— Ти взагалі бачиш, кого ти до хати навчився приводити?! — Катерина Петрівна гримнула порцеляновою чашкою об блюдце так, що запашний липовий чай сплеснув на скатертину. — Я у твоєму віці про кар’єру думала, про майбутнє, про перспективну родину! А ти що зробив? Знайшов собі дівчину з ринку, яка тільки й вміє, що гребінцем махати та ножицями клацати!
Максим повільно видихнув, намагаючись зберегти спокій.
Він уже сотий раз чув ці докори від матері. Катерина Петрівна, яка все життя пропрацювала головним бухгалтером на великому підприємстві, звикла, що все довкола має підпорядковуватися її суворому порядку та чіткому плану.
І в цьому плані для перукарки Олі з передмістя місця явно не передбачалося.
— Мамо, перестань говорити про Олю в такому тоні, — спокійно, але з твердістю в голосі відповів Максим, підвівшись із-за столу. — Вона чудова, щира та працьовита людина. Я її кохаю, і ми вже все вирішили. Змирися з цим, будь ласка.
— Та яке там кохання! — підхопилася з крісла Катерина Петрівна, сплеснувши руками. — Вона ж тобі не пара! Подивися на її родину, там же статків жодних, одні борги та нескінченні клопоти. Чи ти забув, скільки ми з батьком у тебе вклали? Репетитори, університет, стажування! І ради чого? Щоб ти зв’язав своє життя з першою ліпшою дівчиною?
У розмову нарешті втрутився батько, Степан Михайлович, який до цього тихо сидів у кутку вітальні, гортаючи свіжу газету.
— Катю, схаменися, ну що ти знову влаштовуєш сцену? — мовив він м’яким, врівноваженим голосом. — Хлопцеві вже двадцять чотири роки. Він має вищу освіту, працює інженером, заробляє власні гроші. Коли йому ще одружуватися, як не зараз? Ми з тобою взагалі побралися, коли тобі вісімнадцять було, а мені двадцять один. І нічого, прожили майже тридцять років разом.
— Це зовсім інше! — різко відрізала дружина, помітно нервуючи. — Тоді часи були зовсім інші, і ми мали спільні прагнення! А тут що? Звичайний розрахунок! Вона ж бачить, що в Максима є власне житло, ось і причепилася!
— Мамо, досить! — у голосі Максима пролунали жорсткі нотки. — Оля чекає дитину. Ми чекаємо на дитину. І ми одружуємося не через розрахунок, а тому що будуємо справжню родину.
Катерина Петрівна від несподіванки аж присіла назад на крісло.
Її обличчя зблідло, а губи стиснулися в тонку лінію. Вона не чекала такого повороту подій.
Поняття про мораль та суспільну думку в її голові переплелися у важкий вузол.
Аргументів проти весілля більше не залишалося, адже пустити плітки по місту вона боялася більше за все на світі.
Весілля відгуляли скромно, у вузькому колі родин.
Катерина Петрівна весь вечір сиділа з кам’яним виразом обличчя, демонструючи всім присутнім свою глибоку образу.
Вона відмовилася допомагати молодим з організацією свята, сподіваючись, що син одумається в останню мить.
Проте молодята сяяли від щастя, не звертаючи уваги на холодний погляд свекрухи.
Оселилися Максим та Оля у двокімнатній квартирі, яка дісталася хлопцеві у спадок від рідної бабусі по батьківській лінії.
Помешкання потребувало ремонту, але молоді не стали просити допомоги у батьків.
Максим самотужки вечорами клеїв шпалери, латав підлогу та наводив лад, а Оля створювала затишок із простих дрібниць: пекла запашні пироги, купувала кімнатні рослини та шила гарні фіранки на вікна.
Вони рідко кликали батьків у гості, розуміючи, що кожна зустріч із Катериною Петрівною перетвориться на черговий допит чи порцію прихованих образ.
Степан Михайлович інколи заходив до сина після роботи, щоб допомогти закрутити якусь гайку чи просто випити чаю та розпитати про життя.
— Це вона його повністю під свій вплив підпорядкувала! — бідкалася Катерина Петрівна під час зустрічі зі своєю давньою кумою та подругою Тетяною Василівною.Вони сиділи в затишній кав’ярні в центрі міста, обговорюючи останні новини. — Максим раніше до мене кожного дня телефонував, кожної неділі приїздив. А тепер що? Зателефонує раз на тиждень, спитає про здоров’я — і все! Це вона його від рородини відтягує.
— Ой, Катю, не вигадуй ти зайвого, — похитала головою Тетяна Василівна, наливаючи запашну каву. — Молоді мають жити своїм життям. Ось побачиш, народиться онук — і без тебе вони точно не обійдуться. Мала дитина — це ж стільки клопоту! Прибіжать ще, проситимуть, щоб посиділа.
— Та куди вони дінуться! — самовпевнено відповіла Катерина Петрівна. — Без мого досвіду вони точно не справляться.
Проте сподівання свекрухи не справдилися.
Коли на світ з’явився маленький Данилко, молоді батьки оточили його такою турботою та увагою, що жодної сторонньої допомоги їм не знадобилося.
Оля виявилася надзвичайно чуйною та турботливою матір’ю. Вона встигала і за малюком доглядати, і вдома тримати ідеальний порядок, і чоловіка смачною вечерею зустрічати.
З часом зовнішній вигляд невістки став для Катерини Петрівни новим приводом для численних кпинів та невдоволення. Вона не пропускала жодної нагоди, щоб висловити своє розчарування.
— Тетяно, ти просто не уявляєш, на що вона перетворилася! — трагічним тоном бідкалася Катерина Петрівна, коли подруга завітала до неї на гостину. — Була струнка дівчина з великими очима, а зараз — стала така, як хмара! Щоки з-за вух видно, вдягається у якісь безрозмірні халати та широкі спортивні костюми. Як із такою на вулицю виходити? Мені соромно перед сусідами!
— Катю, ну ти знову за своє, — спробувала вступитися за молоду матір Тетяна Василівна. — Дівчина тільки-но родила, вигодовує дитину. Їй зараз не до фітнесу та вишуканих суконь. Мине час, малюк підросте, і вона обов’язково повернеться до своєї колишньої форми.
— Та нікуди вона повертатися не збирається! — нервово сплеснула руками свекруха. — Я їй днями абсолютно доброзичливо натякнула, що варто б трохи за собою простежити, менше борошняного їсти, до басейну чи зал ходити. Запропонувала навіть власну допомогу — мовляв, посиджу з Данилком годину-другу, звільню їй час. А вона як гляне на мене! Очі витріщила і через зуби цідить: «Дякую, Катерино Петрівно, я сама зі своїм життям розберуся».
— Ну а що ти хотіла почути? — усміхнулася подруга. — Жодна молода жінка не любить, коли їй вказують на її вади, тим паче свекруха.
— Вона повинна дякувати за турботу! — обурилася Катерина Петрівна. — Мій син заслуговує на те, щоб поруч із ним була доглянута, витончена жінка, а не хатня господарка в розтягнутому костюмі!
Коли Максим наступного разу завітав до батьківського дому, щоб забрати якісь власні старі інструменти, мати відразу ж розпочала з ним серйозну розмову.
— Максиме, синку, ми мусимо з тобою щиро поговорити, — почала вона, змушуючи сина сісти за стіл у вітальні. — Ти подивися, на що перетворилося твоє сімейне життя. Оля зовсім за собою не стежить. Тобі не соромно з нею поруч перед колегами чи друзями?
Максим здивовано глянув на матір, важко зітхнувши.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що ти зараз кажеш? — спокійно, але з виразом глибокої прикрості мовив він. — Я кохаю Олю не за її розмір одягу чи за зачіску. Вона чудова дружина, берегиня нашого дому і найкраща мати для нашого сина. Вона подарувала мені дитину, турбується про нас щодня. Яка різниця, який у неї костюм, коли у нас у родині панує мир та тепло?
— Ти просто засліплений! — гарячково вигукнула мати. — Ти добрий, вихований хлопець і просто жалієш її! Але це не може тривати вічно!
— Розмова закінчена, мамо, — Максим підвівся і прямував до виходу. — Якщо ти й далі продовжуватимеш говорити такі речі про мою дружину, я взагалі перестану сюди приходити.
Проте Катерина Петрівна не збиралася зупинятися.
Вона переконати себе, що обов’язок кожної люблячої матері — врятувати свою дитину від нещасливого шлюбу.
У неї вже давно був готовий план, а разом із ним — і кандидатура на роль «ідеальної» дружини для Максима.
У сусідньому будинку на їхньому дачному масиві мешкала родина давніх знайомих. У них була донька, Дарина — двадцятип’ятирічна витончена дівчина з вищою освітою, яка працювала дизайнером інтер’єрів у приватній фірмі.
Дарина завжди виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок модного журналу: струнка, доглянута, стримана, з приємними манерами та вмінням підтримати будь-яку розмову.
— Ось це — справжня жінка! — думала Катерина Петрівна, коли бачила Дарину на дачній вулиці. — Вихована, з гарної родини, самостійна. Оце була б пара для мого Максима!
Степан Михайлович, дізнавшись про думки дружини, лише скрушно хитав головою та намагався охолодити її запал.
— Катю, схаменися, не займайся дурницями! — говорив він увечері на кухні. — Навіщо ти лізеш у чужу родину? Син дорослий, сам зробив свій вибір. Ти хочеш зробити його нещасним?
— По-перше, я роблю це ради його ж блага! — повчально віддавала Катерина Петрівна. — Дарина походить із гарної рородини, її мати досі має чудову фігуру і стежить за собою. А по-друге, Дарина ніколи не дозволить собі так розпуститися, як Оля. Видно ж одразу, яка культура у людини!
Дарина, яка на той момент була самотньою і періодично приїжджала до батьків на дачу відпочити від міської метушні, дуже швидко піддалася хитрим натякам Катерини Петрівни.
Старша жінка почергово описувала дівчині, який її син чудовий, який він турботливий, працьовитий та перспективний, тактовно замовчуючи той факт, що шлюб Максима міцний і розлучатися він зовсім не збирається.
Одного літнього вихідного дня Катерина Петрівна попросила Максима приїхати на дачу, щоб допомогти батькові перекрити дах у невеликій альтанці. Син, нічого не підозрюючи, погодився.
У той же вечір, коли робота була завершена, а на столі з’явилися свіжі овочі з городу та домашня випічка, на хвіртці «випадково» з’явилася Дарина.
— Ой, Катерино Петрівно,Доброго вечора! — мило посміхнулася дівчина, тримаючи в руках кошик із вишнями. — Мама передала вам трохи свіжих ягід.
— Дариночко, як добре, що ти зайшла! — вигукнула свекруха, аж сяючи від щастя. — Проходь скоріше до столу! Ось знайомся, це мій син Максим, він якраз приїхав нам допомогти.
Вечір минув у розмовах. Дарина поводилася дуже невимушено, цікавилася архітектурою, розповідала про нові тенденції в дизайні та ввічливо посміхалася.
Максим поводився як вихована людина — підтримував розмову, але жодного особливого зацікавлення не виявляв.
Однак Катерина Петрівна на цьому не зупинилася. Вона ще кілька разів влаштовувала подібні «випадкові» зустрічі молодих людей на дачі, а також постійно нагадувала синові по телефону, яка Дарина чудова дівчина.
За кілька тижнів до Максима нарешті дійшов справжній задум матері.
— Мамо, ти що, серйозно намагаєшся звести мене з цією Дариною? — прямо запитав він, коли мати черговий раз почала хвалити сусідську доньку під час його швидкого візиту.
Катерина Петрівна трохи зніяковіла під суворим поглядом сина, але швидко повернула собі впевненість.
— А що тут такого, синку? Я просто хочу, щоб ти був щасливим! Подивися, яка вона освічена, гарна, як із нею цікаво спілкуватися. Хіба вона не більше пасує тобі?
— Не потрібно мені допомагати! — різко оборвав її Максим, підвівшись із дивана. — Я любить свою дружину! Якщо тобі щось не подобається в моєму виборі — це тільки твої проблеми! Більше не влаштовуй цих спектаклів, бо ми взагалі перестанемо спілкуватися!
Це була найсерйозніша сварка між ними.
Максим демонстративно пішов, гримнувши дверима.
Наступні тижні він не відповідав на дзвінки матері, ігнорував запрошення на сімейні обіди та відвідував батька тільки тоді, коли знав, що матері немає вдома.
Дарина, зрозумівши, що Максим абсолютно байдужий до неї та безтямно кохає свою дружину, почувалася ніяково.
Вона здогадувалася, що план Катерини Петрівни провалився, і намагалася більше не з’являтися на дачі.
Щоб якось вигладити ситуацію та зберегти дружні стосунки з рородиною сусідів, Катерина Петрівна вирішила проявити «великодушність».
Вона купила розкішний букет квітів та замовила кошик з екзотичними фруктами, відправивши все це Дарині з запискою вибачення.
Більше того, коли влітку на городі дозріла перша полуниця, вона попросила чоловіка, Степана Михайловича, віднести дівчині свіжі ягоди та домашню випічку.
— Сходи, Степане, віднеси бідній дівчині, — наполягала вона. — Незручно якось вийшло перед людьми. Вона ж ні в чому не винна, це я її намарно обнадіяла. А життя — штука складна, хто знає, як усе далі повернеться. Вдруг Максим ще одумається.
Степан Михайлович спочатку опирався, але зрештою погодився. Він брав кошик із полуницею і прямував до сусідського будинку.
Минув місяць, потім другий. Максим так і не виходив на зв’язок із матір’ю. Натомість у самому батьківському домі почали відбуватися дивні речі.
Степан Михайлович, який раніше вечорами завжди сидів удома біля телевізора або читав книжки, раптом став часто затримуватися після роботи. Він купив собі кілька нових сорочок, почав користуватися дорогим парфумом і постійно з кимось листувався по телефону, приховуючи екран від дружини.
— Степане, ти що це влаштував? — одного разу запитала Катерина Петрівна, коли чоловік повернувся додому о дев’ятій вечора. — Де ти блукаєш щодня? У тебе що, нові клопоти на роботі?
— Так, Катю, на роботі багато справ, — сухо відповів чоловік, не дивлячись їй у вічі. — Проект новий здаємо, доводиться затримуватися.
Проте жіноче чуття підказувало Катерині Петрівні, що щось тут не так.
А за кілька днів між подружжям спалахнула справжня буря, якої цей дім не бачив за всі майже тридцять років спільного життя.
— Свій стосунок із сином ти остаточно зіпсувала! — заявив Степан Михайлович, коли дружина знову почала критикувати Олю. — А ти взагалі про онука подумала? Нормально це, що дитина могла б рости без батька, якби твій дурний план спрацював?
— Та ми б Данилка до себе забрали! — гарячково вигукнула Катерина Петрівна. — Самі б виховали, як слід!
Степан Михайлович подивився на дружину з глибоким розчаруванням та важким зітханням.
— Катю. Тобі б до фахівця звернутися. Що ти верзеш? Яке «забрали»? У дитини є мати й батько, вони його люблять! Ти взагалі втратила розум зі своїми вигадками!
— Я турбуюся про щастя нашого сина! — закричала вона у відповідь. — А тобі завжди на все байдуже!
— Нерозумна жінка! — голосно мовив Степан Михайлович і гримнув кулаком по столу.
Катерина Петрівна аж здригнулася. За всі роки шлюбу чоловік жодного разу не підняв на неї голос, а тим паче не вживав таких слів.
З того дня стосунки між ними стали холоднішими за лід.
Степан Михайлович перебрався спати до вітальні та спілкувався з дружиною виключно короткими, сухими фразами.
— Нічого, переболить і минеться, — впевнено казала Катерина Петрівна подрузі Тетяні. — Що я, свого чоловіка не знаю? Побурчить трохи і заспокоїться. І син незабаром зрозуміє, що мати йому тільки добра бажала.
— Катю, я б на твоєму місці зупинилася, — застерігала її Тетяна Василівна. — Ти вже стільки дров наламала. Проси вибачення у сина, налагоджуй стосунки із невісткою, поки зовсім пізно не стало.
Але Катерина Петрівна відмахувалася від порад. Вона чекала, що всі самі прийдуть до неї з вибаченнями.
Проте доля готувала для неї такий удар, до якого вона виявилася абсолютно не готовою.
Це сталося звичайного осіннього вечора. Катерина Петрівна готувала вечерю на кухні, коли до хати зайшов Степан Михайлович.
Він був зібраний, спокійний і тримав у руках невелику валізу.
— Катерино, нам треба поговорити, — вимовив він тихим, але надзвичайно твердим голосом.
— Про що ще? — роздратовано відгукнулася вона, не відриваючись від плити. — Якщо ти знову про Максима, то я свою думку не змінила.
— Ні, я про нас, — чоловік сів на стілець і глянув їй просто в очі. — Я подаю на розлучення.
Катерина Петрівна застигла з ложкою в руці. Вона повільно повернулася до чоловіка, не вірячи власним вухам.
— Що ти сказав? Яке розлучення? Ти що, з глузду з’їхав на старості літ?
— Я цілком серйозний, — спокійно продовжив Степан Михайлович. — Я покохав іншу жінку і хочу побудувати з нею справжню родину.
— Сивина в бороду, біс у ребро?! — зняла голос Катерина Петрівна, а її щоки спалахнули гнівом. — Ти подивися на себе! Тобі вже за п’ятдесят років! Яка ще любов?! Хто вона така?! Скажи мені негайно!
— Катю, вибирай вирази, — суворо перебив її чоловік. — Я хочу розійтися по-людськи, без зайвого бруду та скандалів. Ми прожили разом багато років, і я вдячний тобі за все гарне, що було. Але між нами вже давно немає нічого спільного, крім звички.
— По-людськи?! — закричала вона на весь будинок, а її руки затремтіли від обурення. — Кинути мене після майже тридцяти років шлюбу — це по-людськи?! Скажи, хто ця жінка! Я все одно дізнаюся, я їй життя не дам!
Степан Михайлович важко зітхнув, заплющивши очі на мить, а потім тихо мовив:
— Це Дарина.
У кухні зависла важка, нестерпна тиша.
Катерині Петрівні здалося, що земля під її ногами почала рухатися. Вона вхопилася руками за край столу, відчуваючи, як тремтять руки від шоку.
— Що-о-о?! — нарешті витиснула вона з себе, а голос її здригнувся. — Дарина?! Та дівчина, яка тобі в доньки годиться?! Ти взагалі розумієш, що ти кажеш?! Коли це ви встигли?!
— Це вже не має жодного значення, — відповів Степан Михайлович. — Ми кохаємо одне одного. І ще одне. Вона чекає на дитину. У нас буде малюк.
Ці слова остаточно позбавили Катерину Петрівну дар мови.
Вона безсило опустилася на стілець, дивлячись на чоловіка розширеними від жаху очима.
Людина, яку вона сама намагалася ввести в родину як ідеальну невістку, тепер ставала жінкою її чоловіка і матір’ю його майбутньої дитини.
— Ти збожеволів, — шепотіла вона, а з очей котилися сльози образи та безсилля. — Ти просто збожеволів.
Степан Михайлович більше нічого не казав. Він підвівся, взяв свою валізу і тихо вийшов із квартири, зачинивши за собою двері.
Опинившись у повній самотності, Катерина Петрівна одразу ж схопила телефон і тремтячими пальцями набрала номер сина.
— Максиме! Синочку! — заголосила вона в слухавку, як тільки той відповів. — Твій батько кинув нас! Він пішов до іншої! Приїжджай негайно, роби що-небудь! Це ж катастрофа!
Максим вислухав мати спокійно, без зайвих емоцій.
— Мамо, заспокойся, — мовив він після невеликої паузи. — Батько вже телефонував мені й усе розповів. Мені, звісно, дуже прикро, що ваша родина розпалася, але батько — доросла людина. Він усе для себе вирішив. Я не можу і не буду втручатися в його особисте життя.
— Як це ти не будеш?! — обурилася мати. — Він же пішов до цієї Дарини! До дівчини, яку я для тебе просила! Вона ж тебе ошукала, заманила його!
— Мамо, перестань шукати винних довкола себе, — суворо відповів Максим. — Ти сама заварила цю кашу. Ти сама привела Дарину в наш дім і відправляла до неї батька з подарунками, щоб вона не ображалася, не раз. Ти постійно руйнувала стосунки в родині. Тепер маємо те, що маємо. Вибач, але я не буду ставати на чийсь бік.
Він попрощався і поклав слухавку. Катерина Петрівна залишилася абсолютно одна у своїй великій, порожній квартирі.
Розлучення оформили швидко. Степан Михайлович виявився великодушним: він не став ділити спільну квартиру на Оболоні, повністю залишивши її колишній дружині.
Собі він забрав лише дачну ділянку та автомобіль.
— Мені нічого більше від тебе не потрібно, — сказав він під час останньої зустрічі в суді. — Живи спокійно і не тримай на мене зла.
Згодом Степан Михайлович продав дачу, взяв невелику іпотеку і придбав затишну двокімнатну квартиру в сусідньому обласному центрі, куди також перевівся працювати на нову посаду.
Вони з Дариною офіційно побралися, і незабаром у них народилася здорова, чудова донечка, яку назвали Софійкою.
Спільні знайомі та сусіди, які інколи спілкувалися з Катериною Петрівною, пошепки розповідали їй новини: Степан Михайлович поруч із молодою дружиною та маленькою дитиною ніби розквітнув, подекуди схуд, почав займатися спортом і виглядав років на десять молодшим за свій вік.
Вони часто гуляли в парку, виглядали надзвичайно щасливими та гармонійними.
А Катерина Петрівна залишалася впевненою у своїй «правоті», хоча щодня її гризли самотність та образа.
Вона перестала спілкуватися з багатьма знайомими, боячись осуду та пліток.
Одного дня Тетяна Василівна завітала до неї в гості, щоб хоч якось підтримати колишню подругу. Вони сиділи на кухні, де колись виростала ціла родина, а тепер панувала гнітюча тиша.
— Катю, ну скільки можна себе карати? — м’яко мовила Тетяна Василівна, беручи її за тремтячу руку. — Минулого не повернеш. Налагодь ти стосунки з Максимом та Олею! Попроси вибачення, скажи, що була неправа. У тебе ж є чудовий онук Данилко! Він росте, йому потрібна бабуся. Забудь ти про ці свої образи, займися дитиною, наповни життя теплом!
Катерина Петрівна повільно видерла свою руку, піджала вузькі губи і гордо підняла підборіддя.
— Ніколи! — твердо вимовила вона, а в її очах промайнув холодний вогник. — Я ні перед ким принижуватися і вибачатися не збираюся. Син сам повинен зрозуміти, як він вчинив із матір’ю. Вони ще прийдуть до мене, прибіжать просити вибачення! А я зачекаю. Я маю час.
Вона дивилася у вікно на осіннє місто, де проходили повз люди, поспішаючи до своїх родин, і вірила, що чинить правильно.
Проте в глибині душі вона знала, що цей телефонний дзвінок із вибаченнями, якого вона так чекала, швидше за все, не пролунає вже ніколи.
