Я вийшла заміж у 18 років, на той момент я вже чекала дитину. Олег був старшим за мене на 5 років. Спочатку все добре, чоловік працював, а я сиділа вдома, готувала і прибирала. Але десь в глибині душі я боялася, що чоловік зі мною одружився лише заради дитини.
Я народила. Всі полюбили дочку, особливо моя свекруха зі свекром. Вони приїжджали постійно. Мені це і подобалося, а з іншого боку дратувало, що свекруха займається моєю дитиною, але я себе заспокоювала, що мені теж треба відпочивати, тому добре, що є допомога. Тим більше дочка була дуже неспокійною дитиною.
Коли донька трохи підросла, свекруха зі свекром почали забирати її до себе. Вони жили в 40 км від нас. В цей час ми часто кликати друзів до себе в гості, влаштовували шумні вечірки. Відтоді я почала помічати, що наші стосунки з чоловіком сильно зіпсувалися.
У нас часто виникали непорозуміння, то через виховання дитини, то через побут, то через гроші. Він часто робив мені зауваження, йому все не подобалося, я все не так роблю, а ось мама так робить. Мама купує таку картоплю, таке масло. А ти дороге береш і картоплю дорогу, можна було на десять гривень дешевше купити.
З дитиною в будні дні дуже втомлювалася, чоловік вимагав вранці сніданок, для цього я повинна була вставати о 6:30. До дитини ночами тільки я підходила. Мене все це дуже виснажувало і засмучувало, від чоловіка я не отримувала жодної підтримки. Одного разу вранці я встала, зібрала речі, приготувала їсти, прибрала і вирішила піти від чоловіка. На той момент дитині було всього 2 роки.
Повернулася до мами, чоловікові написала записку, він дзвонив мені, говорив, що потрібно схаменутися, що це помилка. Я не могла його бачити, він сподівався, що поживу одна місяць і повернуся, я не поверталася, на розлучення пропонувала подати, він відмовлявся.
Коли він зрозумів, що я не повернуся, почалися суперечки через дитину, що дитина залишиться з ним і його мамою, а я і не потрібна взагалі. Я розуміла, що я не потрібна, адже у дочки є така бабуся.
Тим не менш, не погодилася, щоб дитина залишилася з ними. Ми розлучилися.
Я почала жити одна і зрозуміла, що це непросто, адже дитині потрібен батько. Та й багато знайомих мені твердили, що даремно я розлучилася з чоловіком, просто треба було перетерпіти, бо таке буває у всіх. Загалом, ми знову зійшлися.
Я стала зразковою дружиною, готувала сніданки вранці, як він і хотів, могла о п’ятій ранку сходити в магазин за продуктами, щоб йому було що поїсти, так як працювала ще, дочка вже в садок ходила. Прибирання, готування – все було на мені. Образливі слова які чоловік часто говорив, я мовчки ковтала. Терпіла заради дитини, щоб у неї були і мама і тато.
Ми жили в чоловіковій квартирі, але він вперто відмовлявся мене прописувати в ній.
«Тебе прописати? Я ніколи цього не зроблю, а то ще пів хати забереш. Ні, навіть не думай. Дочку так, а тебе ні». А ще чоловік сказав те, чого я найбільше боялася почути: «Я з тобою живу тільки заради доньки».
Це було дуже прикро чути, та я розумію, що я йому теж робила боляче з розлученням, але я не одна винна в розлученні! Не я одна! Завжди винні обоє.
Я так старалася, щоб все було, як він хоче. А виявляється, я для нього просто зручна людина, яка готує і прибирає, обслуговує в усіх сферах. Так виходить. Може, звичайно, я сама винна в усьому. Але раніше всі ті ж образливі слова були і ніякої подяки, до розлучення.
Так хочеться піти назавжди. Хочеться бути коханою, а не зручною. Коли ми сходилися, я сподівалася, що через деякий час у нього прокинеться щось і я стану чимось більшим, ніж «зійшлися заради дочки», але, на жаль, нічого не змінилося.
Що робити, не знаю. Зараз доньці тільки 4 роки. Чи мають наші стосунки шанс стати кращими? Може хтось був у подібній ситуації?
Фото ілюстративне – psychologies.
