І як би мені важко не було, які б перепони не стояли на моєму шляху, які б проблеми не довелося долати з великими труднощами, але я ніколи нічого не просила в своєму житті жодного разу, – завжди говорить моя однокласниця Вікторія. – Все життя я все сама роблю, на себе лише одну надію маю, більше не сподіваюсь ні на кого, не має на кого розраховувати більше. Хоча життя мене не дуже плекало, щиро кажучи, я побачила чимало недоброго в своєму житті.
І рідні їй люди добре знають, що це дійсно так, адже це чиста правда.
Я теж знаю свою подругу, як сильну і цілеспрямовану людину, хоча заможною вона ніколи, особливо, не була, лише не так давно сама вилізла з бідності.
Вікторія овдовіла в найскладніші дев’яності роки, практично лише сама ростила своїх двох дітей, виховала їх хорошими людьми, обом, не дивлячись ні на що, дала гарну освіту. Зараз її діти вже дорослі та успішні, але чого це коштувало їх матері, важко навіть уявити, лише вона одна знає, але старається ніколи нікому не розповідати, не любить говорити на цю тему. вікторія з тих людей, яка не жаліється на своє життя.
Здавалося б сама жінка, коли згадує своє минуле, дивується, як вона могла з цього всього вибратися сама, впоратися з усіма проблемами.
– Озираюся назад, у ті далекі роки, і сама не вірю! – якось щиро розповіла Вікторія. – Були часи навіть, коли сиділи ми на одних макаронах без масла, і на роботу доводилося пішки йти мені дуже далеко, в літніх кросівках по снігу, а потім гарячий чай тиждень пити, бо нелегко було після того, з собою на роботі несла лише шматочок черствого хліба на обід, щоб хоч перекусити чимось. А більше нічого в будинку не було, от просто нічого не було, і грошей не було теж. Сама їла через раз, і таке бувало доволі часто. Але просити мені ніколи і в голову не приходило! Навіть у близьких своїх, у рідних людей. Ні за що! Нікому ніколи не скаржилася на життя, ніхто і не здогадувався, як нам живеться, а нам жилося дуже важко у ті часи. Нічого, вистояли ми, минули ті важкі роки. Я не люблю тих людей, які лише те й роблять, що скаржаться і постійно щось від когось чекають.
– Молодець ти, звичайно! Тільки ось дітям щось таке життя було за що? – кажуть сьогодні родичі Вікторії, не розуміючи зовсім жінку. – Діти сиділи на макаронах, місяцями не бачили фруктів і цукерок, але ж навколо були родичі та близькі люди, цілком здатні допомогти, вже хоча б продуктів звичайних привезти, молока, яєць десяток, овочів якихось, такі речі у них були і вони могли б допомогти тобі хоча б харчами. Без особливого збитку для своїх бюджетів, їм то не важко було, а діти твої харчувалися б хоч нормально, адже це так важливо в дитячому віці.
І правда, крупи якісь і фрукти рідні могли їй принести дуже легко. Так теж не можна. Добре, що вистояли у ті важкі часи, а якби ні? Було б не дуже добре, і це живучи серед людей? Дикість якась зовсім.
Між іншим, самі родичі зараз її і дорікають постійно, часто люблять згадувати, що Вікторія нерозумно чинила. Мовляв, ми й уявити не могли, що у вас було так. Так, ми самі в ті роки жили скромно, але вже кілограм яблук дітям і мішок картоплі принести могли у твій дім. Ну чому ти тоді мовчала? Гординя це не скромність і не самостійність твоя.
Родичі Вікторії вважають і сьогодні, що допомогу потрібно просити! І засуджувати за це не можна. Зрештою, якщо людина просить, вона ж нічого поганого не робить, тим паче у рідних людей. Якщо хтось не захоче допомогти, то так і буде вже, але ж є люди, які з радістю у скрутну хвилину підтримають.
А от сама моя подруга Вікторія горда, і вважає зовсім інакше. Подруга ні дня не пошкодувала і зараз не шкодує, що ні в кого нічого не просила свого часу, тепер сама нікому нічого не винна, живе собі спокійно і ні перед ким не кланяється. На розмови родини не зважає, вона радіє, що нікому нічого не винна і ніхто ніколи не дорікне її. А хіба вона не права в цій ситуації?
Фото ілюстративне.