Листопадовий вечір за вікном дихав холодним дощем, а всередині зріло інше замерзання — людських стосунків.

— Вікторе, мама знову не торкнулася їжі! Ти ж обіцяв погодувати її в обід, поки я бігала по ліки та в поліклініку за рецептами!

Олена стояла на порозі материної спальні.

У руках вона стискала тарілку з холодним грибним супом, який варила вдосвіта.

Її голос був не просто втомленим — він був наче натягнута струна, що ось-ось лусне від напруги останніх тижнів.

— А я що, професійна нянька? — Віктор навіть не відірвав погляду від планшета, де гортав стрічку новин. — Вона доросла жінка, має сама розуміти, що треба їсти. Не маленька дитина, щоб її з ложечки вмовляти.

— Вітю! — Олена підійшла ближче, відчуваючи, як пальці заніміли від холоду порцеляни. — Ми ж домовлялися! Коли ми вирішили здати нашу студію і переїхати сюди, до неї, ти бив мені божився, що допоможеш. Казав, що разом нам буде легше доглядати за нею після недуги.

— Ну, я і допомагаю. Комунальні сплачую? Сплачую. Продукти з «Сільпо» приношу? Приношу. Чого тобі ще бракує?

Мати Олени, Марія Степанівна, лежала обличчям до стіни, накрившись старою вовняною хусткою.

Після недуги мова поверталася до неї важко, короткими уривчастими фразами, але слух залишався гострим.

Олена бачила, як здригаються худі плечі матері при кожному різкому слові зятя.

Кожне «чого ще» було для старої жінки наче образа.

— Мамо, ну спробуйте бодай ковток, — Олена присіла на край ліжка, намагаючись відгородити матір своєю спиною від байдужості чоловіка.

— Не можу, не хочу, — ледь чутний шепіт розрізав тишу кімнати.

— Чула? — Віктор підвищив голос, кинувши планшет на диван. — Вона сама не хоче! А ти на мене нападаєш, ніби я її не доглядаю.

— Вона не відмовляється, Вікторе! — Олена різко розвернулася. — Їй важко! Їй потрібна увага, треба підбадьорити, просто посидіти поруч і поговорити, поки вона їсть. А ти весь день або в гаджетах, або перед телевізором. Тобі просто байдуже!

— Та що ти заводишся? — Віктор підвівся, демонстративно потягуючись. — Я, між іншим, теж втомився. У мене на роботі скорочення, я шукаю варіанти, а ти хочеш, щоб я тут у білому халаті навколо неї танцював? Я чоловік, а не сиділка.

— Ти обіцяв бути людиною.

— Я допомагаю в міру сил! А якщо тобі не подобається мій підхід — то треба було слухати мене пів року тому і не тягнути нас сюди.

Олену наче струмом вдарило. Вона згадала той вечір, коли Марії Степанівні стало гірше.

Тоді саме Віктор розписував переваги переїзду: мовляв, квартира велика, три кімнати, «сталінка» в центрі, мамі не буде самотньо, а ми зекономимо гроші.

Тепер вона розуміла: його «турбота» мала дуже конкретний фінансовий підтекст.

— Оленочко, доню, — слабкий рух руки матері привернув її увагу.

— Так, мамо, я тут, — Олена накрила своїми долонями материну руку. Шкіра була сухою і тонкою, наче пергамент. — Давайте трішки поїмо. Я приготувала той самий суп, як ви любите, з лісовими грибами.

— Гриби, пахнуть лісом, — Марія Степанівна спробувала ледь помітно всміхнутися.

— Ну от, бачиш! Процес пішов! — голосно, майже ледь чутно промовив Віктор. — А ти вже ледь не «швидку» викликала через порожній шлунок.

Олена зціпила зуби від недоброго погляду чоловіка.

Щодня одна й та сама вистава. Вона прокидалася о п’ятій тридцять, щоб усе встигнути: приготувати свіже, змінити білизну, дати ліки за графіком, прибрати.

Потім — бігла на роботу (добре, що дозволили частину завдань робити віддалено), а повертаючись, бачила матір у тій самій позі, що й вранці.

Віктор за цей час міг лише переставити порожню чашку з місця на місце, але ніколи не додумався б запропонувати води чи просто поправити подушку.

— Мамо, ще ложечку, за онуку нашу, за Марічку, — лагідно шепотіла Олена.

— Слухай, Олено, — раптом сказав Віктор, притулившись до одвірка, — а може, варто розглянути варіант із хорошим приватним пансіонатом? Я чув, під Києвом є такі, як готелі. Там і лікарі, і спілкування з однолітками. Їй там буде краще.

Марія Степанівна здригнулася, і ложка з супом ледь не випала з рук Олени.

— Ти що таке верзеш?! — Олена підвелася, відчуваючи, як гнів застилає очі. — Який пансіонат? Це її дім! Вона тут кожну тріщину на стелі знає! Це моя мати!

— Ну і що? Ти подивися на себе — тіні під очима вже сині. Ти зів’янеш тут разом із нею. А там професійний догляд.

— Я не зів’яну! Я просто прошу тебе бути поруч не як меблі, а як частина сім’ї!

— Та я і так роблю все можливе! — Віктор махнув рукою. — Ось сьогодні з сусідом, Степаном Івановичем, говорили. У нього сват у такому закладі. Каже — райські умови. І харчування, і процедури.

— Досить! — вигукнула Олена так голосно, що в кімнаті на мить заніміло все, навіть пил у повітрі. — Не смій говорити про це при ній! Ніколи!

Віктор знизав плечима, накинув куртку і попрямував до виходу.

— Піду до Степана, обговоримо деякі справи. А ти подумай. Рано чи пізно нам доведеться прийняти доросле рішення. Так тривати не може.

Двері важко захлопнулися. Олена залишилася в напівтемряві спальні, тримаючи в руках тарілку, яка вже остаточно охолола.

— Мамо, не слухайте, він просто бовкнув, не подумавши.

Мати мовчала довго, дивлячись у вікно, де гойдалася гілка старого каштана.

— Він справді хоче мене віддати? — голос Марії Степанівни тремтів, як осінній листок.

— Ніколи в житті, чуєте? Тільки через мене. Це його дурні вигадки. Він просто втомився, зараз усім важко.

Але Олена добре пам’ятала, як ще місяць тому Віктор обіймав її на цій самій кухні та шепотів: «Ми впораємося, рідна. Я з тобою. Твоя мама — це і моя сім’я».

Куди подівся той чоловік? Чи він взагалі існував, чи то була лише маска, щоб зручно вмоститися в просторій квартирі в центрі міста?

Минуло кілька днів. Олена намагалася бути всюди одночасно, але сили справді танули.

Одного ранку, коли вона затрималася у ванній, до її вух донеслися голоси з передпокою.

Віктор розмовляв із сусідом Степаном.

Вони говорили не криючись, наче обговорювали ремонт автомобіля чи результати футбольного матчу.

— Та кажу тобі, Степане, це просто нестерпно. Олена вже на зомбі схожа. А стара, ну, сам розумієш, динаміки ніякої. Тільки лежить і вимагає уваги. Я Олені кажу: «Давай у пансіонат, там люди спеціальні», а вона в сльози. Мовляв, гріх. А який тут гріх? Гріх — молоду жінку заганяти через надмірну жертовність.

Олена заціпеніла біля дзеркала.

Вона бачила своє відображення: бліде обличчя, розгублений погляд.

Мама в спальні теж не спала — Олена чула, як скрипнуло її ліжко.

— Ну, воно то так, — басив Степан, — але ж квартира. Якщо в пансіонат, то житло хто доглядатиме?

— Та квартира нікуди не дінеться, — голос Віктора став тихішим, але в ньому з’явилися нотки веселіші. — Ми тут господарі. Оформимо опіку, зробимо ремонт. Головне — розв’язати питання з доглядом, бо я не підписувався на роль санітара до кінця своїх днів.

— Важко вам, — зітхнув сусід.

— Та не те слово! Я ж і так намагаюся — і продукти, і все на мені. А вона навіть «дякую» не скаже, тільки дивиться так, ніби я їй щось винен. Старість — вона така, егоїстична.

Олена відчула, як до горла підкочується нудота.

Він говорив про її матір як про прикрий баласт, що заважає насолоджуватися нерухомістю.

— Олено, — покликала мати зі спальні.

Дівчина вбігла в кімнату. Марія Степанівна сиділа на ліжку, вчепившись пальцями в ковдру.

Її очі, зазвичай тьмяні від недуги, зараз палали гнівом і болем.

— Я все чула. Кожне слово.

— Мамо, не треба.

— Ні, треба! — Марія Степанівна зробила неймовірне зусилля і сіла рівніше. — Він чекає, поки я звільню місце. Він рахує мої дні, Олено. Він хоче мою квартиру, а не мій спокій.

У цей момент у кімнату зазирнув Віктор.

Його обличчя було спокійним, наче він щойно повернувся з прогулянки парком.

— О, ви вже прокинулися? — він спробував усміхнутися. — Олено, там Степан каже, що з’явилося місце в тому пансіонаті, про який ми говорили. Може, таки з’їздимо, подивимося? Це ж просто ознайомча поїздка.

— Вийди звідси, — тихо сказала Олена.

— Що?

— Я сказала — вийди з цієї кімнати! — її голос зірвався на крик. — І не смій більше відкривати рота про жодні заклади!

— Ти нерозумна, — Віктор розвернувся на підборах. — Я про тебе дбаю, а ти. Ну, сидіть тут у своєму лазареті, побачимо, на скільки тебе вистачить.

Наступного вівторка, коли Олена була на терміновій відеозустрічі в іншій кімнаті, у двері подзвонили.

На порозі стояла жінка в діловому костюмі з бейджиком «Соціальна служба».

— Доброго дня. Я — Наталія Іванівна, провідний фахівець з питань опіки та соціального захисту. До нас надійшло звернення щодо Марії Степанівни Коваленко.

Олена відчула, як земля тікає з-під ніг.

Вона обернулася і побачила Віктора, який стояв за її спиною з виразом удаваної стурбованості на обличчі.

— Вітю ти що, написав заяву?

— Я просто проконсультувався, — буркнув він. — Хотів дізнатися про пільги та можливості державної підтримки.

— Проходьте, будь ласка, — Олена намагалася втримати тремтіння в руках. — Але ми нікого нікуди не збираємося оформлювати.

Наталія Іванівна пройшла у вітальню, відкрила папку.

— Розумієте, звернення містить інформацію про те, що недужа людина не отримує належного догляду, а члени родини перебувають не в дуже добрих умовах, їм важко. Ми зобов’язані перевірити умови проживання.

— Хто це написав? — голос Олени став сталевим.

— Ваш чоловік, Віктор Петрович, — спокійно відповіла жінка. — Він вказав, що ви не справляєтеся з навантаженням.

Олена подивилася на Віктора. У той момент вона зрозуміла, що людина, з якою вона ділила дах і життя, — абсолютний чужак.

Він діяв за її спиною, планомірно створюючи підґрунтя для того, щоб вижити її матір з власної домівки.

— Де Марія Степанівна? Я маю з нею поспілкуватися особисто, — сказала Наталія Іванівна.

Вони пройшли до спальні. Марія Степанівна не спала.

Вона сиділа в кріслі, куди Олена допомогла їй перебратися вранці. На ній була охайна домашня сукня, волосся акуратно зачесане.

— Доброго дня, пані Наталю, — голос матері пролунав несподівано чітко.

Недуга наче відступила перед обличчям небезпеки.

— О, ви самі сидите? Це добре, — соцпрацівниця почала робити запити в блокноті. — Маріє Степанівно, розкажіть, як ви почуваєтеся? Чи вистачає вам уваги? Чи забезпечені ви ліками?

— У мене найкраща донька у світі, — Марія Степанівна подивилася прямо в очі соцпрацівниці. — Вона робить для мене все. І навіть більше.

— А ваш зять? Він теж допомагає?

Мати перевела погляд на Віктора, який причаївся в кутку кімнати.

— Мій зять, — вона витримала паузу, від якої Віктор почав помітно нервувати. — Мій зять дуже переймається нерухомістю. Так переймається, що навіть запросив вас, щоб пришвидшити моє переселення в інший світ чи принаймні в інший район.

— Маріє Степанівно, ми тут лише для того, щоб переконатися, — почала Наталія Іванівна.

— Переконатися в чому? — мати спробувала піднятися, і Олена миттєво підставила плече. — В тому, що я ще жива? Так, я жива. І я при повному розумі. Записуйте: я, Марія Степанівна Коваленко, власниця цієї квартири, заявляю, що жодних звернень про допомогу від державних органів чи пансіонатів я не подавала. Більше того, я прошу вас зафіксувати спробу неналежної поведінки з боку мого зятя.

У кімнаті повисла важка, дзвінка тиша.

Віктор почервонів, його обличчя перекосилося від люті.

— Та що ви таке кажете! Я ж як краще хотів! Олена з ніг валиться!

— Олена з ніг валиться через те, що ти став для неї третім — і найважчим — хрестом, Вікторе, — тихо сказала Марія Степанівна. — Ти не допоміг їй жодного разу за ці місяці. Ти лише нив про свій комфорт і рахував вартість квадратного метра на ринку.

Наталія Іванівна закрила папку.

Її погляд, спочатку формальний, став співчутливим.

— Я бачу ситуацію. Олено Миколаївно, ваш догляд за матір’ю зразковий. Жодних підстав для втручання соцслужб немає. А щодо заяви, я позначу її як таку, що не відповідає дійсності.

Коли соцпрацівниця пішла, Віктор розсердився.

— Ну що, задоволені? Влаштували цирк! Тепер весь район буде знати, що я — недобра людина! А я всього лише хотів нормального життя! Щоб ми могли поїхати у відпустку, щоб у квартирі не пахло ліками!

— Нормальне життя — це не відсутність запаху ліків, Вікторе, — Олена підійшла до нього. — Нормальне життя — це коли ти не зраджуєш тих, хто тебе любить. Ти хотів відпустку? Ти її отримаєш. Збирай речі. Прямо зараз.

— Ти мене виганяєш? Через стару жінку?

— Я виганяю тебе через твою підлість. Ти маніпулював мною, ти тиснув на мою рідну людину, ти брехав соцслужбам. Між нами більше нічого немає.

— Та ти пропадеш без моїх грошей! Хто буде за все платити?

— Якось розберуся. Краще буду їсти порожню кашу, ніж бачити твоє обличчя в маминій хаті. Геть.

Віктор ще довго кричав у коридорі, грюкав дверима шафи, кидав речі у валізу.

Він пішов, залишивши по собі лише розкидані вішалки та важке відчуття бруду.

Коли за ним нарешті зачинилися вхідні двері, Олена просто опустилася на підлогу в передпокої і заплакала.

Це були сльози полегшення і водночас величезного болю від усвідомлення того, скільки часу вона витратила на людину з порожнім серцем.

— Оленочко, — покликала мати.

Дівчина витерла сльози і зайшла до спальні.

Марія Степанівна сиділа в кріслі, світло вечірнього ліхтаря падало на її обличчя.

— Не плач, доню. Дім — це там, де немає страху. Тепер нам буде спокійніше.

— Мамо, вибачте мені. Я не бачила, що він робить.

— Ми всі бачимо тільки те, що хочемо бачити, поки грім не вдарить. Ти сильна. Ти впораєшся. А я постараюся швидше одужати, щоб ми могли з тобою випити кави на нашому балконі, як раніше.

Минуло пів року. Київ розквітав каштанами.

Олена і Марія Степанівна справді сиділи на балконі.

Мати вже могла ходити самостійно, хоч і з паличкою.

Вона знову пекла свої фірмові пиріжки, хоч рука іноді ще тремтіла.

Олена тепер частіше посміхалася, хоч часто було важко.

Вона знала, що зробила правильний вибір. Бо сім’я — це не про спільні квадратні метри.

Сім’я — це про те, щоб тримати за руку, коли темно, і не відпускати її, навіть коли здається, що світ навколо руйнується.

А Віктор? Кажуть, він намагався повернутися, писав повідомлення про «хвилинну слабкість» і «важко йому було».

Але Олена не відповіла на жодне. Вона змінила замки не лише на дверях, а й у своїй душі.

Бо там тепер було місце тільки для справжньої любові та відданості.

Життя триває. Воно не завжди легке, не завжди пахне квітами.

Іноді воно пахне лікарнею та гірким чаєм. Але якщо в цьому житті є людина, яка не зрадить, — то це і є найбільше щастя.

А як би вчинили ви в такій ситуації?

Чи можна пробачити чоловікові таку поведінку, списавши її на стрес і втому?

Чи варто розривати стосунки, коли ви перебуваєте в такому вразливому стані?

Чи погано зробив чоловік, коли хотів спокій для своєї сім’ї і належного догляду за своєю тещою?

Фото ілюстративне.