Якби того дня я обрав інший маршрут, моє життя, ймовірно, залишалося б спокійним і зрозумілим ще довгий час.

Але доля — штука примхлива.

Одразу після занять я попрямував до торговельного центру.

Моєю мрією був новий потужний ноутбук для навчання та програмування.

Я тижнями вивчав технічні характеристики на форумах, відкладав кожну копійку, зароблену фрилансом, і сподівався, що батьки допоможуть додати решту суми.

Вулиця дихала вологою після недавнього дощу.

Я вже бачив скляні двері магазину електроніки, коли раптом мій погляд зачепився за знайому постать.

На протилежному боці проспекту стояв тато.

Серце зрадницько тьохнуло: він мав бути на нараді, принаймні так він сказав вранці за сніданком.

Але поруч із ним була не колега і не давня знайома нашої родини.

Поруч із моїм серйозним, завжди стриманим татом стояла молода дівчина.

На вигляд — не більше двадцяти. Вона була витонченою, тендітною, з яскравою усмішкою, яка, здавалося, освітлювала все навколо.

Вони невимушено зайшли до невеликої затишної кав’ярні.

Я завмер, наче вкопаний.

«Романе, тобі просто примарилося, — переконував я себе, відчуваючи, як до горла підступає липкий клубок. — Це просто робочі питання».

Але серце вже билося в іншому ритмі — ритмі тривоги.

Зайти всередину я не наважився: кишенькових грошей ледь вистачило б на чашку чаю, а викрити себе було занадто страшно.

Я почав безцільно блукати тротуаром, сподіваючись, що побачу татову машину в іншому місці й заспокоюся.

Але ось вона — знайома срібляста автівка стояла на парковці неподалік закладу.

Сумніви розчинилися, залишивши по собі гіркий осад.

За годину вони вийшли.

Дівчина щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи, а тато дивився на неї з такою м’якістю, якої я давно не бачив у його погляді.

Наша сім’я завжди здавалася мені непорушною скелею.

Навколо розлучалися сусіди, сварилися батьки друзів, а у нас панувала тиша й злагода.

Але тепер я замислився: чи не була ця тиша лише ілюзією?

Можливо, це не гармонія, а просто звичка людей, які давно стали чужими?

Ввечері вдома все було як завжди.

Мама, загорнувшись у теплий плед, переглядала чергову мелодраму.

Вона виглядала втомленою, але я списав це на звичайну домашню рутину.

«Як вона може нічого не помічати?» — крутилося в моїй голові.

Кілька днів я намагався переконати себе, що таємнича незнайомка — просто донька старого друга чи далека родичка.

Майже заспокоївся. Але ранок четверга розбив мої надії на друзки.

За сніданком мама попросила тата залишити їй машину, бо планувала поїздку містом по магазинах.

Він погодився, але тут у нього задзвонив телефон.

Замість того, щоб відповісти при нас, тато різко підвівся і вийшов до коридору. Я миттєво зняв навушники.

— Сьогодні? — тихий голос тата долинав крізь напіввідчинені двері. — Добре, але я без авто. Зможеш під’їхати до мого офісу? Так, звісно, гроші я зніму з рахунку.

Усередині мене все закипіло.

«Яке нахабство! — думав я. — Вона не просто руйнує сім’ю, вона ще й викачує з нього кошти».

Образа за маму і за свою нездійсненну покупку ноутбука змішалася в гримучу суміш.

На третьому уроці я зрозумів: не зможу спокійно сидіти за партою, коли там, у центрі, розгортається ця зрада. Плюнувши на контрольну з алгебри, я пішов зі школи.

Я побачив її здалеку. Вона чекала біля входу в бізнес-центр, де працював тато.

Невдовзі з’явився і він.

Тато дбайливо взяв її під руку і повів до найближчого кафетерію.

Крізь велике панорамне вікно я спостерігав за їхнім обідом.

Вони їли десерти, сміялися.

А потім батько дістав портмоне і передав їй кілька великих купюр.

Мене наче окропом обдали. Для сина на ноутбук грошей шкода, а для цієї — будь ласка.

Коли тато повернувся до роботи, я, наче тінь, пішов за дівчиною.

Ми сіли в один трамвай. Я бачив, як вона задоволено перераховувала гроші.

Коли вона вийшла на своїй зупинці, до неї підбіг молодий хлопець. Вона радісно кинулася йому в обійми.

Це була остання крапля. Я не втримався.

— Яка ж ти недобра людина! — вигукнув я, підходячи впритул. — Береш гроші в одного чоловіка, щоб витрачати їх з іншим? Тобі не соромно?

Хлопець ошелешено відсторонився від дівчини.

— Діано, що це за хлопець? Про які гроші він говорить?

— Я вперше його бачу! — дівчина виглядала переляканою. — Він помилився напевно!

Але хлопець уже завівся. Його погляд став холодним і підозрілим.

— Звідки у тебе гроші на новий телефон, про які ти казала вчора? Це від нього?

— Ти що, слухаєш якогось перехожого? — виправдовувалася вона.

Вони почали сперечатися на підвищених тонах.

Я розвернувся і пішов геть. Полегшення не прийшло. Навпаки, на душі стало ще важче.

Коли я повернувся, вдома вже була мама.

Вона стояла в передпокої, навіть не знявши взуття, з телефоном у тремтячих руках.

Її обличчя було блідим.

— Твоя вчителька телефонувала, — тихо сказала вона. — Ти пішов зі школи посеред дня. Романе, ти в одинадцятому класі! Тобі байдуже на майбутнє? Якщо не хочеш вчитися — йди працювати, але не ганьби нас!

— Мені потрібно було піти, — буркнув я.

— Куди? Навіщо? Що за дитячі витівки! Ти зовсім не думаєш про відповідальність! Тільки ігри та розваги в голові! — мама продовжувала кричати, виливаючи весь свій біль, але я вже не міг терпіти.

— А тобі варто було б менше бігати по бутиках і більше стежити за своїм чоловіком! — вигукнув я у відповідь. — Поки ти приміряєш нові шмотки, у тата з’явилася інша пані! Я бачив їх на власні очі сьогодні замість твоєї контрольної!

Мама наче спотикнулася.

Вона важко опустилася на стілець, закривши обличчя руками.

Я зрозумів, що перегнув палицю, але гордість не дозволила вибачитися.

Схопивши куртку, я знову вибіг з квартири.

Мобільний розривався від дзвінків тата, але я вимкнув його.

Кілька годин я блукав замерзлими вулицями, доки холод не пробрав зовсім.

Повернувшись до під’їзду, я не наважився зайти у квартиру.

Сів на підвіконня між поверхами, втупившись у темне вікно.

Там мене і знайшов тато.

Він виглядав постарілим на десять років.

— Тільки-но від’їхала «швидка», — сказав він без тіні гніву, лише з безмежною втомою.

— Що з мамою? — мій голос затремтів.

— Фахівці зробили заспокійливе, мама зараз спить. Виявилося, вона ці дні не по магазинах ходила, Романе. Вона обходила фахівців різних, здавала аналізи. Останнім часом вона погано почувалася, але мовчала, щоб не засмутити нас. Хотіла спочатку сама в усьому розібратися. А тут ти зі своїми прогулами й цими незрозумілими звинуваченнями. Що ти накоїв?

— Це ти накоїв! — я знову розгнівався. — Якби не твоя пасія, я б нічого не вигадував! Я бачив вас двічі! Ти давав їй гроші сьогодні!

Тато важко зітхнув і сів поруч зі мною на холодне підвіконня.

— Значить, ти бачив Діану, — він помовчав, підбираючи слова. — Сину, я мав сказати тобі раніше, але все чекав слушного моменту. Діана — твоя сестра. Давно, ще до знайомства з твоєю мамою, у мене був короткий роман під час тривалого відрядження. Ми не створили сім’ю, але народилася донька. Вона нещодавно приїхала до нашого міста вступати до магістратури. Як я міг відвернутися від власної дитини? Я допомагав їй із документами та грошима на житло.

Я відчув, як земля іде з-під ніг.

Весь мій світ, побудований на гніві та підозрах, розвалився.

— Чому ти мовчав? — ледь чутно запитав я.

— Боявся. Спочатку ти був малим, потім не знав, як відреагує мама. Думав, що зможу нести цей секрет сам. Але таємниці завжди вилазять боком. Ходімо додому, синку.

Тієї ночі я довго не міг заснути.

У квартирі панувала тиша, але вона була іншою — не порожньою, а важкою від усвідомлення того, наскільки ми всі були закритими один від одного.

Я зрозумів головне: недомовки ранять болючіше за правду.

Завтра я обов’язково знайду номер Діани.

Я маю вибачитися перед нею і пояснити все її хлопцеві.

Мені шкода маму і я не знаю, як мені вибачитися перед нею. Не знаю, що робити далі і як запитати її про самопочуття.

Ми всі заслужили на шанс почати все спочатку — без тіней і прихованих сенсів.

У нас з боку здавалася така ідеальна сім’я, а в реальності стільки прихованих таємниць і непорозумінь між нами було, що й не передати.

А ви знаєте такі сім’ї, що здавалися вам ідеальними колись до заздрості, а в реальності виявилося все зовсім сумно у них, насправді?

Фото ілюстративне.