оксана спочатку відмовлялася, але потім, подумавши про чоловіка та сина, все ж погодилася. Гроші були невеликі, але достатні, щоб покривати частину іпотеки.

А за тиждень до свого дев’яносторіччя пані Анна покликала Оксану і передала їй конверт.

У ньому був заповіт. Згідно з ним, Оксана успадковувала половину квартири, а інша половина відходила Світлані, племінниці.

«Це не за послуги, Оксаночко, ― прошепотіла стара вчителька. ― Це за людяність. Я знала, що робила Вікторія. Але ти не погналася за багатством. Ти залишилася собою. А це найцінніше».

Оксана була зворушена до сліз. Вона не знала, що скаже Вікторія, коли дізнається про це, але їй було байдуже. Справедливість, яку вона шукала, знайшла її сама.

Оксана була зворушена до сліз, адже вона дуже добре знала, що справжня цінність не в багатстві, а в людяності.

Та чи вірно вчинила вона, коли відмовилася від того, щоб отримати квартиру бабусі Анни повністю за те, що доглядала б її і далі сама? Що в цьому недоброго?

Фото ілюстративне.