В свої 25 років Олена вже встигла побувати у шлюбі. Доньці було три рочки, коли вона розлучилася і тепер нарешті почала жити своїм життям, яке їй подобалося. Хороша робота, вдома спокій і тиша без зануди-чоловіка і його матусі, дивовижна дочка.
Зарплати вистачало на все необхідне, у неї навіть нарешті з’явився вільний час. Олена могла дозволити найняти няню при необхідності. В цілому, все було непогано.
Правда мати зі своїми подружками зітхали – мовляв, знайшла б собі чоловіка, а то якось не по-людськи одній жити. Олена сміялася і відмахувалася. Їй і так було цілком добре.
Але, пройшло два роки і у Олени з’явилося відчуття, що вона не така, як всі. На роботі всі дівчата заміжні, у них якісь свої справи, розмови, жарти. Подружки теж всі з печатками в паспорті, а вона все одна. Подружки поглядали і єхидно зітхали, пропонуючи познайомити Олену хоч з ким-небудь.
І ось, у філії компанії-партнера, Олена познайомилася з місцевим співробітником. Він працював системним адміністратором. Вони почали зустрічатися, і досить скоро Владислав покликав Олену заміж. Дитина його не бентежила – він його просто ігнорував цей факт, що Олену цілком влаштовувало.
Не сказати, щоб вона вже сильно закохалася, але нарешті стала як всі і перестала випадати якихось рамок, які в якийсь момент стали здаватися Олені дуже важливими.
За три роки сімейного життя Олена дізналася, що таке чоловік, який п’є, чоловік-безробітний, чоловік-зрадник і інші «принади». А ще вона народила йому сина, якого чоловік ігнорує з тією ж упевненістю, що і пасербицю.
Нещодавно я зустріла її випадково на ринку. Олена тягла сумки до машини, і я їй трохи допомогла. Потім зайшли в кафе поговорити. Вона запитала, як я живу, я відповіла що так само. Без чоловіка, і заміж не збираюся. Була, дякую, не хочу більше. Мені дуже затишно одній в своєму будинку, з моїми дітьми, з моїм собакою і моїми правилами.
Олена зам’ялася, і сказала: «Почекай, але без чоловіка – це ж якось неправильно жити». Я здивувалася й запитала, де це написано?
– Ну, як де – всі говорять, та й статус це підвищує. Ось без чоловіка ніби як і не жінка зовсім.
– Ну, мені такого ніхто не казав, – я засміялася, – у мене все добре. Кожному своє, мені здається.
І Олена замовкла, помішуючи каву ложечкою.
– Знаєш, – сказала вона нарешті, – я нещаслива у шлюбі. Чоловік ледар, любить випити, працює місяць, потім пів року сидить вдома, я тягну всю сім’ю. Діти йому не цікаві, мене він не поважає.
– Стривай, – здивувалася я, – а навіщо ти з ним таким живеш? Навіщо дитину рік тому народила? Ти ж знала, що він із себе представляє!
– Ну, я не можу розлучитися. Ким мене тоді будуть вважати? Це ж друге розлучення буде. І взагалі – який не є, а чоловік. Ну, да з недоліками, а у кого їх немає?
Краще такий, ніж ніякого. Ти від взагалі собі знайти нікого не можеш ось стверджуєш, що тобі і одній добре.
Коли я йшла додому, я згадувала іншу Олену: веселу, безтурботну, яка живе щасливо і весело, яка обожнює свою дочку. А сьогодні я побачила посірілу, замотану, та й що там говорити – неабияк постарілу жінку. Але ж їй немає тридцяти ще.
Проте в її голові чітко застигла конструкція: краще такий чоловік, ніж ніякого. І моє кредо: краще вже ніяк, замість як-небудь, вона не почує ніколи.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
