Бабусина квартира…
Моя історія про те, які бувають родичі, хоча ми з чоловіком, звичайно, самі винні. Але і від татового брата я подібного не очікувала. Від бабусі, з батьковою боку, залишилася квартира двокімнатна. Бабуся була знатна барахольщиця, тому, отримавши спадщину, ні тато, ні його брат, не загорілися бажанням туди переїхати. За матеріалами
У обох по своїй квартирі, а їхати і приводити в порядок захаращену квартиру, їм не хотілося. І віддали вони її нам з чоловіком:
– Живіть, скільки хочете! Нам квартира не потрібна!
Спочатку дядько сватав свою половину квартири своїй дочці, але та приїхавши, носик зморщила:
– Мені цей бомжатник не потрібен, робіть з ним що хочете!
Ми співвіднесли витрати на приведення житла в більш-менш житловий вид з вартістю самої квартири: дерев’яні перекриття, двоповерховий старий будинок, не в найкращому районі. Плюс чутки про знесення.
Все зваживши, ми попросили у родичів написати дарчі. Адже гарантій, що після приведення квартири в порядок, хто-небудь не розкатає на неї губу, не було ніяких. Тато написав папір відразу. Дядько – теж написав, але сильно образився за недовіру:
– Як ти можеш про мене так думати? Так я тебе бавив, коли ти пішки під стіл ходила!
Ми вивозили сміття кілька тижнів. У бабусі не було світла, води і газу – все це було відключено. Світло і вода – за несплату, газ – через стан газової плити. Відсутність сантехніки, перебиті вікна. Страшний сморід.
Як згадаю, аж перетрушує. На кухні 2 шари лінолеуму, а між ними – смердюча жижа. У бабусі жили кілька котів і собак дрібної породи. А якщо врахувати, що останні роки свого життя бабуся жила у мого тата, то квартира була, скажімо так, добре настояна і просочена всіма можливими запахами.
Навіщо ми в це влізли?
– Зате не іпотека! – радісно гомонів чоловік. – В порядок наведемо, жити будуть можна, а там, дивись, і розселять – квартиру дадуть!
Ремонт, в порівнянні з іпотекою, свято. Іпотека – хочеш-не хочеш, а грошики віднеси в банк. А ремонт – немає грошей, почекає, не втече.
Новосілля ми святкували через вісім місяців після того, як квартира дісталася нам. Гості озиралися, не вірячи своїм очам.
– Як з такого сараю можна було таку цукерку зробити? – кліпав очима дядько.
– Я б так само змогла! – заявила дочка дядька, Інна. – Міг би і дочці частку віддати!
– Ви – великі молодці!
Знаючи, що розселення нам світить в найближчому майбутньому, ми ремонтувалися досить бюджетно, але вийшло досить мило. І все одно, як би ми не економили, ремонт влетів нам в копієчку.
Коли до нас прийшли серйозні дядечки з валізами і почали розповідати про те, в який чудовий будинок ми переїдемо, щастю не було меж. Попередили відразу: будуть давати за квадратними метрами, а не за кількістю прописаних. Але родичам було цього не пояснити.
– Я вам віддав, сам, по добрій волі, цілу половину квартири! Пропишіть Інну, отримаєте більше житло, розмінявши потім і Інночку її частку віддасте, – скандалив дядько.
– І брата свого пропиши, і з ним поділишся. Чим твій брат гірше Інни? І племінників зареєструй! – наставляв мене тато.
І якщо татові ще пояснили, що неважливо, скільки прописаних буде, нам дадуть наші 57 квадратів, по нашій площі. І хоч 100 чоловік буде зареєстровано, нам ні метра не додадуть. Те дядько був непохитний:
– Ви повинні! Я вам добро зробив, тепер ваша черга! Не хочете Інну прописувати, віддайте їй свою машину, доньці давно пора за кермо. Це буде рівноцінний обмін! Часу вам подумати – до завтра. Потім піду в суд, дарчу скасовувати!
Ми з чоловіком відразу ж проконсультувалися з юристом. Юрист сказав – шансів у дядька немає. Головне – не допускати ситуації, де йому або його родичам, буде загрожувати серйозна небезпека з мого боку.
Увечері, прийшовши додому від юриста, ми вирішили віддати дядькові гроші. Не за вартістю одержуваної нами квартири, і не нинішньої вартості нашої квартири, а по її вартості тоді, коли вона нам тільки дісталася. І це було менше вартості нашої машини рівно в 2 рази.
Дядько від пропозиції відмовився. І, поки ми знову святкували переїзд в новобудову, йшли судові розгляди про скасування дарчої. Суд дядько програв. Виходячи після останнього засідання, він милостиво погодився на нашу першу пропозицію.
– Гроші ввечері привезете, де живу – знаєте.
Ми з чоловіком переглянулися: за останні півтора року дядько з Інною перемотали нам стільки нервів, що вже ні про які гроші з нашого боку, мови і не йшло.
– Грошей не буде. Треба було брати, коли пропонували. А не зараз, коли у вас нічого не вийшло. Грошей не буде! – відрізала я.
Тепер ми з чоловіком – вороги мого дядька, самим нахабним чином обібрали його бідну Інночку. Та й плювати, зате у нас є нормальна квартира.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
