Ганна Дмитрівна стояла біля старої залізної бочки, наповнюючи лійку. Вода тонким струменем збігала повз кущі помідорів, вбираючись у пухкий чорнозем. Вечірнє сонце м’яко підсвічувало її натруджені руки, коли раптом тишу сільського вечора розрізав звук автомобіля, що зупинився біля самої хвіртки.
— Мамо, ти тільки не влаштовуй сцен, добре? — Марина поставила важку шкіряну сумку прямо на грядку з ранньою редискою і зняла сонцезахисні окуляри. — Ми з Віктором усе вирішили. Дача тепер буде спільною. Сімейною резиденцією, так би мовити.
Ганна Дмитрівна повільно випрямилася. Вода з лійки продовжувала литися на її калоші.
— Спільною? — переспитала вона, намагаючись вгамувати раптове тремтіння в пальцях.
— Ну а як інакше? — донька діловито оглянула ділянку, наче оцінювала майно під заставу. — Ти тут сама копирсаєшся з ранку до ночі, спину гнеш. А у нас діти, їм потрібне чисте повітря. Нам теж треба десь відпочивати від міста. Не в квартирі ж літо сидіти, коли тут такі простори.
Віктор, зять, уже пройшов углиб подвір’я. Він не вітався, не питав дозволу — він ішов так, ніби щойно викупив цю землю на аукціоні й тепер приймав роботу в підлеглих.
— Мангал поставимо ось там, під старою яблунею, — кинув він через плече, вказуючи пальцем на розлоге дерево. — Щоправда, яблуню доведеться спиляти. Вона тінь дає непотрібну. І сарай цей знести треба. Він весь вид псує, старе одоробло.
Ганна Дмитрівна нарешті поставила лійку на землю. Стук металу об камінь пролунав сухо і різко.
— Сарай чіпати не треба. Там інструмент Миколи, там сітки мої, там усе господарство.
— Ганно Дмитрівно, ну ви ж доросла людина, самі розумієте, — Віктор поблажливо всміхнувся. — Там один непотріб. Банки, відра, якісь дошки гнилі. Ми зробимо нормальний навіс. Зону барбекю, сучасну. Щоб не соромно було друзів привезти.
— У сараї драбина, коси, сапи і банки для закруток, якими ви взимку так смачно хрумтите, — голос жінки став твердішим.
— От бачиш, Вітю, — Марина повернулася до чоловіка. — Я ж казала. У мами все «потрібне». Навіть якщо воно тридцять років припадає пилом.
З машини вискочили онуки. Артем одразу кинувся до гойдалки, яку Ганна Дмитрівна сама фарбувала минулої весни, а маленька Софійка підбігла до бабусі й міцно обхопила її за талію.
— Бабусю, ми тепер у тебе будемо жити! — радісно вигукнула дівчинка. — Мама сказала, що це тепер наше літо. І наш дім.
Ганна Дмитрівна погладила внучку по голові, але погляд її був прикутий до доньки.
— Ваше літо, кажеш? І ваш дім?
— Ну так. Ми навіть басейн купили. Величезний. На пів двору буде.
Марина грюкнула дверцятами багажника і дістала велику коробку.
— Мам, і ще одне: грядки доведеться трохи скоротити. Дітям треба десь бігати. У тебе вся ділянка як город у колгоспі в кращі роки. Кому стільки треба?
— А редиска, на яку ти сумку поставила, сама має посунутися? — тихо запитала мати.
Марина подивилася під ноги, підняла сумку і невдоволено зморщила носа.
— Ой, мамо, ну що ти за кожну травинку чіпляєшся? Посаджу я тобі ту редиску заново.
— Я її вже посадила. Своїми руками.
— Значить, буде подвійна порція, — Віктор засміявся. Це не був злий сміх, ні. Це був сміх людини, яка вважає господиню будинку милою, але безпорадною старою, чиї слова не мають жодної ваги.
Ганна Дмитрівна промовчала. Заради онуків. Вона повторювала собі це як молитву: «Заради дітей, Ганно. Не починай сварку. Вони приїхали на вихідні. Погостюють і поїдуть».
Але речі, які вони вивантажували, на вихідні зовсім не скидалися. П’ять величезних валіз, складані стільці, коробки з новим посудом, мішки з вугіллям, надувний насос, шезлонги і якийсь дивний довгий пакунок.
— А це що? — запитала вона, вказуючи на пакунок.
— Гамак, — коротко відповів Віктор. — Повісимо між яблунею і сливою. Найкраще місце.
— Між яблунею і сливою у мене посаджений часник. Сортовий.
— Часник перенесемо, — Віктор знову вишкірив зуби в посмішці.
— Часник не переносять, Вікторе. Він або росте, або пропадає.
— Тоді з’їмо його раніше терміну, — відмахнувся зять.
Марина занесла коробку на веранду і почала розпоряджатися в хаті:
— Мам, а де у тебе велика кімната? Ми з Віктором там ляжемо, діти — на розкладачках поруч. Тобі, мабуть, зручніше буде в маленькій, там, де комора? Там ліжко якраз під твій зріст.
Ганна Дмитрівна зупинилася в дверях.
— Мені зручніше там, де я сплю останні чверть століття, Марино.
— Мам, ну ми ж з дітьми! Треба ж мати якесь розуміння.
— А я, виходить, без дітей, то мені можна і в коморі на скрині перебитись?
— Не перекручуй! — роздратовано кинула донька. — Я нормально спитала.
— Ні, доню. Ти не спитала. Ти призначила мені місце у моєму власному домі.
Віктор перестав усміхатися. Його голос став сухим:
— Слухайте, Ганно Дмитрівно, ми не лаятися приїхали. Просто треба все організувати по-сучасному. Ви ж не вічна, самі розумієте. Рано чи пізно нам цим доведеться займатися. То чому б не почати зараз, поки у нас є сили і гроші вкластися в цю ділянку?
Лійка знову стукнула об землю. Цього разу звук був глухим і остаточним. На хвилину запала тиша. Навіть Марина злякано подивилася на чоловіка.
— Вперед думати — це добре, — тихо промовила Ганна Дмитрівна. — Тільки не через голову того, хто ще живий і при здоров’ї.
За обідом Марина намагалася бути м’якшою. Вона підкладала матері кращі шматки м’яса, хвалила свіжий хліб, розпитувала про здоров’я. Ганна Дмитрівна на мить навіть розслабилася. Можливо, подумала вона, я справді все накручую? Молоді, гарячі, язик випереджає думку.
Віктор відсунув тарілку і витер губи серветкою.
— Ганно Дмитрівно, а де у вас документи на хату і землю? Ну, ті, що з БТІ, свіжі?
Маленька ложка випала з рук Софійки і дзвінко вдарила по тарілці. Ганна Дмитрівна відчула, як холодний піт проступив на лобі.
Марина швидко додала:
— Вітя просто хоче подивитися, чи все там гаразд. Чи межі правильно внесені в електронний реєстр. Зараз же знаєте як — один збій, і ваша земля вже чужа.
— З чим там має бути не гаразд? Все оформлено, приватизовано.
— Ну, ми ж не чужі люди, — вставив Віктор. — Нам теж треба розуміти статус об’єкта. Ми ж плануємо тут капітальний ремонт. Паркан міняти, свердловину бити. Треба знати, на кого воно записане і як простіше переоформити, ну, щоб потім податки були менші.
— Кому це «нам»? — запитала Ганна Дмитрівна.
— Сім’ї! — вигукнула Марина. — Мам, що ти знову починаєш? Просто покажи папери. Що там секретного?
— Навіщо вони вам сьогодні, у суботу ввечері?
— Господи, та ми ж не збираємося її продавати за твоєю спиною! — Марина вже не витримала і перейшла на крик.
Сказала — і сама замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Ганна Дмитрівна пильно подивилася на доньку.
— А така думка була?
— Мамо! Як ти можеш таке думати?
— Я запитала.
— Ні, звісно. Просто ти поводишся так, ніби ми прийшли тебе обкрадати. Ми хочемо вкласти гроші, зробити «цукерочку» з цієї старої хати. А ти підозрюєш нас у смертних гріхах.
— Вкласти у що? — спокійно запитала мати. — В мою хату чи у свою майбутню власність?
Віктор склав руки:
— У сімейну нерухомість. Яка за логікою речей має бути оформлена на молодих. Вам же спокій потрібен, а не біганина по кабінетах.
Ганна Дмитрівна повільно встала з-за столу.
— Документи лежать там, де їм і належить бути. Поки що нікому, крім мене, дивитися їх не треба.
Марина відкинулася на спинку стільця і голосно зітхнула:
— От завжди так. З тобою неможливо по-людськи. Ми до неї з добром, з планами, а вона як квочка над золотим яйцем трясеться.
— По-людськи, Марино — це коли питають дозволу, а не ставлять перед фактом.
— Тобі скільки разів повторити? Ми сім’я!
— Сім’я не починає розмову з чужих актів на власність.
Марина різко підхопилася і вийшла на веранду. Віктор пішов за нею, голосно грюкнувши дверима. Ганна Дмитрівна залишилася за столом з онуками. Софійка тихо запитала:
— Бабусю, а ми погані гості?
— Ні, сонечко. Ви чудові.
— А мама чому кричить?
— Мама дуже поспішає, Софійко.
— Куди поспішає?
— Бути головною там, де ще не настав її час.
Артем, старший онук, лише мовчки шморгнув носом і відвів погляд. Він уже все розумів.
Весь вечір пройшов у напруженому мовчанні. Віктор таки поставив мангал під яблунею, демонстративно ігноруючи прохання Ганни Дмитрівни. Марина фотографувала кожен куток подвір’я на телефон, постійно щось занотовуючи.
— Мам, стань сюди, — покликала вона матір, коли та проходила повз із кошиком яблук. — Треба зробити фото для сімейного чату.
— Не хочу я фотографуватися. Я не в гуморі.
— Ну що ти як маленька дитина! Всі наші родичі питають, як ми облаштувалися на дачі.
— Які «всі»?
— Ну, Вітіна рідня, мої подруги.
Ганна Дмитрівна випадково глянула на екран телефону доньки. Там миготіла переписка у Вайбері. Вона не встигла прочитати все, але одна фраза врізалася в пам’ять: «Місце ідеальне. Мати трохи побурчить, але нікуди не дінеться. Головне — почати знос сараю, далі піде як по маслу».
Марина швидко заблокувала телефон.
— Чого ти заглядаєш? Це приватна переписка!
— Я не заглядала. Ти сама тицяєш мені в обличчя своїм чатом. Це ти мамі Віктора писала?
— Ну так. Вона питала, чи ми вже розселилися. А що тут такого?
Ганна Дмитрівна нічого не відповіла. Але вночі сон не йшов до неї. Вона лежала в маленькій кімнатці (донька таки змусила її поступитися спальнею), прислухаючись до шепоту за тонкою перегородкою.
— Треба тиснути завтра, — неголосно казав Віктор. — Якщо зараз не підпише довіреність на управління, потім вона знову впреться. Ти ж бачиш, вона кожну грядку зубами тримає.
— Вітю, вона ж мати. Може, якось м’якше? — голос Марини звучав невпевнено.
— М’якше не вийде. Нам треба до кінця місяця паркан поставити, а без її підпису ми навіть межі з сусідами не погодимо офіційно. Ти їй скажи про дітей. Мовляв, заради їхнього майбутнього. Вона на Софійку завжди ведеться. При людях вона не відмовить, їй соромно буде виглядати жадібною перед родичами.
— А якщо вона запідозрить щось?
— Не запідозрить. Вона тільки з вигляду залізна, а всередині — звичайна бабуся. Тисни на жалість і на онуків.
Ганна Дмитрівна лежала нерухомо, втупившись у стелю. По ній повільно проповзла смуга світла від машини, що проїжджала дорогою, і зникла в темряві. Отже, ось який план. Не попросити допомоги. Не порадитися. А «тиснути». Використовувати любов до онуків як важіль для шантажу.
Вона встала набагато раніше за всіх. Поки сонце ще тільки збиралося визирнути з-за обрію, вона полила свої помідори, зібрала огірки і поставила чайник. А потім дістала зі старої шафи потерту картонну папку на завя’зках. Її чоловік колись казав: «Ганнусю, документи — це не просто папірці. Це твоя свобода. Ніколи не давай їх у руки тим, хто не поважає твій хліб».
Тоді вона лише сміялася: «Миколо, від кого мені ховатися? Від власних дітей?»
Він лише хитав головою: «Свої іноді гірші за чужих, коли відчувають смак легкої наживи».
Ганна Дмитрівна поклала папку в сумку і сховала її під лавку в літній кухні. Не тому, що боялася крадіжки. А тому, що вперше вирішила діяти на випередження.
Близько одинадцятої ранку біля хвіртки знову загальмувала машина. Цього разу з неї вийшли батьки Віктора — Тамара Степанівна та Євген Матвійович. Тамара тримала в руках коробку з сервізом, а Євген витягнув з багажника дві важкі валізи.
Ганна Дмитрівна стояла біля хвіртки з сапкою в руках.
— Доброго дня, свахо! — голосно промовила Тамара Степанівна, наче вони були найкращими подругами. — Ну, показуйте, де ми тут будемо розташовуватися. Марина казала, місця всім вистачить.
Марина вискочила з хати, витираючи руки об рушник. Вона виглядала розгубленою.
— Мам, я зараз усе поясню.
— Не треба, — спокійно відповіла Ганна Дмитрівна. — Мені вже самій цікаво послухати.
Тамара Степанівна, не відчувши крижаного тону, продовжувала:
— Марина сказала, що ви тільки «за», щоб ми літо тут провели. У нас же в квартирі ремонт капітальний, дихати нічим. А тут природа, свіже повітря, дітки поруч. Ми люди тихі, нам багато не треба. Тільки кімнату окрему, полицю в холодильнику і щоб зранку умивальник не був зайнятий довго.
Євген Матвійович поставив валізи на доріжку і кашлянув:
— Тамаро, може, спочатку привітаємось по-людськи і запитаємо господарку?
— Так вже запитали! — відрізала дружина. — Марина ж не сама це вигадала. Ми вже і майстрам ключі віддали, і речі зібрали.
Марина почервоніла, уникаючи погляду матері.
— Мам, ну правда. Що тут такого? Вони поживуть трохи. Тобі допомога буде. Вітя по господарству все зробить, Тамара Степанівна з дітьми посидить. Всім же вигідно!
— А мені? — запитала Ганна Дмитрівна.
— А що тобі? Ти ж не егоїстка. У тебе сім’я.
Віктор вийшов слідом, вже явно роздратований затримкою.
— Ганно Дмитрівно, давайте без цих сцен. Ми вчора все обговорили. Місце є. Люди свої. У чому проблема?
— Проблема в тому, Вікторе, що це моя хата.
— Знову ви за своє! — Марина сплеснула руками. — «Моя, моя, моя»! Мам, тобі не соромно? Ти за землю тримаєшся, а рідні люди допомоги просять.
— Люди допомоги просять чи валізи без попередження привозять? — Ганна Дмитрівна міцніше стиснула держак сапки.
Тамара Степанівна випрямилася, її посмішка зникла, як ранкова роса:
— Якщо ми тут зайві, так і скажіть. Навіщо оцей цирк на порозі?
— Ви тут зайві, — голос Ганни Дмитрівни був рівним і сталевим.
Марина дивилася на матір так, ніби та щойно заговорила іноземною мовою.
— Ти що зараз сказала?
— Те, що мала сказати ще вчора. Вас сюди ніхто жити не запрошував.
— Я запросила!
— Ти тут не господарка, Марино. Ти гостя. Була нею. До сьогоднішнього дня.
Віктор зробив крок вперед, намагаючись тиснути авторитетом:
— Слухайте, вистачить вже цими папірцями розмахувати. Все одно рано чи пізно це все перейде Марині. Чого ви вдаєте, що ми чужі?
Ганна Дмитрівна поклала сапку на землю.
— От тепер саме час поговорити про папірці.
Вона пішла до літньої кухні, дістала свою сіру папку і повернулася до столу на веранді. Вона не поспішала. Відкрила завя’зки, вийняла документи. Всі заніміли, спостерігаючи за її рухами.
Марина прошепотіла:
— Мамо, не ганьби мене перед людьми. Прибери це.
— Ганьбиш ти себе сама, доню.
На веранду вийшов Артем. Софійка визирнула з-за його спини. Діти мовчали, відчуваючи, що зараз руйнується щось дуже важливе.
Ганна Дмитрівна виклала на стіл свідоцтво про право власності, державний акт на землю і ще один аркуш — зовсім свіжий, складений навпіл.
Віктор одразу вхопився поглядом за нього.
— Це що?
— Це заява до нотаріуса. Записалася на вівторок.
Марина сіпнулася:
— До якого нотаріуса? Навіщо?
— Хочу оформити заповіт. Але не такий, як ви собі нафантазували.
— Мамо, ми ж про це не говорили! — голос доньки став тонким і тремтячим.
— Тепер говоримо.
Тамара Степанівна поставила коробку з сервізом прямо на брудну стежку.
— Пробачте, а ми тут при чому до ваших заповітів?
— Ви ні при чому, — відповіла Ганна Дмитрівна. — Просто ви стали тією краплею, яка переповнила чашу. Марино, ти вчора вночі обговорювала з чоловіком, як на мене «тиснути» через онуків. Ви вирішили, що моє мовчання — це слабкість. Що можна розпоряджатися моїм майном, поки я ще жива.
Марина зблідла.
— Ти підслуховувала?
— Я просто не спала у коморі, яку ти мені виділила.
Віктор різко повернувся до дружини:
— Ти що, не могла тихіше говорити?
Марина кинула на нього такий погляд, що він миттєво замовк. Ганна Дмитрівна взяла той самий складений аркуш.
— До вівторка я ще можу передумати. Але поки що в заповіті буде написано так: ця дача і хата в переходить у власність онуків — Артема та Софії. Не тобі, Марино. Не Віктору. А дітям. І до їхнього повноліття жоден квадратний метр не може бути проданий, зданий в оренду або перебудований без дозволу офіційного опікуна, якого призначить суд. І цим опікуном будеш не ти, доню.
— Що?! — Марина мало не впала зі стільця. — Ти з глузду з’їхала? Ти хочеш відібрати у мене спадок?
— Неможливо відібрати те, що тобі ніколи не належало. Цей дім будували ми з батьком. Для сім’ї, а не для корисливих людей, які приїжджають з валізами і планами на знос сараю.
Віктор глухо процідив:
— Це незаконно. Ми знайдемо адвокатів.
— От тому я і йду до нотаріуса. Він професійно пояснить, як зробити це законно.
Євген Матвійович, який до цього мовчав, раптом підняв валізи.
— Тамаро, йдемо в машину.
— Почекай! — прошипіла дружина. — Ми що, дарма їхали? Гроші на бензин, плани.
— Так, — відповів він суворо. — Дарма. Нас використали як масовку в чужій грі. Марино, — він вперше подивився на невістку зневажливо, — ти сказала, що мати згодна. А вона не згодна. Ти нас просто підставила під цей сором.
Тамара Степанівна притиснула сумку до боку:
— Красиво. Просто неймовірно красиво. Майстрам ключі віддали, людям сказали, що на дачу їдемо відпочивати. А тут виявляється, нас як собак виставляють.
Віктор стиснув кулаки:
— Мамо, не починай.
— Я тільки починаю! — вигукнула Тамара Степанівна. — Вітю, ти мені вчора співав: «Все під контролем, мати підпише все, що треба». Оце твій контроль? Чемодани на дорозі?
Марина закрила обличчя руками, а потім різко прибрала їх. В її очах була така злість, що Ганні Дмитрівні стало страшно за власну дитину.
— Мам, ти задоволена? Ти зруйнувала стосунки з усіма. Ти тепер залишишся тут сама зі своїм часником і гнилим сараєм.
— Ні, Марино. Я просто не дала тобі зруйнувати мою пам’ять про батька і мій спокій.
Артем раптом спустився з веранди і став поруч із бабусею.
— Мамо, а це правда? Що ви хотіли тиснути на бабусю через нас із Софійкою?
— Йди в машину, Артеме! — вигукнула Марина.
— Я запитав. Це правда?
— Артеме, це дорослі справи, ти нічого не розумієш!
— Я все розумію, — хлопчик подивився на матір так, ніби бачив її вперше. — Ти вчора татові казала: «Вона на Софійку завжди ведеться». Виходить, ми для вас просто інструменти, щоб хату забрати?
Марина застигла. Їй не було чого відповісти власному синові. Віктор відвернувся і почав закидати вугілля назад у багажник. Метал гуркотів так, ніби стріляли. Софійка почала тихо плакати, але не побігла до матері. Вона залишилася стояти на сходинці, витираючи очі кулачком.
Ганна Дмитрівна відчула, як серце розривається на шматки. Їй хотілося все зупинити. Сказати: «Гаразд, заносьте речі, забудемо про все». Але вона знала: якщо зараз дати слабину, завтра її життя закінчиться. Вона стане примарою у власному домі, якій дозволятимуть виходити в сад лише за розкладом.
— Діти, — тихо сказала вона, — ви ні в чому не винні. Запам’ятайте це. Дорослі іноді плутають любов і зручність. Це не ваша провина.
Марина зло розсміялася:
— Яка промова! Прямо свята Ганна! А те, що ти власну доньку перед свекрами принизила, це як називається?
— Я попросила тебе не розпоряджатися моїм майном без моєї згоди. Ти назвала це приниженням. Виходить, для тебе повага до матері — це автоматична згода на всі твої забаганки?
Відповіді не було. Віктор силоміць заштовхнув валізи в багажник.
— Поїхали! Все, досить.
— А діти? — розгублено запитала Марина.
— Діти з нами.
Артем не поворухнувся.
— Я не поїду.
Марина різко розвернулася до сина:
— Що значить не поїдеш? Швидко в машину!
— Ні. Я хочу залишитися у бабусі. Тут чесно.
Віктор підійшов до сина, його обличчя налилося кров’ю:
— Не влаштовуй цирк! Кому я сказав?
— Це ви влаштували цирк, коли чужих людей привезли в гості, не запитавши господиню, — хлопець сказав це тихо, але кожне слово було як постріл.
Марина дивилася на сина з жахом. Вона зрозуміла, що за одну годину втратила не тільки перспективу на дачу, а й авторитет в очах старшої дитини.
Тамара Степанівна з машини крикнула:
— Вікторе, я довго чекати не буду! Їдемо вже, бо я зараз сама за кермо сяду!
Все змішалося: образи, крики, дитячий плач, хлопання дверцятами. Машини виїхали за хвіртку одна за одною, здіймаючи куряву на сільській дорозі. Марина навіть не озирнулася. Тільки маленька Софійка притиснулася до скла заднього вікна і махала бабусі долонькою, поки машина не зникла за поворотом.
Коли курява вляглася, у Диканьці знову настав спокій. Артем залишився стояти посеред подвір’я.
— Бабусю, ти справді дачу нам залишите? — тихо запитав він.
Ганна Дмитрівна почала збирати документи назад у папку. Її руки все ще тремтіли.
— Не знаю, Артемку. Може, залишу. А може, продам і поїду в санаторій, про який мріяла двадцять років. Заповіт — це не цукерка за гарну поведінку. Це гарантія того, що цей дім не стане здобиччю для тих, хто не вміє його любити.
— А мама тепер зовсім не приїде?
— Приїде, синку. Коли зрозуміє, що сюди не заходять як до магазину з безкоштовними товарами. Коли навчиться стукати у двері, а не вибивати їх ногами.
Артем кивнув і раптом підняв із трави маленьку решітку для гриля, яку Віктор у поспіху впустив.
— Це куди?
— В сарай поклади, — сказала вона і вперше за весь день посміхнулася. — Раз він у нас такий «цінний», нехай там і лежить.
Хлопець пішов до сараю, а Ганна Дмитрівна підійшла до хвіртки. Старий гачок заїдав, як і завжди. Микола все збирався його полагодити, та не встиг. Вона підняла його, закрила хвіртку і міцно опустила на місце.
Не голосно. Не на показ. Просто закрила свій світ від тих, хто хотів його зруйнувати.
Вона думала, що на цьому все закінчиться. Але ввечері, коли сонце вже сідало за обрій, біля воріт знову зупинилося авто. Ганна Дмитрівна вийшла на ганок. З машини вийшов Віктор. Один. Без Марини і без батьків. У руках він тримав іншу папку — нову, синю, пластикову.
— Можна? — запитав він, зупинившись біля хвіртки.
Ганна Дмитрівна не пішла відчиняти.
— Кажи так. Я чую.
Віктор кивнув, помітно нервуючи.
— Я знайшов у Марини в сумці роздруківки. Вона хотіла оформити довіреність не на управління. А на право продажу частки. Хотіла підсунути вам серед інших паперів, мовляв, це для газифікації чи ще чогось. Я не знав про це, Ганно Дмитрівно. Клянуся. Думав, ми справді просто ремонт робитимемо.
Артем вийшов із хати і став поруч із бабусею.
— Тату? Це правда?
Віктор подивився на сина і швидко відвів очі.
— Я не знав таких деталей, Артеме. Але я теж винен. Я поводився як господар там, де я гість.
Він поклав синю папку на лавку біля воріт, розвернувся і пішов до машини.
— Вікторе! — покликала Ганна Дмитрівна.
Він зупинився.
— Марині перекажи: у вівторок я точно йду до нотаріуса.
— Вона вже зрозуміла, — глухо відповів зять.
— Ні, — хитала головою жінка. — Поки що вона тільки образилася. Зрозуміє вона набагато пізніше. Коли сама стане матір’ю дорослих дітей.
Машина поїхала. Артем приніс синю папку. Всередині справді були бланки довіреностей, копії кадастрових номерів і позначки Марини на берегах: «дізнатися ціну сотки», «можливість поділу ділянки».
Ганна Дмитрівна закрила папку. Їй було боляче, але цей біль був очисним.
— Бабусю, — тихо покликав Артем, — а якби ти сьогодні промовчала?
Вона подивилася на свої яблуні, на старий сарай, на грядку з розтоптаною редискою.
— Тоді завтра, Артемку, я б прокинулася у себе вдома, але вже в гостях. А я хочу останні дні господаркою на своїй землі.
Хлопець нічого не відповів. Він підійшов до хвіртки і сам перевірив гачок.
— Тримає, — сказав він.
Ганна Дмитрівна кивнула.
— Поки тримає.
А наступного ранку вона зняла з яблуні перший наливний плід, поклала його на стіл перед онуком і сказала:
— Їж. Це не спадок. Це дім. Його спочатку вчаться берегти, а вже потім — отримувати.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ганна Дмитрівна, так різко поставивши дітей на місце? Чи не занадто це — обіцяти позбавити спадку рідній доньці? Хто, на вашу думку, винен у конфлікті більше: Марина, яка хотіла обманом забрати землю, чи Віктор, який підтримував її у прагненні «господарювати»?
Чи мали право батьки Віктора приїжджати з валізами без запрошення господарки хати? Чи згодні ви з рішенням онука залишитися з бабусею? Що це каже про виховання дітей у цій сім’ї?
Фото ілюстративне.
