fbpx

В суботу донька поїхала в магазин без мене. А я весь день просумувала одна в своїй квартирі. Думала, що хоч в неділю піду до неї, у неї якраз був день народження, я і подарунок їй вже приготувала, але вона сказала, що в неділю моє товариство теж буде зайвим. Зате ввечері зателефонувала і розписала мені весь наступний тиждень з понеділка по п’ятницю практично погодинно – що я маю робити

Все частіше я відчуваю, що донька мене кличе лише тоді, коли я їй потрібна. От в неділю мені було дуже прикро – в Олени був народження, а вона сказала мені не приходити. Мовляв, мамо, тобі буде не цікаво, збереться лише кілька моїх подруг, сама розумієш – в компанії молодих ти будеш зайва.

Сказати, що я образилася, це нічого не сказати. Моя донька, Олена, розлучилася півтора роки тому, залишившись з чотирирічною дитиною на руках. Зараз вона вже, можна сказати, встала на ноги – знайшла роботу, віддала сина в садок, отримує аліменти. Грошей у неї небагато, але кінці абияк зводить – багато в чому завдяки моїй допомозі, без якої їй було б дуже важко.

Я забираю онука з садка, сиджу з ним на лікарняних, вожу в поліклініку і на ранки, і взагалі, повністю у всьому допомагаю дочці з дитиною. Внук ходить в садок погано, практично жоден місяць не обходиться без того, щоб він не захворів. Коли я сиджу з ним вдома у доньки, то встигаю заодно і якусь хатню роботу зробити – поїсти приготую, поприбираю, поскладаю все, попрасую.

Одним словом, я для доньки і няня, і хатня робітниця. Олена приходить вечорами в чисту прибрану квартиру з готовою вечерею на столі. Мені б так свого часу хтось допомагав. Як згадаю цей період з маленькою дитиною, коли бігом в садок, потім в магазин, потім з сумками додому, потім готувати. А ще ж випрати треба, одяг приготувати на завтра.

Але, виявляється, донька не цінить того, що я для неї роблю, і «дякую» від неї не дочекаєшся. Заявила тут мені нещодавно, мамо, каже, тебе занадто багато якось в нашому з сином житті. Знайди, каже, собі хобі, інтереси, якісь заняття, ти живеш тільки нами, так не можна!

– Мамо, я хотіла в суботу з’їздити в магазин! – каже Олена. – І Андрійка візьму. Йому треба чоботи зимові поміряти, мені теж чоботи потрібні, і ще деякі дрібниці.

– Дуже добре! – кажу. – Поїхали всі разом. Я давно планувала зайти в взуттєвий магазин. Та й взагалі, удвох з дитиною простіше ж!

– Ми думали з Андрійком піти в кіно, в парк, на гірку…

– Добре! Я з вами!

– Так я хотіла там з Надією зустрітися, вона з донькою прийде, діти пограють разом, а ми посидимо…

– І я з вами посиджу. Я давно не бачила Надю, як у неї справи, як мама? А може, краще до нас їх запросимо? Я пиріг спечу!

Але донька в суботу таки поїхала в магазин без мене. А я весь день просумувала одна в своїй квартирі. Думала, що хоч в неділю піду до неї, я і подарунок їй вже приготувала, але вона сказала, що в неділю моє товариство теж буде зайвим.

Зате ввечері зателефонувала і розписала мені весь наступний тиждень з понеділка по п’ятницю практично погодинно – що я маю робити.

Я і не проти їй допомагати, але якось прикро від цього стає. Невже донька мене і справді не поважає, а просто користується моєю добротою і підтримкою?

Фото ілюстративне – 2polovinka.co.il.

You cannot copy content of this page