fbpx
Життєві історії
Відверта розповідь українки: Як вижити в Італії й почуватися щасливою

Нещодавно побачила світ четверта книжка казок та оповідань для дітей українки Людмили Шутько, яка нині мешкає в сонячній Італії.

Пані Людмила – з Чернігова. Але як потрапила до Італії? Як вона там живе? Про що мріє? Ось її відверта розповідь..

“Що вам про себе розповісти?.. Народилася я на Кіровоградщині. До війни мої батьки викладали в сільськогосподарському технікумі. Потім тато загuнув на фронті, як і мільйони українців…

А матуся в той нелегкий повоєнний час пішла працювати агрономом – на машинно-тракторну станцію, адже їй дали житло – півхати. Трудилася неня від зорі до зорі, тому її майже ніколи не було вдома.

У нашій родині я була найменшою, п’ятою дитиною. Старші брати й сестри не віддали мене до дитбудинку: боялися, що їхню Люду там лупцюватимуть, отож доглядали самі. Звісно, я дуже скучала за мамою, хотілося батьківського тепла й ласки; але це – доля багатьох дітей вiйнu, котрі пережили лихоліття сталінських років…

Дуже полюбила читати, особливо вірші й казки. Пам’ятаю, з якою радістю декламувала на шкільній олімпіаді байки Глібова, пускаючи в зал… горобців.

А в десятилітньому віці мені пощастило побувати у Гурзуфі – в знаменитому тоді міжнародному дитячому таборі «Артек». І вперше відкрила для себе дивовижно мінливу та чарівну красу «найсинішого» Чорного моря й високих шпилястих гір (адже раніше на батьківщині бачила лише неозорі степові простори); і це мене так вразило, що написала свого першого вірша – «Гора Аюдаг».

Дуже вдячна мамі, яка подбала, щоб усі її діти здобули вищу освіту; нікого не відправила на роботу в п’ятнадцять років. Спочатку я працювала на Донеччині – інженером-економістом на заводі «Армліт».

Згодом трудилася в Poсії (у Самарі) та Казaxстані. А потім вирішила повернутися з космічного Байконура додому – на Україну-неньку, й оселилася тут, у древньому, відомому ще з літописів Київської Русі, мальовничому Чернігові, – влаштувалася на роботу до міського житлового об’єднання.

У ті важкі 90-ті роки, як і більшість співвітчизників, я змушена була шукати додатковий заробіток, щоб довчити своїх дітей, – отож їздила до Білорусі та Poсії продавати популярний тоді зелений горошок (у скляних банках – така була тара!).

Одного разу колега допомогла вирушити на заробітки до Італії. Працювала на виноградниках, у полі – на рівні з молодими арабами, однак платили як жінці – лише половину заробленого. А мені на той час виповнилося вже п’ятдесят років!

Втім, яка робота без знання мови? Тому завжди носила в кишені словник та самовчитель з італійської. Використовувала буквально кожну вільну хвилинку, аби запам’ятати нові слова. Добре, що італійська – така ж мелодійна, як і рідна українська, отож не довелося, заради правильної вимови, «ламати» язика…

Ходила до церкви (в негоду ми майже не працювали), дуже уважно слухала проповіді священика. Власне, католики не використовують піснеспівів, там тексти читаються. Втім, ще раз переконалася: головне не приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії, а віра й добрі помисли; коли людина живе з Богом у серці і нікому не причиняє зла.

Взагалі, щоп’ятниці я вже старалася не працювати в полі, а допомагати прибирати в храмі – безкоштовно, разом з італійками.

Вперше побачила, як зі щирою радістю та любов’ю трудяться волонтери, добровільно виконуючи суспільно важливу роботу в церквах та шпиталях… Потім священик допоміг мені влаштуватися на працю в одну родину.

І почалося моє нове життя – трохи легше: я доглядала за безногою жінкою-iнвалідом. Водила її гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а після обіду старанно читала вголос своїй підопічній Біблію.

Звісно, сама ще не все розуміла, однак моя небездоганна декламація її влаштовувала. Дякую цій жінці за терпіння, адже стільки часу слухала ті молитви (сама вона не могла говорити після паралічу).

У мене часто запитують, скільки можна заробити в Італії, доглядаючи за важкохворим? У середньому – 850 євро за місяць (все залежить від досвіду, професіоналізму та репутації людини). Проте праця – нелегка, вимагає великого терпіння й знання психології.

Читайте також:  В Італії знову землетрус

Через кілька років, побачивши в релігійному журналі «Християнська сім’я» оголошення з приводу роботи, я написала туди листа; і за три місяці отримала запрошення (виявилося, що з тридцяти пропозицій увагу привернув чомусь саме мій лист).

Отож я наважилася на переїзд: раніше мешкала неподалік від Риму, а тепер вирушила на північ, до Коголето (це – поблизу Генуї).

І тут, як то кажуть, нарешті знайшла свою долю: попрацювавши місяць, одержала несподівану пропозицію від господаря вийти за нього заміж.

Йому, небагатому, було надто складно платити за роботу найманій помічниці, вигідніше просто одружитися. Але після всіх поневірянь, я погодилася; була вдячна й за це!

Чоловік виявився чуйною та сердечною людиною. Дав мені змогу вчитися в Академії шіацу й купувати книжки з нетрадиційної медицини. Отже, я змогла зайнятися тим, що мене по-справжньому цікавило.

Власне, саме чоловік став моїм першим пацієнтом: на ньому я вчилася робити масажі, а також моксу (це – тибетська методика припалювання цигаркою з полині енергетичних точок на кшталт голкотерапії).

Минули роки… Зараз я – вдова. Мешкаю в Італії. Донедавна кілька разів на тиждень займалася танцями. Мій партнер усе життя працював робітником, тепер на заслуженому відпочинку. Любить подорожувати!..

Отож ми разом танцювали мазурку, польку, вальс. Приїжджаючи до рідної України, одразу записувалася в танцювальну групу… А ще я дуже люблю читати хороші, добрі книжки!

Мене здивувало, що італійці дуже мало читають, багато безграмотних. Але людей похилого віку там поважають. При комунах (муніципалітетах) у кожному селищі виділяють приміщення й гроші для клубів «третього віку», де старенькі із задоволенням проводять своє дозвілля: вони завзято грають у карти, лото, шашки; влаштовують свята, мандрівки в гори; щороку організовують цікаві конкурси – на кращі казку, поезію, прозу, гумор, живопис, фото, а також – мистецький виріб, виготовлений вручну…

А 6 жовтня проводиться свято «I noni favolosi» («Чудові дідусі й бабусі»): з усього регіону організовано на комфортних автобусах привозять до Генуї в наш найкращий театр – «Carlo Felice» – людей похилого віку: для них влаштовують концерт та презентацію – нагороджують переможців отих конкурсів. Мені так це сподобалося, що теж вирішила спробувати: спочатку написала італійською одну казку, потім – іншу…

І, уявіть собі, за свою «Мурашку Мар’яну» отримала третє місце, а за власний вірш – друге.

Тому незабаром мої казки почали періодично друкуватися в популярному італійському журналі «Cogoleto». А під час одного зі своїх приїздів додому, на Чернігівщину, я переклала одну зі своїх казок українською, й заступник головного редактора газети

«Деснянська правда» Людмила Пархоменко надрукувала її на шпальтах цього видання.

Взагалі, мене турбує тема екології. Серце розривається, коли бачу з вікна потяга «Київ – Адлер» завалені сміттям лісосмуги; прикро читати про небезпечне забруднення багатьох наших водойм. Тому й пишу такі казки.

Завітавши на Придесення, я посадила на дачі трюфеля. Це – такі дивовижні гриби, як у моїй казці «Розповідь пенсіонера про гриби та любов». Кілограм трюфелів коштує мінімум 500 доларів. Але, якщо вони й виростуть тут, то лише через десять років. Втім, сподіваюся колись зібрати урожай…

В Італії – добре, однак я дуже скучаю за Україною! Тому щороку неодмінно приїжджаю сюди – на Батьківщину. І живу з надією, що колись усе влаштується тут, удома…

Ситуація в нашій державі нарешті істотно покращиться, а зустрічні люди привітно та щиро посміхатимуться, як це було раніше. Сподіваюся на це!»

Записав Сергій КВІТНИЦЬКИЙ

Джерело

Related Post

facebook