Холодний березневий вітер несамовито бився у вікна старої кам’яниці в центрі Тернополя, але в квартирі Вікторії було ще незатишніше.

Вона стояла біля вхідних дверей, відчуваючи, як метал ручки врізається в долоню. За дверима чулося знайоме, дратівливе шкрябання ключа в замку — звук, від якого в неї останні пів року починало сіпатися око.

Не чекаючи запрошення, до коридору ввалилася Надія.

Її обличчя, як завжди, випромінювало ту особливу суміш нахабства й удаваної родинної турботи, яку Вікторія навчилася ненавидіти всім серцем.

За спиною зовиці, наче сарана, тулилися троє її синів — десятирічний Михайло та восьмирічні двійнята, Нестор і Данило.

Вони навіть не подумали витерти ноги об килимок, залишаючи на світлому паркеті брудні сліди від мокрого снігу.

— Віко, сонечко, ти не повіриш, який жах! — Надія вже скидала свою куртку, безцеремонно вішаючи її поверх дорогого пальта Вікторії. — У нас вдома відключили воду, а діти голодні, як вовки. Я подумала: ну куди нам ще йти, як не до рідного брата? Ти ж не проти, якщо ми трохи підкріпимося? Ой, а чим це так смачно пахне? Невже ти знову запекла качку? Юра казав, що ти справжня майстриня, хоча, як на мене, забагато спецій кладеш.

Вікторія мовчала. Вона відчувала, як усередині неї натягується тонка нитка, що ось-ось лусне.

Ця квартира була її фортецею, місцем, яке вона власноруч облаштовувала після того, як не стало батьків, вкладаючи кожну зароблену копійку в дизайн і затишок.

Тепер цей затишок руйнувався під натиском родичів чоловіка, які вважали її приватну власність спільним майном.

— Надіє, ми не домовлялися про візит, — нарешті вимовила Вікторія, намагаючись зберегти спокій у голосі. — Юрій зараз на складному чергуванні, він повернеться виснаженим. Я готувала вечерю для нас двох.

— Ой, та облиш ці церемонії! — Надія вже пройшла на кухню, на ходу відсуваючи стілець так, що він голосно скрипнув по підлозі. — Ми ж сім’я! Що за офіційність? Хлопці, мийте руки, хоча ні, сідайте так, потім помиєте! Віко, де у тебе тарілки? І, до речі, Михайлові потрібно на завтра підготувати проект з географії, а наш ноутбук знову завис. Я згадала, що у тебе є той новий планшет, який тобі Юрчик на день народження подарував. Позичиш на вечір?

Михайло уже ходив вітальнею, залишаючи липкі сліди пальців на скляних поверхнях журнального столика.

Двійнята тим часом почали роззуватися прямо посеред кімнати, жбурляючи кросівки в різні боки, один з яких ледь не збив дорогу вазу з італійського скла.

— Це не просто планшет, це мій робочий інструмент, — Вікторія зайшла на кухню, де Надія вже без сорому відкривала каструлі. — Надіє, я прошу тебе, навчи дітей елементарних правил поведінки в гостях.

— В гостях? — Надія щиро розсміялася, викладаючи на тарілку шматки запеченої птиці. — Та які ми тут гості? Ми — рідня! Ти занадто напружена, Вікуся. Це все від того, що дітей у вас немає, от ти й трусишся над кожною ганчіркою. До речі, Юра мені казав, що ви премію отримали. Може, позичиш три-чотири тисячі? Мені треба за школу заплатити, а колишній знову аліменти затримав. Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вікторія дивилася, як Нестор схопив кришталеву келишок, що залишився від бабусі, і почав крутити його в руках, перевіряючи на міцність.

Данило тим часом заліз на диван з ногами, стискаючи в руках шоколадний батончик.

— Грошей немає, — відрізала Вікторія. — У нас іпотека на ремонт іншої кімнати і свої плани.

— Ну от знову ти за своє! — Надія скривилася. — Самі в розкошах живете, а рідній сестрі допомогти шкода. Юра ніколи б не відмовив. Він у мене золотий, не те що деякі. Ой!

Пролунав різкий звук розбитого скла. Келих, який Нестор тримав у руках, розлетівся на тисячі дрібних скалок по всьому паркету.

Вікторія заціпеніла.

Це був не просто посуд. Це була остання річ, яка нагадувала їй про тихі сімейні вечори з мамою.

— Ну от, бачиш, — байдуже кинула Надія, навіть не вставши зі стільця. — Посуд б’ється на щастя! Не роби таке обличчя, Віко, це всього лише скло. Купиш нове, зараз такого добра повно в магазинах. Несторе, не поріжся, відійди вбік.

— Це була пам’ять про мою маму, — прошепотіла Вікторія, опускаючись на коліна, щоб зібрати уламки. Її руки тремтіли.

— Пам’ять має бути в серці, а не в серванті, — повчально зауважила Надія, жуючи шматок м’яса. — До речі, я бачила у вашій другій кімнаті купу коробок. Юрій казав, що ви там меблі збираєтеся міняти. Я подумала, що поки ви там нічого не поставили, я привезу ще кілька своїх пакунків. У мене в гуртожитку місця зовсім немає, а у вас ціла кімната гуляє. Постоять місяць-другий, поки я собі шафу нову не куплю.

Вікторія підвела голову. Гнів, який вона придушувала місяцями, почав заповнювати її гарячою хвилею.

Вона згадала, як пів року тому Надія привезла першу коробку «на тиждень». Тепер та кімната, де вони з Юрієм мріяли облаштувати дитячу, була забита чужим мотлохом, старим одягом і поламаними іграшками племінників.

— Твої речі там стоять уже пів року, — голос Вікторії став неприродно спокійним. — І вони нікуди не зникли. Більше того, вони займають місце, де має бути ліжко.

— Ой, та яке ліжко? Ви ж там і так нікого не селите! — Надія махнула рукою, витираючи жирні губи серветкою. — Хай стоять, тобі що, шкода? Ти взагалі якась дріб’язкова стала, Віко. Раніше була простіша.

У дверях почувся звук ключа. Це повернувся Юрій.

Вікторія подивилася на чоловіка з надією, яку вона плекала щоразу, сподіваючись, що він нарешті розставить пріоритети.

Юрій зайшов у квартиру, зняв окуляри і втомлено потер перенісся.

— О, Надька! — він намагався видавити посмішку. — Знову в нас банкет?

— Юрчику! — Надія кинулася до брата. — Ти уявляєш, твоя дружина знову незадоволена! Дітей голодом морить, коробками моїми дорікає. Я вже й не знаю, як до неї підійти.

Вікторія спостерігала за цією сценою і відчувала, як прірва між нею та чоловіком стає дедалі глибшою. Юрій уникав її погляду.

— Юро, поговоримо? — тихо запитала Вікторія, коли діти нарешті переключилися на телевізор.

— Вікусь, ну не зараз, — відмахнувся він. — Я 12 годин на роботі був. У Наді зараз складний період, ти ж знаєш. Ну побудуть вони трохи, поїдять — що з нас убуде?

— Убуде наше життя, Юро! Наш простір, наші речі, наш спокій! Вона розбила мамин келих і навіть не вибачилася!

— То всього лише скло, — повторив він слова сестри, і це було останньою краплею.

Вікторія нічого не відповіла. Вона просто пішла в спальню і зачинилася.

Всю ніч вона не могла заснути, слухаючи, як за стіною кричать племінники, а Юрій сміється над черговою байкою сестри.

Вона зрозуміла: розмови не діють. Юрій занадто м’який, щоб виставити сестру за двері, а Надія занадто нахабна, щоб зрозуміти натяки. Потрібні були дії.

Наступного ранку, коли всі розійшлися — Юрій на роботу, Надія зі своєю ватагою до школи — Вікторія зайшла в ту саму кімнату-склад.

Вона почала відкривати коробки. Там не було нічого цінного.

Старі куртки з плямами, поношене взуття, книги, які ніхто не читав, і навіть мішки з якимось ганчір’ям.

Вікторія відкрила ноутбук. Протягом кількох годин вона фотографувала речі Надії.

Вона виставляла їх на популярні сайти оголошень за дуже привабливими цінами.

«Брендова куртка в хорошому стані», «Шкіряні чоботи», «Набір посуду». Телефон почав розриватися від повідомлень майже миттєво.

Через три дні до неї заїхала кур’єрська служба. Вікторія з холодною рішучістю пакувала речі зовиці, які та «тимчасово» зберігала в її спальні.

На її банківську картку почали надходити кошти. Десять тисяч, п’ятнадцять, двадцять.

Виявилося, що деякі «старі шмотки» Надії були доволі непоганої якості, хоч і лежали в пилюці.

В суботу Надія з’явилася знову, впевнена, що її чекає гарячий обід.

— Віко! — вона роззулася прямо на килимок. — Мені тут сукня потрібна була, та синя, пам’ятаєш? Я її в тій коробці зверху лишала. Завтра йду на побачення з одним кавалером, треба виглядати на всі сто!

Вікторія спокійно допивала каву, навіть не дивлячись у бік зовиці.

— Твоєї сукні тут немає, — спокійно відповіла вона.

— Як це немає? — Надія нахмурилася. — Я точно пам’ятаю, куди клала! Ти що, переставляла мої речі? Я ж казала не чіпати!

— Я їх не переставляла. Я їх реалізувала.

У кухні запала тиша. Надія застигла з роззявленим ротом.

— Що ти зробила? — перепитала вона, голос її став тонким і дрижачим.

— Продала, Надіє. Все твоє барахло, яке займало мою квартиру пів року. Куртки, чоботи, сукні і навіть ті старі іграшки. Знаєш, виявилося, що люди охоче купують вживані речі, якщо ціна адекватна.

Надія почервоніла. Вона влетіла в другу кімнату і побачила, що вона майже порожня.

Залишилося лише кілька мішків, які Вікторія вирішила просто винести на смітник.

— Ти злодійка! — закричала Надія, вибігаючи назад. — Юро! Юро, ти чуєш, що вона зробила?! Вона моє життя розпродала!

Юрій, який саме вийшов з ванної, отетеріло дивився на дружину.

— Віко, це якийсь жарт? Ти справді продала речі Наді?

— Це не жарт, Юро. Це бізнес. — Вікторія витягнула з шухляди блокнот. — Протягом шести місяців твоя сестра використовувала мою квартиру як безкоштовний склад. Тариф на оренду площі в цьому районі — близько двох тисяч гривень на місяць за такий об’єм. Разом — дванадцять тисяч. Плюс електроенергія, вода і продукти, які вони з’їли за цей час. Я підрахувала: сума, яку я отримала від продажу її речей, якраз покриває наші збитки. Ми навіть вийшли в невеликий плюс.

Юрій схопився за голову.

— Віко, ти що таке надумала собі! Це ж рідня! Ти не мала права чіпати її майно!

— Майно? — Вікторія встала, і її погляд був настільки крижаним, що Юрій мимоволі зробив крок назад. — Майно зберігають вдома або в камері схову. А в моїй квартирі, за яку я плачу податки і в якій я господарка, це називається «сміття». Якщо воно їй було потрібне, вона б забрала його через тиждень, як і обіцяла.

— Я подам на тебе в суд! — верещала Надія, збираючи своїх дітей, які теж почали плакати, відчуваючи напругу. — Ти мені все повернеш! Кожну копійку! Там була моя норкова шапка!

— Шапка пішла за п’ять тисяч, — уточнила Вікторія. — Гроші вже на моєму рахунку. Суд? Чудово. Давай порахуємо в суді, скільки ти винна за експлуатацію нашого житла і скільки разів ти брала гроші у Юрія без вороття. До речі, Юро, я заблокувала твою додаткову картку, з якої Надія «випадково» знімала гроші на продукти.

Юрій зблід. Він не знав, що Вікторія про це здогадалася.

— Надіє, — Вікторія підійшла до дверей і широко їх відчинила. — Твій час у цьому домі закінчився. Більше жодних обідів, жодних планшетів і жодних складів. Твої діти будуть їсти вдома те, що ти їм приготуєш. Якщо ти ще раз спробуєш відчинити ці двері своїм ключем — я викличу поліцію. Ключі на стіл.

Надія виглядала так, ніби її вдарили пильним мішком.

Вона подивилася на брата, чекаючи підтримки, але Юрій дивився в підлогу.

Він зрозумів, що Вікторія не жартує. Вона була готова піти від нього, якщо він зараз не вибере свій дім.

— Ти дуже недобра людина, — прошипіла Надія, кидаючи ключі на тумбочку. — Юро, ти з нею не проживеш і року. Вона тебе по світу пустить!

— Поки що я пустила по світу тільки твій непотріб, — відповіла Вікторія. — Виходь.

Коли двері захлопнулися, в квартирі настала така тиша, якої тут не було місяцями.

Юрій сидів на дивані, обхопивши голову руками.

— Ти зруйнувала наші стосунки з сестрою, — глухо сказав він.

— Ні, Юро. Я врятувала наш дім. Якщо ти вважаєш, що твоя сестра має право витирати об мене ноги, а ти маєш право це ігнорувати — то руйнувати вже нічого.

Вона пройшла в спальню і почала знімати штори.

— Що ти робиш? — запитав він, з’явившись на порозі.

— Починаю генеральне прибирання. А завтра ми замовляємо меблі для дитячої. Тієї самої, яку ми планували три роки тому. Або я замовляю їх сама, але вже в іншу квартиру. Вибирай, Юро. Ти зі мною, чи ти зі своєю сестрою на її «відключеній воді»?

Юрій мовчав довгу хвилину. Він дивився на свою дружину — сильну, рішучу, втомлену від його мовчання. Потім він підійшов і взяв її за руки.

— Вибач мені, — прошепотів він. — Я був боягузом. Я просто не хотів сварок.

— Іноді сварка — це єдиний спосіб очистити повітря, — відповіла Вікторія.

Минуло три місяці. Надія більше не з’являлася.

Юрій почав більше часу проводити вдома, і виявилося, що без постійних скандалів зовиці їхнє життя стало набагато теплішим.

Вікторія більше не боялася звуку ключа в замку.

Одного разу вона побачила Надію в супермаркеті. Та була одягнена в ту саму сукню, яку Вікторія «не встигла» продати — виявилося, що вона просто лежала в іншому мішку, який Вікторія віддала на благодійність.

Надія помітила її, скривилася і швидко пішла в інший відділ. Вікторія лише посміхнулася. Вона не відчувала провини.

На місці колишнього складу тепер стояло біле дитяче ліжечко.

Сонячне проміння грало на стінах, пофарбованих у ніжний колір м’яти.

Вікторія стояла посеред кімнати і вперше за довгий час відчувала, що вона справді вдома. Тут пахло лавандою і свіжою деревиною, а не чужим брудом.

Вона зрозуміла: сім’я — це не ті, хто використовує тебе, прикриваючись родинними зв’язками. Сім’я — це ті, хто поважає твої межі та береже твій спокій.

А гроші, отримані від продажу речей Надії, Вікторія витратила на новий сервіз.

Він був ще кращим за бабусин. Тепер, коли вона пила з нього чай, вона знала: жодна рука не посміє його розбити, бо ці стіни нарешті навчилися говорити «ні».

А як би ви вчинили на місці Вікторії?

Чи вважаєте ви такий метод боротьби з нахабними родичами виправданим, чи це занадто жорстоко?

І чи не винен чоловік в тому, що його сестра так поводилася в його домі і з його дружиною?

Фото ілюстративне.