Сама я родом з Херсонщини, з невеличкого села.
Я останнім часом стала налагоджувати своє життя, відчуваю, що вперше за багато років маю шанс стати щасливою, не зважаючи ні на що, але родина чомусь відвернулася від мене, вони вважають, що краще знають, як я маю жити.
Справа в тому, що минулого року ще в лютому у нас було дуже неспокійно, я тоді стала збирати речі, подруга з чоловіком їхала в Ужгород до родичів своїх і сказала, що мене з сином можуть взяти.
Я довго вагалася, думала, адже жила в хаті з батьком, якому, на той час було 68 років.
Тато сказав, щоб я навіть не вмовляла його, їхати він нікуди не буде і хати своєї нікому не залишить.
Батько казав, щоб я брала сина і їхала з подругою. Він запевняв, що скоро все владнається, я повернуся, а він чекатиме на мене вдома і доглядатиме наше господарство: коза, дві свинки, кури та гуси.
Я вирішила послухати батька. Та й думаю, я скоро повернуся, довго там не буду сидіти.
Ми поїхали з сином, зібравши найнеобхідніші речі.
В Ужгороді ми тимчасово жили в родини моєї подруги, у них невеличкий будинок був, де вони приютили своїх родичів з-під Києва і нас: сім’ю подруги та мене з сином.
Нас було там багато людей, усе на купі, немає навіть, як пройти в кімнатах, та ми дякували долі, що в безпеці і тим людям, які приютили нас, не взявши за проживання жодної гривні, ще й багато допомогли і зі школою, і з документами різними.
Важко було, адже я одна виховую дитину, гроші швидко скінчилися, адже заощаджень багато не було.
А потім ще з татом зник зв’язок, два тижні не могла з ним спілкуватися, куди лише не дзвонила, до усіх знайомих зверталася, нахвилювалася за нього, та згодом тато сам подзвонив від сусідів, сказав, що не міг спілкуватися, адже у нього забрали телефон і сказали усім сидіти по хатах.
Лише коли звільнили село, лише тоді тато вийшов на зв’язок, я такою щасливою була, що з ним все добре.
Хотіла їхати до батька, але він сказав залишатися в Ужгороді, поки заспокоїться все, він знав, що й грошей у мене немає. Тато заспокоював, що в нього все добре: пенсію отримав, є продукти, ще й господарство залишилося, тому він не пропаде.
Він просив, щоб я про себе і про сина подбала.
Так і зробила. Знайшла роботу і стала трохи заробляти, ще й відкласти могла копійку якусь.
А потім познайомилася з Миколою. Йому 45, розлучився давно, дружина з сином зараз за кордоном, вона вже давно там на заробітках.
Ми багато спілкувалися, а потім він запропонував жити разом, сказав, що життя зараз важке, йому шкода мене, має до мене щирі почуття, тому хоче, щоб я стала його дружиною.
Звісно, що зараз часи важкі, зовсім не до весілля, тому ми вирішили відкласти реєстрацію шлюбу на потім, і я переїхала жити до нього.
Як тільки про це дізналися родичі мої, відразу стали мені наввипередки телефонувати мені.
І усі мене засуджують. Кажуть, що я життя своє влаштовую в Ужгороді, тоді, коли мій батько старенький сам в селі живе.
Родина каже, щоб я поверталася додому, бо батько часто хворіє, просто не хоче казати мені, або, щоб його до себе забрала, бо дуже важко мені.
Я телефоную татові, він каже, щоб я не слухала нікого, все добре у нього, а родина на своєму стоїть, що він не розповідає мені правди.
Я тепер й не знаю, що мені робити. Навіть, якщо я й провідаю тата, я не можу залишитися з ним там в селі, тут у мене й дитини все так добре складається, я тут бачу своє краще майбутнє. Чи варто від нього відмовлятися?
А в Миколи квартира двокімнатна, в одні кімнаті ми, а в другій мій син. Він точно не захоче мого старенького тата в себе вдома.
Моя совість не на місці. Що тут зробити мені?
Фото ілюстративне.
