– Ну що, кума, пам’ятаєш як я твоє сімейне життя врятував? – каже мені Василь, який першим попросився до тосту.
Я опустила очі, бо хоч і минуло 25 років, але я досі пам’ятаю той Вечір, як Василь не впустив мене до своєї хати, коли я вирішила від чоловіка піти.
Ми з чоловіком дочекали до срібного весілля, і запросили найближчих друзів відсвяткувати разом з нами. Поряд з своїм Павлом я дуже щаслива, постійно дякую Богу за такого доброго чоловіка. Страшно подумати, що ми могли розійтися і втратити одне одного, але добре, що Василь не дав нам зробити цю помилку.
Тоді ми прожили у шлюбі всього рік, і в той вечір сильно посперечалися. Молоді, гарячі, ніхто нікому не хотів терпіти. Жили ми бідно. Я приїхала з далекого села, нікого з рідні у мене в місті не було, я навіть не мала кому поплакатися на життя. Батьки приїжджали до мене рідко.
У нас була однокімнатна квартира, яка залишилася моєму чоловікові від бабусі. В ній навіть ремонту не було, і грошей у нас було мало, щоб щось починати.
В той вечір я захотіла пряників, і за останні гроші купила їх в магазині. Чоловік коли прийшов з роботи, глянув на ті пряники, і сказав, що краще б я за ті гроші сардельок на вечерю купила, а то знов будемо їсти пісні макарони.
Сказав він це напівжартома, але я дуже образилася, мені набридло економити на всьому. Я зібрала свої речі і сказала, що йду від нього.
Вийшла з під’їзду, сіла на лавку і стала будувати плани на майбутнє. Подумала, що я працюю, зніму собі десь кімнатку і спробую почати життя спочатку.
В мене в цьому місті жила двоюрідна сестра Оксана, вона теж тут заміж вийшла. Її чоловік був на 8 років старшим за неї, постійно ходив дуже серйозним, я навіть його дещо побоювалася.
Набрала я Оксану, щоб попроситися до них на ніч, а вона мені каже, що не може сама прийняти таке важливе рішення, їй треба з чоловіком порадитися.
Мені це так не сподобалося, я до сестри зі своєю бідою, більше піти нема до кого, а вона у чоловіка вирішила щось питати? Родичка називається!
Передзвонила Оксана через кілька хвилин і сказала, – ти вибач, але Василь сказав «ні». У нас, сказав, своя сім’я, а Марина нехай свої проблеми сама вирішує.
Такої відповіді я не чекала. Прикро: єдині близькі люди відмовили у допомозі саме в той момент, коли я так її потребувала. Що мені було робити тоді? Посиділа на подвір’ї годинку і пішла. В квартиру. До чоловіка.
– Я картоплі насмажив, – сказав тоді Павло таким тоном, ніби я просто сміття винести виходила і мив після вечері посуд доти, доки я свої речі по місцях не розклала.
Одним словом, помирилися ми тоді з Павлом. Через тиждень я зрозуміла, що чекаю дитину. Народився у нас хлопчик.
Помирилися ми з сестрою на хрестинках, а Василя мій чоловік покликав для нашого синочка стати хресним батьком.
Виявилося, що Павло тоді встиг зателефонувати йому першим. Попросив, щоб мені у притулку відмовили, а більше мені було нікуди піти. І Василь гарно йому підіграв.
Чоловік зізнався, що дивився з вікна, якби я з лавки кудись пішла, а інакше побіг би за мною. А поки я планувала план втечі, він посмажив моєї улюбленої картопельки. Так, до речі, ця традиція у нас і збереглася – чоловік для мене смажить картоплю, у нього це так смачно виходить, що повторити просто неможливо.
І ось тепер ми святкуємо срібне весілля. Маємо двох синочків, дякуємо Богу за все. І про Василя не забуваємо, який тоді вчинив дуже мудро.
По молодості можна наробити багато помилок, і добре, якщо є люди, які не дозволять тобі цього зробити. Дай Боже, нам усім мудрості, зберегти те прекрасне, що маємо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
