На вихідних ми з чоловіком ходили на день народження моєї подруги. З Людмилою ми знайомі чотири роки. Познайомилися ми з нею, коли народжували своїх дітей. Потім почали телефонувати одна одній, і незабаром здружилися. Жінка живе в квартирі, яка належить батькам чоловіка.
Ще при першому нашому знайомстві я почула, як сильно Люда не любить свою свекруху. За п’ять днів, які ми провели в одній палаті, я втомилася слухати про те, яка вона погана, як вона псує невістці життя, і всіляко намагається вижити її.
– Людо, а чому б вам не переїхати жити до твоїх батьків? – наївно запитала я, вважаючи, що цим можна спокійно вирішити проблему.
– Куди? У село? Ну ні! Я не для цього терплю її два роки, щоб розвернутися і поїхати додому! – роздратовано відповіла жінка.
Далі я не стала розвивати цю тему. Взагалі, не в моїх правилах втручатися в чужі сім’ї. Вважаю, що дорослі люди повинні самі розбиратися в своїх відносинах. Не слід виносити сміття з хати.
Йдучи в гості до Людмили, я уявляла її свекруху дуже неприємною жінкою, адже чула про підступність цієї жінки дуже багато. Але, на моє превелике здивування, двері нам відкрила мила літня жінка в красивому фартусі.
– Вітаю! – щиро посміхнулася Валентина Михайлівна. – Ви друзі Людмилки? Проходьте, вона в кімнаті.
Жінка мені сподобалася відразу, а я в людях ніколи не помилялася ще. Валентина Михайлівна носилася з кухні в кімнату, і назад. Було видно, що вона нервує, хоче догодити гостям і невістці. Людмила сиділа як королева в кріслі, приймала подарунки і привітання.
– Сідайте! – запросила Люда нас до столу.
– У Михайлівни вже майже все готово. Залишилося почекати голубці, і все.
– Може, я допоможу? – несміливо запитала у подруги. Мені чомусь було незручно сидіти склавши руки, коли літня жінка бігала захекавшись, обходячи іменинницю і гостей.
– Не потрібно. Вона сама все зробить, – відповіла подруга.
Ігноруючи слова Людмили, я все ж пішла на кухню.
– Валентино Михайлівно, я хочу допомогти вам! Що потрібно робити?
– Спасибі дитинко. Віднеси, будь ласка, в кімнату ці тарілки, – посміхнулася жінка.
– Що ж ви все самі? Чому Люда не допомагає? – обурилася я, спеціально задавши їй це запитання.
– Людочка працює, втомлюється дуже. Плюс діти, чоловік. Я намагаюся все сама по дому робити. З власного досвіду знаю, як нелегко одній все тягнути.
По очах Валентини Михайлівни, я зрозуміла, що вона говорить щиро. Замість того, щоб лаяти ледачу невістку, захищає її всіляко. Незабаром ми сіли за стіл. До кімнати увійшла свекруха подруги. Жінка зробила гарну зачіску, одягла ошатну блузку, прикріпила яскраву брошку. Загалом, виглядала ефектно і по-святковому.
– Мамо, – скривилася Людмила. – Вибачте, але тут зібралася молодь. Самі розумієте. Вам не цікаво буде сидіти з нами за одним столом. У кімнаті повисла пауза. Гості відчули себе ніяково в ситуації, що склалася. Валентина Михайлівна почервоніла від сорому. Опустивши голову, посміхнулася, і хотіла вийти з кімнати.
– Я проти! – голосно вимовила я. – Більш того, відмовляюся святкувати без господині будинку! Валентино Михайлівно, прошу, сідайте біля мене.
Подруга зиркнула на мене холодним поглядом, але промовчала. Жінка розгубилася, не знаючи, що робити. На щастя інші гості підтримали мене, попросили Валентину Михайлівну не йти.
Я не люблю несправедливості. Не можу терпіти, коли бачу щось подібне. Принагідно, я звичайно все висловила Людмилі в обличчя. Так би мовити нагадала, в чиєму будинку вона живе, і хто в ньому господар. А потім припинила з нею спілкування взагалі.
Фото ілюстративне – mir-logiki.
